Україна, яку ми втратимо

- Бомжиха!

- Від убивці чую!

Це не вулична свара. Це - заочний діалог двох вітчизняних небожителів. Персон, наділених владою і обтяжених відповідальністю за нашу з вами долю.

У будь який інший час такий формат спілкування викликав би сміх. Сьогодні породжує страх.

Чи треба говорити, що особисті конфлікти між сановниками такого рангу штука дуже небезпечна. А то, що коріння взаємної неприязні двох Високопосаджений особ аж ніяк не політичного характеру, цілком очевидно. Можете розсміятися в обличчя тому, хто візьметься стверджувати, що боротьба за владу є гідним приводом для смертельної ворожнечі. Недоречно розказаний анекдот здатний розсварити двох політиків куди серйозніше, ніж обмін забійним компроматом. Помітили, з якою смиренністю Віктор Андрійович, як ревний християнин, прощає своїх ідеологічних противників? Звернули увагу, з яким мистецтвом Юлія Володимирівна, як істинний бізнесмен, домовляється з учорашніми ворогами? Але одне для одного ці двоє зробили виняток. Отже їх ворожнеча - предмет досліджень для психологів, а не для політологів.

Наскільки сумні наслідки може спричинити чвари між особами, від яких залежить доля людей і майбутнє держави, можна переконатися на прикладі знаменитої сварки більш ніж столітньої давності.

Восени 1905 року, незадовго до завершення Російсько-японської війни, на Мукденской вокзалі генерал Олександр Самсонов вліпив дзвінкий ляпас генералу Павлу Ренненкампфу. Нестриманість командира козачої дивізії була зрозуміла: з'єднання, очолюване Самсоновим, було розгромлено японцями через нерішучість Ренненкампфа, який не ризикнув висунути ввірені йому частини на підмогу сибірякам Самсонова. Двох російських генералів міг і повинен був розсудити поєдинок. Але справа розладналося після особистого втручання його імператорської величності. Государ Микола дуель рішуче заборонив.

Як пізніше з'ясувалося, марно. Дев'ять років по тому двом воєначальникам знову довелося воювати пліч-о-пліч, цього разу проти германців. У серпні 1914 поблизу прусської сільця Танненберг війська Гінденбурга і Людендорфа атакували позиції Самсонова, які мала прикривати армія Ренненкампфа.

Історики стверджують, що одним з автором операції був німецький полковник Макс Хоффман, який переконував начальство, що, в разі атаки на Самсонова, Ренненкампф нізащо йому не допоможе. Важлива деталь: Хоффман був військовим аташе при штабі японської армії під час війни 1904-1905 років і був обізнаний не тільки про подробиці фіаско, нанесеного Самсонову, але і про особливості взаємин двох генералів, а також про нещасливої ??сутичці на вокзалі Мукдена.

Сталося саме так, як передбачав підступний німецький штабіст. У ході кровопролитної чотириденної баталії війська Самсонова були вщент розгромлені. За приблизними підрахунками, близько 30? 000 склали вбиті і поранені, 90000 потрапили в полон. Сам генерал від кавалерії прийняв рішення застрелитися. Ренненкампф на допомогу кривдникові так і не прийшов. Хоча саме цього побоювалися німецькі полководці. Герой Танненберга Людендорф у своїх спогадах зізнавався: "Проклятий привид Ренненкампфа висів на північному сході як загрозлива грозова хмара. Йому варто було тільки натиснути, і ми були б розбиті ".

Пізніше германці взялися й за другого генерала. Війська Ренненкампфа вигнали зі Східної Пруссії. Втрати росіян склали 60 тисяч осіб. Пізніше деякі історики бралися стверджувати, що успішне узгоджений наступ двох російських армій могло привести не тільки до розгрому добірних військ кайзера, але і серйозно наблизити перемогу в Першій світовій. Поразка ж наблизило кінець імперії.

Незабаром після її краху генерал Ренненкампф після жорстоких тортур в ЧК був розстріляний за особистим наказом Антонова-Овсієнка. Імператор пережив свого екс-подданого на чотири місяці.

Настільки глибокий екскурс в давню, нашу колишню спільну історію може бути, по моє скромне розуміння, виправданий. Наші державні мужі, як демонструють події недавніх днів, мають багату уяву. Якби співвіднесли минуле з сьогоденням, подивилися, до чого призводять непрощені образи, як се можуть використовувати наші спільні вороги. Та й тремтіли.

В іншому випадку побоюватися доведеться нам. Переддень виборів - час сезонних страхів. Всякий новий навколополітичний скандал породжує нову боязнь. Ні, справа зовсім не в тому, що вулиці вітчизняних міст і сіл, заполонять, розштовхуючи один одного, мисливці на людей, педофіли, ісламісти-терористи й невідомі штами грипу. Страх породжує гнилість системи і неспроможність влади, стають очевидними при кожній новій напасті.

