Вона вихователь, нехай і виховує!
Нещодавно почула від адекватного, на перший погляд, татуся наступну фразу: "Мені вихователька (в садку) зробила зауваження, що моя дитина б'ється. Ну а я-то причому, вона вихователь, нехай і виховує!"
Ця фраза ввела мене в ступор, адже я завжди навпаки всім кажу, що вихованням дітей займаємося ми з чоловіком, і якщо є якісь претензії/побажання до наших дітей, то викладайте нам, а ми родиною розберемося.
Але чому серед батьків зустрічаються люди, які не вважають своїм обов'язком займатися власними дітьми?
Думаю, це пережиток СССРівського минулого. Коли всі гарували на заводах, і були ясла, куди з 3-х місяців забирали дітей. Ясла, в яких дітей могли навіть з ночівлею залишити, адже мамі з татом потрібно працювати на користь суспільства, а суспільство як раз подбає про підростаюче покоління.
Вам напевно зустрічалися на вулицях люди похилого віку, які в кульмінаційний момент істерики вашого чада прагнули вставити свої п'ять копійок про те, як треба дитя виховувати. Мабуть, раніше так робили багато хто.
Коли я йду по вулиці і бачу малюка в істериці, я лише мовчки поспівчуваю мамі, пам'ятаючи, що і мої так іноді чудили, ми з цим впоралися, переросли, і вони теж впораються.
Мамам узагалі важче за всіх. Дитина кричить - ти для нього погана мама, довела дитинчатко, не справляєшся. Ще й оточуючі дивляться, як на нелюда, і з порадами лізуть під руку (а дитинка, той ще маніпулятор, зібравши вдячних і співчуваючих глядачів, ще дужче заходиться).
Мені здається, що суспільство має дати більше свободи батькам для того, щоб вони могли відчути свою дитину і зрозуміти, як ефективно з нею справлятися.
Відчуваючи впевненість своїх батьків, діти теж будуть спокійнішими і доброзичливішими. Але і батьки повинні усвідомити свою персональну відповідальність за дітей, а не перекладати її на плечі суспільства.
Зараз лунає багато нарікань на працівників системи освіти, мовляв, перегинають палицю і не так як треба спілкуються з дітьми. Але хто їм дав право виховувати дітей? Адже донині добра половина батьків вважає, що педагог, який кричить чи навіть розпускає руки, може поліпшити показники їхньої дитини, "вибити дурість" і т.д.
Потім, коли батькам не сподобається, як склалася доля їхньої дитини, завжди можна сказати що це винні: суспільство, друзі, школа, хоч сам путлер, аби не батьки! Тому що перекласти відповідальність за своє творіння на умовну Марію Іванівну набагато простіше, ніж приділити час своїй дитині, і накричати, на жаль, простіше, ніж поговорити і докопатися до кореня проблеми, а потім ще подумати і знайти рішення.
Звичайно, зараз динамічне життя, люди багато працюють, є складні ситуації в різних сім'ях, але знайти півгодини перед сном, щоб поговорити з дитиною можна завжди. Активні вихідні і навіть спільні справи дуже гарні для дітей та батьків. Діти такі вдячні за увагу!
Пам'ятаю, бачила карикатуру, де стоять одягнені діти і тато, а мама, дивлячись у комп, каже: "не заважайте, я читаю, як налагодити щасливе сімейне життя". Давайте не будемо такими батьками, і можливо нам не потрібно буде шукати шляхи вирішення проблем з дітьми.
У моєму ідеальному світі - садок і школа вчать дітей ліпити, малювати, рахувати тощо. А батьки вчать всього іншого. І якщо у викладача є проблеми з дитиною, то вони повинні вирішуватися на рівні дорослий-дорослий, тобто педагог-батьки. А вже вдома батьки вирішують, як донести до дитини суть претензії.
Поки мій ідеальний світ далекий від реального. Але якщо ми всі докладемо трохи зусиль до поліпшення цього стану справ, то, може, хоч правнуки житимуть у реальному ідеальному світі.
