Прийміть участь
в розіграші
планшету Взяти участь
Приз
ГоловнаБлоги

/Розслідування

Тата тримають у крихітній і темній камері – донька українського в'язня Кремля

22.4тЧитати матеріал російською

Мета виправдовує засоби. Так колись вирішив чинний в Росії режим. І це стало головним принципом дії велетенської пропагандистсько-каральної машини, що забезпечує перебування режиму при владі. Зокрема й за допомогою ведення війни з Україною.

Війна ця точиться не тільки у степах та населених пунктах Донбасу. Вона йде і в російських судах, де "судять" захоплених у полон українських громадян за абсолютно абсурдними звинуваченнями. І весь світ змушений безсило спостерігати за тим, як помирає від голоду "кримський терорист" Олег Сенцов, як божеволіє від катувань "екстреміст-правосек" Станіслав Клих, як день за днем, місяць за місяцем заживо гниють у російських тюрмах десятки абсолютно невинних українських громадян.

4 червня свій "вирок" отримав один з політв’язнів-українців - журналіст "Укрінформу" Роман Сущенко: 12 років суворого режиму. Про сюрпризи у заздалегідь очевидному вироці, про психологічний тиск та середньовічні умови утримання, а також про те, чому варто забути про поїздки до Росії, в інтерв’ю OBOZREVATEL розповіла донька незаконно утримуваного Росією журналіста ЮЛІЯ СУЩЕНКО.

- Після оголошення вироку вашому батькові, Роману Сущенку, минуло три доби. Чи маєте за цей час якісь новини? Можливо, вдалося нарешті поспілкуватися з татом?

- Та ні, ви що, яке там "поспілкуватися"... Це не так уже й легко організувати. Батько вже багато разів подавав заяви на дозвіл на отримання дзвінка. Бо ж востаннє ми з ним розмовляли ще на початку березня. Але досі дозволу йому не дали.

Вчора я отримала від нього листа, датованого кінцем травня. Там батько пише, що зазвичай ці всі дозволи, заяви передаються спеціальною поштою – і відповідь реально отримати вже за два-три дні. Втім, на батькове прохання вже другий місяць ніхто не відповідає.

Але ми чекаємо, що йому дозволять телефонний дзвінок. Бо дуже хочеться з ним поговорити, підтримати його, почути голос, зрозуміти, в якому він нині стані. Бо вся інформація, яка у нас є – зі слів захисника Фейгіна. І у вівторок ще консул був у батька.

Тому знаємо лише з чужих слів.

- І що знаєте зі слів?

- Батько розумів, що ніякого виправдального вироку не буде і бути не може. Очікував, що його засудять. Питання було лише в тому, скільки років дадуть. Більше жодних сюрпризів не було.

Зараз є очікування, що нарешті розпочнуться якісь переговори щодо обміну, звільнення і так далі. Лише на це сподіваємося – і він, і ми.

- Невже у вас не було жодної, хай навіть ірраціональної надії на те, що батька відпустять?

- Ми чудово розуміли, що ніхто його не звільнить. Що після 20 місяців утримання у СІЗО ніхто не скаже: "Знаєте, ми передумали, він ні в чому не винен – хай іде на волю". Очевидно було, що його таки засудять.

Але, якщо чесно, примарна надія на те, що щось зміниться, що станеться якесь диво – вона таки жевріла.

І надія дійсно помирає останньою. Ми досі сподіваємося на те, що буде обмін.

- 12 років у колонії суворого режиму теж не стали несподіванкою? Бо ж був ризик, що йому дадуть всі 20.

- Так, за статтею, за якою батька обвинувачують, максимальний термін покарання складає 20 років. Мінімальний – 10. Сторона обвинувачення просила для нього 14 років, а дали на два роки менше, але в колонії суворого режиму. Не скажу, що це дуже вже щось змінило. Бо і 12, і 14 років – це настільки довго, настільки страшно, що ті 2 роки не відіграють жодної ролі…

Мені страшно навіть уявити, як воно – відсидіти в тих жахливих умовах так довго. Особливо за те, чого ти не вчиняв.

- Вирок є. А чи є якесь розуміння стосовно того, коли вашого батька переводитимуть в інше місце? Чи може це статися найближчим часом?

- Адвокат батька 5 червня подав коротку скаргу на рішення суду. Велику апеляцію він готуватиме лише після того, як матиме на руках вирок. Бо суд не зачитував мотивувальну частину, тому взагалі невідомо, написана вона чи ні. Вирок підготували буквально за 4 робочих дні. Адвокат стверджує, що це дуже мало. Що вони навіщось дуже й дуже поспішали. Не знаю, навіщо…

І от коли адвокат отримає вирок, він оскаржуватиме його у другій інстанції. Це може затягнутися десь на півроку. Але, за словами адвоката, батько принаймні місяць ще точно перебуватиме у СІЗО "Лефортово", де він сидить зараз, і його не будуть нікуди етапувати.

Поки ми маємо таку інформацію. А як воно буде далі – побачимо.

- Що можете сказати щодо умов утримання Романа Сущенка? Чи не погіршується стан його здоров’я?