Чого варта держава, не здатне забезпечити себе марлевими пов'язками і розцінює кредити МВФ як головну антикризову програму? Чого варта влада, для якої будь-яка виникає проблема виявляється нерозв'язною?

Можна сперечатися про характер епідемії і масштаби її наслідків, але убогість нашої медицини безперечна. Можна сумніватися з приводу морального обличчя тих чи інших VIP-персон, але те, що Україна давно перетворилася на справжній рай для педофілів - безсумнівно.

Безперечно й те, що для правоохоронних органів це не було новиною. Але показова боротьба з ними, за дивним збігом обставин, також має сезонний характер. Борються з ними, як, втім, і з нечистими на руку суддями, місцевими феодалами et cetera, надзвичайно вибірково.

Що дає підстави для зело тужливих висновків. Наші вожді навряд чи здатні навести порядок. Вони здатні лише звести рахунки. А значить, наші страхи не безпідставні. Бо, мабуть, вперше в новітній історії переважна маса виборців не чекає від нових президентських виборів змін. І не пов'язує з їх підсумками особливих надій. У 1991-му основним об'єктом очікувань був Кравчук, у

1994-му - Кучма, в 1999-му - Мороз, у 2004-му - Ющенко. Сьогодні ніхто ні від кого нічого не чекає. Навіть про вибір меншого зла не йдеться. Кожен обиратиме зло більш зрозуміле. Або більш симпатичне.

Найстрашніше, що сталося за останні десять років у цій країні, - повна втрата поваги до влади. Мова не про любов, любити можновладців і все, що з ними пов'язано, ні до чого, а часом і просто небезпечно. Але втрата поваги рівносильна зникнення довіри. А без останнього неможлива жодна реформа. Хто б не намагався її провести. Форма правління і прізвище персонажа тут абсолютно ні при чому. Б'ються в парламенті, сквернословящий в присутності преси, безкарно збиває пішоходів, убиває людей заради забави, гвалтує дитини - ось збірний образ українського політика, укорінений у суспільній свідомості. Віднедавна обиватель готовий повірити в будь-який злочин, приписане будь-якому політику незалежно від статі, віку, кольору прапора, марки автомобіля і точності поданої декларації. Ось - проміжний підсумок виснажливої ??війни на знищення, що не припиняється ні на хвилину. Саме це, а не грип, чи не ісламський фундаменталізм, що не ворожість Кремля, що не тяжке становище збройних сил, є головною загрозою нашій безпеці.

Тому більшість голосів, відданих на цих виборах, швидше за все, виявляться не вдячністю за зроблене (як має бути), що не авансом на майбутнє (як було досі), а втомленим позичанням.

Але в цьому є своя, неочевидна, на перший погляд, користь. Відсутність надій обіцяє відсутність розчарувань. У збереженої здорової частини населення, у тих, хто не втік, не зневірився, що не перекував і не розчинився, з'явиться шанс навчитися жити окремо від держави і всупереч владі. Це могло статися і п'ять років тому, але занадто красивий був у своєму торжестві Майдан, щоб не повірити востаннє. І в черговий раз дати себе обдурити. Дати себе захопити пустопорожніми балачками про передчасний розпад команди. Якої ніколи не було. Політичні подорожі завсідників майданної сцени, їхні нескінченні ретиради - тому свідчення. Штангіст, шахіст, гімнаст і боксер не зможуть грати в поло за правилами керлінгу. Але ми дали втопити себе в ілюзії.

Яких нині не може бути за визначенням. Бо кожен знає, чого чекати від Тимошенко, а чого від Януковича. Хоча самі політики активно переконують нас у протилежному. Це ще один хворобливий страх, що привноситься передвиборної гарячкою.

Слухати клевретам двох кандидатів-фаворитів забавно. Наперсники вождів лякають журналістів одним і тими ж історіями. Конфіденти роблять страшні очі: от прийде до влади Тимошенко (Янукович), здасться вам інформаційне поле з макове зернятко. Буде вам і білка, буде і диктофон. Цікаво, що і у тих, і інших в честі одна і та ж страшилка: "Якщо переможе Яник (Юля) - заллє країну бетоном". В обох таборах обіцяють, що першим під розлив потрапить свобода слова.

Не впевнений. У нинішньому вигляді вона не є небезпечною для бонз. Тим більше що ті щеплені від безлічі штамів компромату. Ніхто не сперечається, що без істинної свободи слова демократія в країні неможлива. А от про те, що є свобода слова, можна і посперечатися. Ось Ющенко, наприклад, цілком серйозно думає, що свобода слова з'явилася тільки після помаранчевої революції і з його особистого відома.

