"Воїни, а не солдати": історії та фото 13 полеглих у вересні героїв
Упродовж вересня, попри оголошене "перемир’я", бої на Донбасі не вщухали. Свої життя на фронтах війни за Незалежність цього місяця віддали 13 захисників України. Наймолодшому полеглому воїну ледь виповнився 24 роки, а найстарший декілька місяців не дожив до 48-ми.
OBOZREVATEL пропонує згадати тих, хто ціною власного життя захищав мир, незалежність та майбутнє нашої держави.
Олександр Грицаюк, 24-та ОМБр, 47 років
Олександр Володимирович Грицаюк народився 7 листопада 1971 року в селі Сарни Монастирищенського району на Черкащині. Мешкав у місті Христинівка цієї області. У 1989 році вивчився на електромеханіка. З 1991-го по 2003 рік працював у колгоспі "Перемога" в Сарнах. Із 2004-го по 2017-й – у виробничому підрозділі "Локомотивне депо Христинівка". Згодом підписав контракт із ЗСУ.
Сержант 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила.
Під час ворожого обстрілу позицій ЗСУ в районі Мар’їнки 25 серпня отримав мінно-вибухове поранення. Численні осколки завдали відкритого проникаючого поранення живота, множинних поранень кінцівок і тулуба, пошкодили кишківник. Воїна евакуювали до Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова і підключили до апарата штучної вентиляції легень. Лікарі до останнього боролися за його життя. Однак 1 вересня сержант Грицаюк помер.
"Це була дуже товариська й позитивна людина… Надійний друг та побратим, який хотів і вмів воювати. У колективі користувався неабияким авторитетом, а до служби ставився відповідально й сумлінно”, – згадують Олександра товариші з "24-ки".
У загиблого воїна залишилася дружина й четверо дітей.
Читайте: Генерал про війну з Росією: США попереджали Україну ще в 90-ті
Андрій Проценко, 138-ма радіотехнічна бригада Повітряних сил України, 24 роки
Андрій Юрійович Проценко народився 30 вересня 1994 року в селі Бохоники Вінницького району Вінницької області. Закінчив Гніванське училище за спеціальністю "ремонт автомобілів". З 2014 року проходив службу у 748-й окремій радіолокаційній роті 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади. Брав участь у бойових діях. Перед загибеллю був відряджений у 36-ту окрему бригаду морської піхоти.
Загинув приблизно о п’ятій ранку 2 вересня у районі Водяного Волноваського району на Донеччині від смертельного кульового поранення в шию, завданого ворожим снайпером
У загиблого воїна залишилися батьки й сестра.
Читайте: Був у кузові: в Хмельницькому солдат загинув страшною смертю. Фото з місця
Едуард Шахов (Шах), полк "Азов", 26 років
Едуард Шахов (псевдо "Шах") народився 12 грудня 1993 року в селі Долинське Чаплинського району Херсонської області. Однак більшу частину свідомого життя він прожив на Донбасі. Закінчив історичний факультет Донецького національного університету.
В "Азов" прийшов улітку 2015 року. Служив у третій роті другого батальйону в званні молодшого сержанта. Був командиром відділення й обіймав посаду парамедика.
4 вересня на Світлодарській дузі отримав несумісне з життям поранення. Ворожий снайпер влучив йому у груди в області серця. Воїна терміново евакуювали до центральної районної лікарні міста Бахмут. Однак попри всі зусилля медиків через годину Едуард помер.
Побратими згадують "Шаха" як сумлінного та здібного воїна, товариського і щирого хлопця, котрий пішов служити, бо не зміг залишатися осторонь, коли на українську землю прийшов ворог.
"Загинув боєць, якого я знав із 2015 року, коли він прийшов на війну як доброволець, патріот України. Зараз він йде від нас як воїн, котрий загинув на бойовому посту зі зброєю у руках. Ми всі пам’ятатимемо його як хлопця, який поспішав жити й уособлював позитив для всього підрозділу. Таким він і залишиться у наших серцях. Його загибель мусить нас загартувати, зробити нетерпимими і жорстокішими до ворога", – зазначив "Гатті", командир роти, в якій служив Шахов.
У полеглого воїна залишилися батьки.
Читайте: На Донбасі загинув воїн "Айдару": фото та ім'я Героя
Михайло Ткачишин, 53-я ОМБр, 30 років
Михайло Володимирович Ткачишин народився 20 вересня 1988 року у Херсоні. Впродовж останнього часу разом із родиною мешкав у Львівській області.
Сержант Тачишин з квітня 2019 року служив за контрактом у 5-й роті 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади на посаді гранатометника. До цього був інструктором у 184-му навчальному центрі.
5 вересня приблизно о 20:30 загинув від кулі ворожого снайпера неподалік від Горлівки. До свого 31-річчя не дожив два тижні.
"Він був дуже товариським і надзвичайно щирим хлопцем, мав славу здібного воїна. Висловлюємо щиросердечні співчуття родині та друзям Михайла Ткачишина… За загибель нашого побратима противнику буде відплачено у стократ”, – обіцяють у 53-й бригаді.
У полеглого воїна залишилися батьки, дружина й 5-річний син.
Читайте: На Донбасі загинув воїн Нацгвардії: в ООС розкрили деталі трагедії
Микола Обуховський, 36-та ОБрМП, 32 роки
Микола Миколайович Обуховський народився 10 жовтня 1986 року в селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Прапорщик 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського.
Загинув внаслідок ворожого обстрілу приблизно о 23:00 11 вересня неподалік Волновахи. У цьому ж бою поліг ще один воїн 36-ї ОБрМП – Олександр Линчевський.
"Під щільним свинцевим вогнем зі стрілецької зброї та крупнокаліберних кулеметів противник прикривав роботу свого снайпера, в результаті чого наші воїни дістали несумісні з життям поранення. Ворожі кулі вбили двох наших морпіхів: прапорщика Миколу Обуховского та матроса Олександра Лінчевського", – повідомили у 36-й ОБрМП.
У воїна залишилася дружина та маленька донька.
Читайте: На Донбасі знову загинули морпіхи: названі імена Героїв
Олександр Линчевський, 36-та ОБрМП, 21 рік
Олександр Валерійович Линчевський народився 16 квітня 1998 року в селі Матусів Шполянського району на Черкащині. Навчався у Черкаському державному технологічному університеті.
Служив за контрактом у 1-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського помічником гранатометника.
11 вересня поблизу Волновахи Олександр загинув під час ворожого обстрілу.
Читайте: У зоні ООС загинула 21-річна захисниця України з "Айдару"
Валерій Шатурський, 15-й окремий Слов’янський полк Нацгвардії, 46 років
Валерій Георгійович Шатурський ("Череп") народився у 1974 році в селі Чорнобаївка Білозерського району Хмельницької області. Проживав у Маріуполі. Молодший сержант, снайпер батальйону спецпризначення "Донбас" 15-го окремого полку Національної Гвардії України. Воював на Донбасі з 2015 року.
Загинув 12 вересня приблизно о 15:00 під час обстрілу від смертельного кульового поранення.
"Валерій був спокійним і врівноваженим. Любив, щоб все було чітко та якісно. Між іншим, мав золоті руки й постійно щось ремонтував, будь-то ноутбук чи, приміром, стіл. Усе робив з душею", – згадує побратим загиблого, майор Артем Івченко.
У воїна залишилася дружина й діти.
Читайте: На Донбасі загинув воїн "Айдару": фото та ім'я Героя
Михайло Цимбалістий, 74-й розвідувальний батальйон, 34 роки
Михайло Васильович Цимбалістий народився 29 липня 1985 року в селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області в офіцерській родині. Батько – підполковник запасу, брат – підполковник ЗСУ.
Мешкав у Тернополі.
У 2010 році закінчив Національну Академії сухопутних військ.
Майор-розвідник Михайло Цимбалістий служив у 74-му окремому розвідувальному батальйоні.
13 вересня був вражений ворожою кулею снайпера в районі Павлополя Донецької області. Поранення виявилося смертельним: 14 вересня воїн помер.
"Ми росли на одному районі й в одній компанії. Міша завжди був скромним, стриманим і старався бути собою. Жив справжнім життям і загинув як Герой!" – згадує знайомий загиблого воїна Дмитро Гайдуцький.
"Він був зразком відданого служіння українському народу, професійним командиром, прикладом для всього особового складу вишу", – таким запам’ятали Михайла в академії, де він навчався.
Читайте: Помста "ДНР"? Спливла нова інформація про вбивство командира "Айдар" на Донбасі
Максим Кондратюк, 8-й окремий полк спецпризначення, 26 років
Максим Володимирович Кондратюк народився 24 липня 1993 року в місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
На війні – з травня 2014 року. Воював у складі 8-го окремого полку спецпризначення.
10 вересня під час виконання бойового завдання група старшого сержанта Кондратюка підірвалася на вибуховому пристрої. Від численних осколкових поранень воїн помер 14 вересня у Харківському військовому госпіталі.
"Максим мій друг. Він справжній, чесний, відвертий, вірний у всьому, і справжній патріот своєї Батьківщини. Ми з ним були призвані на контракт і прийшли в полк майже одночасно. Деякий час служили в одному підрозділі. Він дістав дуже важкі поранення. Інший на його місці, напевно, одразу б загинув. Макс боровся за життя ще чотири дні й помер у Харківському госпіталі 14 вересня. Від імені своїх бойових побратимів висловлюю щирі й глибокі співчуття його рідним та близьким. Ми своїх, а тих, хто полетів на небо, й поготів не кидаємо! Обов'язково помстимося ворогу за брата й завжди підтримуватимемо його доньку та вагітну дружину, яка незабаром має народити", – згадує його побратим Олександр.
У загиблого воїна залишилася вагітна дружина та трирічна донька.
Читайте: Пішов як воїн: "Азов" зворушливо попрощався із загиблим побратимом. Фото і відео
Владислав Рой, 53-я ОМБр, 25 років
Владислав Рой народився 30 серпня 1994 року в селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Призваний до лав ЗСУ в грудні 2018 року. З березня 2019-го воював у складі 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади, стрілець-помічник гранатометника.
Загинув 17 вересня у районі Торецька внаслідок смертельного поранення, отриманого під час ворожого обстрілу.
Хоробрим воїном та вірним товаришем запам’ятають його побратими.
Вдома на загиблого воїна чекали мама й молодша сестра.
Андрій Сторожук, 28-ма ОМБр, 27 років
Андрій Сторожук народився 1992 року в селі Педоси Хмільницького району Вінницької області.
Воював на Донбасі у складі 28-ї окремої механізованої бригади.
24 вересня під час виконання бойового завдання неподалік від Мар’їнки на Донеччині був поранений ворожим снайпером. Рани виявилися несумісними з життям.
У загиблого воїна залишилася дружина й 2-річний син.
Олександр Марків, БШР НГУ, 38 років
Олександр Марків народився 6 серпня 1981 року в місті Обухів Київської області. У 2003 році закінчив Академію державної податкової служби України в Ірпені з дипломом фахівця з фінансового права. Працював юристом, менеджером, митним брокером і фахівцем із логістики.
Захоплювався військовою історією й історичними реконструкціями, був членом клубу військово-історичної реконструкції ВІК "Повстанець", що спеціалізується на УПА та військах часів УНР. Там отримав псевдо "Чумак".
Учасник Революції Гідності. Коли почалася війна, у березні 2014-го добровольцем зголосився йти воювати у складі 72-ї окремої механізованої бригади, де служив до лютого 2015-го, остання посада – командир взводу. Згодом, пройшовши складний відбір, перейшов до Бригади швидкого реагування НГУ, де служив командиром зенітно-ракетного взводу.
Брав участь у багатьох боях російсько-української війни. Зокрема, встиг повоювати на кордоні, а також під Амвросіївкою, Зеленопіллям і в Гранітному.
27 вересня приблизно о 17:00 на Світлодарській дузі був поранений в обличчя. З надважкою травмою старшого лейтенанта Марківа було евакуйовано до Світлодарської міської лікарні. Помер він десь о 19:30 під час операції.
Ті, хто знав воїна, пригадують: свого часу він знімався у фільмі "Холодний Яр. Воля України – або смерть", продюсованого ВГО "Не будь байдужим". За сюжетом стрічки повстанець із загону отамана Чорного Ворона, якого зіграв Олександр, гине від кулі в обличчя.
"Командир 4-ї бригади НГУ полковник Миропольский розповів, що ввечері 27 вересня позиції бригади були обстріляні снайпером. Наші у відповідь вдарили артилерією. Марків зголосився бути корегувальником вогню. Але ворог теж тримав артилерію напоготові. Сашко отримав осколок в обличчя і помер у лікарні під час операції", – розповів побратим бійця, журналіст Євгеній Лешан.
"Він був патріотом із великої літери, націоналістом до коренів волосся, а ще сином, чоловіком і батьком", – згадує про воїна його бойовий товариш Анатолій Штефан.
Як власне життєве кредо на своїй сторінці у Фейсбуці Олександр написав: "Правий Сірко – "Рубати в пень! Не треба нам раби та боягузи!" Їм все одно, аби прожити... пану служать! Рубати в пень!!! Усіх, хто зрадив Батьківщину! Усіх, хто стати до роботи не спішить!"
У полеглого бійця залишилися дружина та 9-річний син.
Володимир Аджавенко, 56-та ОМПБр, 24 роки
Володимир Аджавенко ("Аджа") народився у 1995 році. Мешкав у Маріуполі Донецької області. Захоплювався боксом – тренувався в маріупольському клубі "Портовик".
Старший сержант 56-ї окремої мотопіхотної бригади, до того – розвідник-навідник БСП "Донбас" НГУ.
Брав участь у боях за Широкине у складі "Донбасу", згодом підписав контракт на службу в 56-й бригаді.
11 вересня поблизу селища Піски Ясинуватського району Донецької області дістав важке наскрізне поранення голови кулею ворожого снайпера. Першу допомогу отримав у Селідовому. Потім бійця евакуювали до лікарні Мечникова в Дніпрі.
"Куля увійшла під лівим оком і вийшла через скроневу кістку, поламавши на своєму шляху кістки черепа. Розтрощено ліву півкулю, критична втрата крові… Ніч в операційній – і на ранок Володимир відкрив очі", – повідомляв 12 вересня головний лікар медустанови Сергій Риженко.
Однак покращення було скороминучим. Воїна тримали на апараті штучної вентиляції легень. А 28 вересня приблизно о 23:30 Володимир Аджавенко помер.
"Він та його друзі (троє-четверо побратимів) були важкими "підлітками" для батальйону в цілому і для третьої роти зокрема. Вони рвалися у бій, а бою все не було… Фраза, яку я запам’ятав на все життя – "Я воїн, а не солдат!" – належить саме йому, "Аджі", – згадує про полеглого бійця його взводний, боєць "Донбасу" Дмитро Бабкін.