- Коли ми востаннє бачилися з батьком (це було наприкінці лютого), він розповідав, що має проблеми із зубами. Це взагалі дуже розповсюджена проблема в усіх, хто перебуває у тюрмах. Погане харчування, важка психологічно атмосфера, постійний стрес, відсутність сонця, вітамінів, свіжого повітря – все це призводить до випадіння зубів.

У батька дещо інша проблема, у нього було запалення, але теж приємного мало.

І з зором у нього проблеми почалися. Його тримають у камері 2 на 2 метри, з одним малесеньким віконечком. Освітлення там дуже погане. А батько дуже багато читає, малює – тому у нього сідає зір.

Ну і психологічно на нього дуже тиснуть. На ім’я Романа Сущенка приходять сотні листів – і йому дуже неохоче ці листи віддають. Він може отримати реєстри всіх тих листів, може побачити, коли вони прийшли, від кого – але не може отримати самі листи.

Та й його листи до нас теж не допускають. Батько перебуває у певному інформаційному вакуумі. Про те, щоб у нього була можливість отримувати об’єктивні новини, тим більше про його справу, взагалі говорити не доводиться. Ми ж розуміємо, в якій країні він перебуває.

Так що доступ до інформації у батька обмежений. І я намагаюся готувати для нього якісь коротенькі "дайджести", щоб адвокат хоча б на словах передавав батькові, що ж відбувається навколо імені Романа Сущенка.

Та й те, що Фейгіна позбавили статусу адвоката і в той же день батька перевели до одиночної камери – очевидно ж, що це не просто збіг. Що це робилося з певною метою. Що це була маніпуляція, за допомогою якої батька знову намагалися змусити визнати його "вину".

І психологічний тиск нікуди не зникає. Адвокат не виключає, що, оскільки попереду Чемпіонат світу з футболу, до батька можуть приходити з якимись пропозиціями.

Ось таку інформацію ми маємо нині.

- Ви неодноразово наголошували, що ваш батько, аби вберегти вас і вашу маму від додаткових страждань, ніколи не скаржився ні на що. Але часто очі людини, її жести, вигляд кажуть більше, ніж слова. Що "прочитали" ви під час останнього побачення з батьком?

- Якщо казати про зовнішній вигляд – він здає. На обличчі батька – всі ознаки того, що він переживає надзвичайний стрес. У нього з’явилося сиве волосся, побільшало зморщок, проступили мішки під очима…

І погляд… Він посміхався, бо радий був нас бачити, але з погляду видно було, як сильно він тужить, як йому не вистачає нас та й самої можливості жити нормальним повноцінним життям…

Але дійсно, він ніколи, жодним словом не прохопився про це за всі ці місяці. Ми не чули жодного наріканнч. Батько найменше хотів би, аби ми ще більше переживали за нього. Тому і старається нас підтримувати, як тільки може. Щоб нам було хоч трохи легше.

- Скільки побачень ви мали за весь цей час?

- Разів 5. Дзвінків було не набагато більше. А може й стільки ж. Це ж як відбувається? Спершу батькові дають дозвіл на дзвінок, потім купуються картки спеціальні - це не безкоштовні дзвінки, оскільки вони за кордон здійснюються.

Сам дзвінок триває 10 хвилин. Він прослуховується. Заборонено спілкуватися щодо подробиць його справи. Навіть коли в розмові спливла тема щодо акцій на підтримку батька – дзвінок заглушили. Очевидно, російська сторона хоче таким чином ще більше натиснути на людину, щоб вона взагалі нічого не знала про те, що відбувається вдома.

Ну і самі побачення також проходять не у вільному режимі.

Спілкуємося ми через скло, по телефону, у присутності співробітників СІЗО. Ведеться відеоспостереження, а розмова записується на диктофон. Стежать навіть за жестами нашими.

Не можна нічого передавати. Мене вразила ситуація, коли мама привезла малюнок мого десятирічного брата, який намалював Ейфелеву вежу. Підписав російською мовою. Мама хотіла просто принести і показати цей малюнок батькові. Не дозволили. Бо не можна, щоб на фото чи малюнках були надписи – раптом то якийсь шифр? Хоча очевидно ж, що на тому малюнку нічого такого не було…

Багато таких ситуацій було, коли щось не дозволяли принести, привезти.

- Це ж ви не мали можливості навіть жодного разу обійняти тата за ці майже два роки?

- Ні. Все через скло. Коли ми заходили у приміщення, де проходять побачення, батько вже був там. Коли побачення закінчувалося, ми виходили першими, а він ще там залишався…

Це важко. Такі побачення – це справді важко. Ми ж не знаємо, коли побачення закінчиться, бо заходимо без телефонів, без годинників – і нас можуть буквально на півслові обірвати будь-якої миті. Тому ми намагаємося максимально багато сказати. Часом навіть перебиваємо одне одного, бо хочеться якомога більше встигнути…

Але хай навіть у таких умовах, хай навіть дорога туди довга і проблематична, але навіть якщо на півгодини дозволять побачитися – воно того варте. Навіть попри страх якийсь, нерви, що супроводжують кожну поїздку. Бо ми ж теж їдемо – і не знаємо, як воно все буде. І чи повернемося додому.

