Блог | Ви ж українці
Не так давно грузинський президент Михайло Саакашвілі, який брав участь у поминальній службі за загиблими в ході конфлікту 2008 року, звернувся до своїх політичних опонентів з гнівним закликом дистанціюватися від контактів з російським керівництвом. "Розумію, що вам може не подобатися цей уряд і Саакашвілі, - сказав президент, - але чорт забирай мене і всіх: невже не повинно бути різниці між [російським лідером Володимиром] Путіним і вами? Він же Путін, а ви грузини!".
Я згадав про цю емоційної тиради, коли обмірковував даний текст, який припадає на чергову річницю української незалежності. Починаючи з 24 серпня 1991 року, коли вийшла моя перша стаття, присвячений проголошенню нової держави, я написав уже 20 таких текстів. За ці роки з палкого молодої людини, з подивом і радістю спостерігав з галереї Верховної Ради УРСР за проголошенням незалежності, я перетворився на чоловіка середніх років, переконавшись, що навіть найчистіші наміри можуть бути перекручені і перекреслені громадським байдужістю. А держава, про яку я мріяв, так і не виникло - з'явилася лише бездушна оболонка, схожа на засохлий кокон, з якого, здається, ніколи не вилетить метелик.
Я не буду приховувати, що для мене українська державність є питанням особистісного виживання. Я мріяв про цю країну в шкільні роки, коли мої однолітки були зразковими радянськими людьми, при першій же можливості відмовлялися від рідної мови і походження і забувають про Україну буквально у вестибюлі Київського вокзалу нашої тоді ще загальної столиці.
Весь свій творчий порив я вибудував на тому, що я є саме українським журналістом - і це починаючи ще з радянських часів, з моєї роботи в Москві, коли зручніше і вигідніше всього було б перекваліфікуватися в російські ліберали - а ще краще в консерватори - і згадувати про своєму українському дитинстві з поблажливою посмішкою, вічно спостерігається нами на фізіономії чергового ревнителя слов'янської єдності. Але це не подобалося моїй совісті, почуття справедливості і співчуття до народу, серед якого я виріс. Народу, який заслужив право на свою державність, як і будь-який інший народ. І якщо не буде справжнього української держави, не буде і журналіста Віталія Портникова з його ідеалами, читацьким колом, глядачами, уявленнями про цінності ... Я сам буду як засохлий кокон, не дочекавшись своєї метелика. І це сумна правда. Але не вся.
А вся полягає в тому, що я єврей. У трьох годинах льоту від Києва є країна, в якій я завжди відчував себе вдома - і в своїх дитячих мріях, коли двері держави Ізраїль були закриті для нас радянським режимом, і коли я нарешті отримав право на побачення з будинком своїх батьків. Я не уявляю собі світу без України, але я не уявляю його і без Ізраїлю. Більше того, я ламаного гроша не дам за своє життя, безпеку і почуття власної гідності у світі, де не буде Ізраїлю.
Мій народ жив без національного уряду 2.000 років - так, це були роки великого духовного злету, але це були і роки приниження, зневаги і смерті. Саме тому я - зізнаюся в цьому чесно - не розумію українців. Адже у них, крім України, нічого немає і не буде. Не збудують вони її, втратять - і навіки стануть прислугою в чужому домі (навіть і на своїй землі), як уже були практично всі роки свого національного існування, аж до 1991-го.
Невже почуття особистісного гідності може так трагічно не збігатися з національним? Невже немає розуміння того, що саме в цій країні - і ні в якій іншій - полягає їхнє майбутнє і перспективи їх дітей та онуків? Перспективи не просто багато жити і ситно їсти, а й відчувати себе людиною.
Я ніколи їх не розумів до кінця. Не розумів, коли проходив довгими коридорами редакції газети Правда, на кожному другому кабінеті якого була пригвинчена табличка з українським прізвищем - а в самому кабінеті переховувався черговий великоруський шовініст. Не розумів, коли з синьо-жовтим значком першого з'їзду Народного Руху їхав, щасливий, додому у трамваї - і пасажири дивилися на мене як на дивовижне тварина. Не розумів, коли мої знайомі та колеги, ще вчора співали дифірамби [президенту] Леоніду Кравчуку, дружно підтримали обраного на дачі [у тодішнього лідера РФ] Бориса Єльцина президентом України Леоніда Кучму і стали брехати самим собі і людям про те, як Україна піднімається з колін. Не розумів, коли половина тих же самих людей опинилася в обозі Віктора Ющенка, щоб через кілька років істерик і розчарувань перебігти до Віктора Януковича. Не розумів, коли ніхто з них не пішов у відставку, коли почалася вся ця вакханалія - ??фактичний демонтаж України.
Одні думки про гроші, посадах, привілеї - причому в головах цілком розумних, успішних людей, які ніби і не розуміють, що гублять свою власну державу! Цей колабораціонізм, ця готовність пристосуватися, ця квіслінговщіна - вона живе в еліті і живе в народі. Це як трясовина, яка засмоктує нас всіх і не дає можливості побудувати країну.
Ізраїльський досвід вчить: не можна побудувати країну на болоті, особливо на болоті душі. Це болото потрібно осушити - навіть якщо вам це не під силу і загрожує фінансовими втратами. Але, чорт вас забирай, - ви ж українці!
