Бацька може спати спокійно

Дива не сталося: Центрвиборчком Білорусі, вирішивши порадувати "бацьку", подарував йому 83% народного визнання, перевиконавши передбачуваний президентом результат. Опонентам в черговий раз кинули крихти з панського столу. На попередніх виборах електоральні апетити царюючого президента були скромніші: тодішній головний опонент Лукашенка Володимир Гончарик отримав 16,65% голосів, на відміну від Олександра Мілінкевича, якому на нинішніх виборах дісталося трохи більше 6% голосів виборців.

Сама опозиція, природно, оперує зовсім іншими даними, знаючи свій реальний рівень впливу в суспільстві. Мілінкевич і його прихильники відмовляються визнавати офіційні результати виборів і вимагають переголосування. Їх підтримує Європа і США. Росія традиційно на боці зручного їй Лукашенко, додаючи йому сил і впевненості в собі. Розгін міліцією протестувальників проти сфальсифікованих результатів виборів - яскраве тому підтвердження.

А чи могло бути по-іншому? Чи сформувалася в країні серйозна опозиція діючому режиму?

Початок серії так званих "кольорових революцій" поклали Азербайджан і Грузія в кінці 2003 року - країни, які вже мають певний досвід боротьби з авторитарною владою (повалення першого президента Грузії З. Гамсахурдіа в 1992 році і двох попередників Г. Алієва в Азербайджані) і серйозно зменшили свій добробут в міжусобних військових конфліктах. Азербайджанці вибирали собі президента, а грузини - парламент. Обидва народи були доведені до відчаю злиднями та безробіттям, а загрузли в корупції владні верхівки обох держав, що прирекли людей на страждання, не бажали розлучатися зі своїм привілейованим становищем і робили все можливе, щоб не дати людям висловити свою справжню політичну волю.

Протистояння прихильників опозиції і уряду в цих країнах стало неминучим. Азербайджанської опозиції не вдалося, на жаль, запобігти обрання президентом сина і спадкоємця Гейдара Алієва - Ільхама, що спричинило за собою як мінімум п'ятирічну консервацію склалася в країні соціально - економічної ситуації. Грузинської опозиції пощастило значно більше, ніж їх азербайджанським колегам. Вони не тільки домоглися скасування сфальсифікованих результатів парламентських виборів, а й змусили президента Шеварднадзе піти у відставку, звільнивши місце молодому і енергійному Саакашвілі.

Слідом за Грузією революціями завершилися президентські вибори в Україні 2004 року і парламентські 2005-го в Киргизії, що призвели до повалення президента Аскара Акаєва, який правив країною 15 років. Але на цьому поки що все й закінчилося. Усі наступні спроби опозиції інших країн тим чи іншим способом поміняти існуючу у них влада жорстоко придушувалися тієї самою владою. Кривавою трагедією завершилися народні виступи в узбецькому Андижані. Знову були розігнані демонстранти в Азербайджані, протестуючі проти сфальсифікованих результатів уже парламентських виборів.

Простежується цікава закономірність. До успіху революцій привели, з одного боку, тяжке матеріальне становище населення та його абсолютна соціальна незахищеність, з іншого, - втратили всіляке довіру народу державні лідери, з якихось причин не здатні застосувати силу до прихильників опозиції. Крім того, опозиція Грузії, України і Киргизії мала яскравих і харизматичних ватажків, які зуміли об'єднати навколо себе всіх супротивників чинної влади і виступити проти неї єдиним фронтом. У Грузії такими стали М. Саакашвілі і Н. Буржанадзе, в Україні - В. Ющенко і Ю. Тимошенко, а в Киргизії - К. Бакієв і Ф. Кулов.

Ні азербайджанська, ні, тим більше, узбецька опозиції подібним єдністю похвалитися не можуть. І президенти цих двох країн - Алієв і Карімов мали куди більш міцні позиції і авторитет на батьківщині, ніж їхні колеги Шеварднадзе, Кучма і Акаєв (політичні режими Азербайджану та Узбекистану практично ідентичні. Глава держави повністю контролює армію, всі силові структури, судову систему і законодавчу влада в особі парламенту). У їхніх державах навряд чи міг статися такий "казус", як виправдання судом популярного опозиціонера, звинуваченого владою в скоєнні низки економічних злочинів, і неможливість запроторити його за грати.

Саме так сталося в Киргизії під час суду над Феліксом Куловим (пізніше він все-таки був засуджений завдяки відкритому тиску влади на суди) і в Україні, де фактично розвалилася судову справу проти Юлії Тимошенко. А адже це яскраве свідчення того, що повалені грузинський, український і киргизький режими не контролювали державний апарат і судові органи на всі 100%.

Який же напрошується висновок? Тільки один - "джинсового" революції в Білорусі, швидше за все, не буде. По-перше, серед усіх пострадянських країн Білорусь має не найгірші економічні показники (рівень ВВП на душу населення, ситуації з інфляцією та безробіттям краще, ніж у сусідів по СНД), в країні діють багато соціальних програм, справно платяться зарплати і пенсії, що , природно підтримує високий рейтинг Лукашенка. По-друге, завдяки державному контролю над засобами виробництва, цінами, курсом валют і фактично відсутності в країні скільки-небудь серйозного приватного бізнесу і великих підприємців мінімальний розрив між багатими і бідними.

І в Україні, і в Грузії, і в Киргизії ситуація була абсолютно інша: нерівність положення і можливостей трудового народу, що живе на одну зарплату, і багатіїв, більшість з яких заробили свої капітали незаконним шляхом, тотальне утиск дрібного підприємця відчувалося дуже серйозно. І, по-третє, авторитаризм режиму Лукашенка і його безкомпромісність по відношенню до інакомислячих не дають піднятися на повний зріст демократичним свободам.