- А щоразу страшно, як вперше?

- Так. Щоразу страшно. І заспокоюєшся тільки тоді, коли ступаєш на рідну землю.

Знаєте, що найважче? Мить прощання. Бо розум усвідомлює, що ми не можемо нічого зробити, не можемо забрати батька з собою. А от серце – ні. Воно відмовляється вірити, що мусимо знову прощатися.

Для мене страшенна втіха отримувати батькові малюнки. Він малював з дитинства і продовжує це робити у СІЗО – щоб відволіктися, чимось заповнити час, проведений там. За ці місяці він надіслав нам вже 16 малюнків, просто у конвертах, поштою.

- Що малює?

- Зазвичай це пейзажі різних європейських міст. І Україна. В СІЗО заборонено передавати фарби чи, скажімо, кольорові олівці. Тому батько малює чорною або синьою кульковою ручкою, або й простим олівцем. А щоб малюнки виглядали об’ємнішими, живішими, деталізованішими, використовує підручні барвники – типу чаю, кетчупу, лушпиння цибулі, соку буряку чи прального порошку.

- 21 століття... Хто б міг подумати, що таке взагалі можливо в цивілізованому світі? Враження, що ви переповідаєте біографію Шевченка у засланні - з його "захалявною книжечкою" саморобною...

- Це точно. Знаєте, на дні народження батько нам надсилає телеграми. Уявляєте? Якщо в моєму дитинстві ще хтось цією послугою користувався, то мій молодший брат взагалі не знає, що таке телеграма. Чесно кажучи, я думала, що цю функцію давно прибрали з нашої української пошти.

А виявляється, ні. Виявляється, досі є люди, які надсилають телеграми. Зокрема, із казематів СІЗО це чи не єдиний спосіб оперативно надсилати якісь повідомлення буквально одним реченням. Тому батько телеграмами вітає нас зі святами.

Бо листи або губляться, або приходять з дуже великою затримкою. Зовсім нещодавно я отримала листа, в якому батько вітає мене ще з минулорічним днем народження. Тому можна лише уявити, скільки написаних листів там ще чекають своєї черги, аби потрапити до рук до адресатів.

Я впевнена, що робиться це навмисно. Щоб обрізати людині зв’язки із зовнішнім світом. Щоб вона не могла відчувати підтримку від рідних. Чи навіть від незнайомих людей. Бо батькові слова підтримки пишуть письменники, журналісти, просто люди з багатьох країн світу. Більшість з них не знайомі з ним особисто, але чули про цю жахливу справу. І вважають за потрібне підтримати людину, яку засудили за те, чого вона не робила.

- Щось можете сказати про саму справу?

- Про подробиці не можу говорити, бо це державна таємниця. Та й знаю я не набагато більше, ніж всі, хто слідкує за справою Романа Сущенка у ЗМІ.

Можу сказати тільки, що всі звинувачення повністю надумані. Докази – сфальсифіковані. Це був певний сценарій, під який просто підганяли умови, під який знайшли персонажа – ним став мій батько.

Отак-от просто взяли і зламали долю людини, а разом з нею – і долі її рідних, колег… І батькова справа – далеко не єдина. На жаль.

- А скажіть, в контексті того, через що доводиться проходити вашій родині, вашому батьку, вам особисто - що би ви сказали тим 5 тисячам українців, які зараз збираються їхати в Росію на Чемпіонат світу з футболу?

- Я би порадила їм вчитися не на власних помилках, а на помилках інших людей, які вже потрапили в таку саму ситуацію, в якій опинився мій батько. Вони реально можуть просто зламати собі життя подібним вчинком. Бо від цього ніхто не застрахований. Ніхто! На місці мого батька може опинитися хто завгодно. Чийсь брат, син, батько, чоловік…

Це жахливо, повірте. І треба сто разів подумати про можливі наслідки перед тим, як купувати квитки і їхати до країни-агресора. Тому що цілком можливо, що повернення додому потім вартуватиме нереальних зусиль. Якщо воно взагалі буде…

Тому краще убезпечити себе від того і просто не спокушати долю. Маємо вже купу історій, які саме цьому і вчать. Щоправда, далеко не всіх, на жаль.

- А ви, до речі, відслідковуєте справи інших бранців Кремля? Того ж Сенцова з Кольченком, Карпюка з Клихом, інших українців?

- Звісно! Ми дуже переймаємося через все те, що відбувається. Через голодування… Це страшно. Я можу лише уявити, що переживають їхні родини, наскільки їм важко від того, що вони нічого не можуть зробити в цій ситуації. Як і ми, власне.

Тому бажаю всім триматися і не втрачати надії. Колись це має закінчитися – і закінчиться. І всі наші хлопці повернуться додому. Дуже на це сподіваємося…

Читайте всі новини по темі "Справа журналіста Сущенко" на сайті "OBOZREVATEL".

0
Коментарі
12
19
Смішно
4
Цікаво
37
Сумно
6
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги