Парад на візках

Я сьогодні остаточно зрозуміла почуття тих бійців, які не хотіли на цей парад, в госпіталі таких була більшість. Хлопці чекають другий парад - Парад Перемоги. Про це на своїй сторінці в Facebook написала журналістка 1 + 1 Марічка Падалка.

П'ятеро на візках таки погодилися поїхати: волонтери вручили їм запрошення на центральну трибуну і знайшли транспорт. Де закінчилося те, що роблять "люди", і прийшов час "держави", почалися неприємні речі. Машину з хлопцями відмовлялися пропускати далі постів. Після довгих переговорів дозволили доїхати з боку Європейської площі до початку асфальту, бо пересуватися бруківці ще хворій людині на візку просто неможливо. Це був перший "успіх".

Герої, які були в гіршому стані, просилися проїхатися краєм проїзної частини, так їхати "плиткою" було боляче. 15-хвилинні переговори з тими, хто стояв вздовж тротуару, ні до чого не привели. Коли гості параду дісталися до кута Інститутській та Хрещатика, стало зрозуміло, що їх центральна трибуна, куди були запрошення, знаходиться через дорогу. Ви думаєте вашим героям на візках, вдалося туди потрапити?! Ніякі вмовляння не спрацювали.

Хлопці, звичайно, і так побачили парад, і поплескали своїми побратимам. Але, чесно кажучи, було ніяково дивитися на віп-трибуну зі щасливими обличчями в дорогих костюмах, коли дійсно почесні гості просто скромно раділи можливості "вийти в люди".

Тепер про хороше. Люди, я вас люблю! Хлопці всюди пересувалися під оплески. Тільки під'ехалі до великої черги на металошукач, як натовп, що стояв спиною, при слові "коридор", миттєво розступилася, плескала і скандувала "герої". Не змогла це сфотографувати, бо у самої котилися сльози. Все, крім охорони, пропускали хлопців вперед, з найближчого кафе відразу з'явилися стільчики, щоб посадити тих, хто на милицях і підставити під хвору ногу.

Тільки парад завершився, всі з госпіталю - трохи розстроєні сварками з охороною - рушили назад, залишився тільки Саша Швецов, який чекав маму. Йому і дісталася вся увага, і Президента, і телекамер, і киян, які змогли вже вільно пересуватися по Хрещатику. Незнайомці підходили, обнімали, дарували квіти, фотографувалися і дуже-дуже дякували.

У мене залишився гіркий осад від невідповідності того прекрасного народу, що прийшов на Хрещатик, і тих биків, що перегородили їм шлях. Я розумію, що є наказ і є інструкції. Але так само є і відповідальність за те, щоб прийняти рішення. Хто може ризикнути своїм життям на війні під кулями, а хто не може своєю посадою під київським сонцем на п'яти метрах асфальту.

Я завжди обережно висловлювалася з приводу люстрації, тому що вважала, що маю сімейний "конфлікт інтересів", але я бачу, що нічого важливіше для мене, ніж 4 вересня бути вранці під Радою немає. З Днем Незалежості, друзі!