Воістину, скільки людей - стільки помилок. Для одних свобода слова - право несамовито і безборонно таврувати собі подібних. Для інших - можливість безсоромно і безкарно влазити в чуже життя. Треті (і таких чимало) переконані, що дане словосполучення - лише назва ток-шоу і нічого більш.

Можливо, автор цих рядків продовжує перебувати в полоні власних помилок, але ваш смиренний слуга завжди намагався розрізняти словоблуддя, славослів'я і свободослів'я. Ну, існує ж різниця між інтелектуалом і ерудитом. Останній - лише дбайливий носій маси знань, а перший здатний переплавляти накопичене в ідеї. Тому ерудити завжди в ціні, а інтелектуали, як правило, тільки в пошані. І то в демократичних країнах. У тоталітарних вони - у в'язниці.

Але повернемося до нашої свободи. Як на мене, від неї ніхто не вимагає підвищених тонів. Для її торжества порою не потрібно і зайвих слів. Проілюструю прикладом. Сорок років тому, в січні 1969, на московській площі Маяковського з'явилися дві студентки з плакатом, на якому було написано всього два слова - "Свободу Чехословаччині!". Панянки мовчки простояли хвилин п'ятнадцять біля пам'ятника поетові, зібравши навколо себе невеличку юрбу роззяв і співчуваючих. Жоден з них також не промовив жодного слова. Зрештою, дівиць передбачувано перепровадили куди слід, інші оперативно розійшлися самі. Підкреслюю: за розповідями очевидців, в продовженні всієї швидкоплинної акції жодна жива душа не видала жодного звуку. Для СРСР шістдесятих подібний флешмоб був недосяжною вершиною істинної свободи слова. Незважаючи на зухвалу мовчання акціантів.

Не зрозуміли? Розумію. На жаль, утилітарний, я б навіть сказав, побутовий підхід до одного з головних завоювань демократії став нормою. Він спостерігається у критичної маси пишуть і мовлять, а також у такої ж кількості читаючих і внемлющіх. Будемо чесні перед собою: на цьому ринку мінімум пропозиції і ще менше попиту.

Журналісти волають - влада мовчить? Ця теза все ще справедлива, але в 2009-му він не так актуальне, як 2008-му. А в 2008-му він втратив свою гостроту в порівнянні з 2007-м. І так далі по тексту і за календарем. Не згодні? Ваше право.

ІМХО, як люблять висловлюватися юзери, одне: не втомлююся переконуватися, що після помаранчевої революції стало більше формальної свободи, але менше реального слова. Журналісти, розкривають гостру проблему за велінням серця, а не гаманця або начальства, стали раритетами. Зовсім скоро стануть ізгоями. Неминуче.

Але зміна влади тут зовсім не при чому. Свобода слова не є ні матеріальною цінністю, ні юридичною категорією. Нею не можна обдарувати, і призначити її не вийде. Майдан був наслідком свободи слова, а не навпаки. Тому що вона починалася в головах, а не в газетах, народжувалася в серцях, а не в сюжетах. Вона виникала від потреби сказати. Настрої журналістських мас предмайданной пори можна описати фразою з популярної реклами - "багато хто страждає мовчки". Так от, ключовим у цьому реченні є слово "страждає".

Боялися і соромилися свого остраху. Мучилися від потреби висловитися. І реалізували її по-різному. Те, що палило все одно, знаходило свій вихід: про наболіле писали під псевдонімами, писали в стіл, писали на інтернет-форуми, писали СМС і електронні листи, писали листівки, писали на парканах, нарешті.

Майдан був потім. Спочатку було слово. І це слово повільно й неминуче розсовувало вузькі рамки відпущеної понад волі.

Зараз, схоже, не страждають і не мучаться. Безкарність критики сприймається як корисна опція, але свобода слова не сприймається як усвідомлена необхідність. Зараз не пишуть, а працюють. Підтримати розділену ідею здатні. Але тільки за гроші. Не всі, не завжди, але частіше, ніж раніше. Раби, перемогли панів, добровільно повернулися за грати, але в більш комфортні камери. У деяких випадках це виглядає саме так.

Дорікаю? Господь з вами. Сумую. У наш час, коли можна купити любов, радість, справедливість, позбавлена ??комерційного компонента скорботу виявилася найчеснішим почуттям.

Звинувачувати нікого не варто, просто час такий. А час - він, дійсно, хороший лікар, але у цього ескулапа вузька спеціалізація - патологоанатом. Воно все вивчить і все пояснить. Але тільки після розтину.

Свобода слова народжується від потреби сказати. Коли сказати нічого, то нічого й боятися втратити таку свободу. І гіпотетичне закручування гайок можна розглядати як благо. Як можливість знову відчути потребу у свободі. Як шанс знову завоювати право на володіння нею. Як привід берегти завойоване.

Таку свободу, не страшно втратити, віруючи в те, що на її попелищі народиться нова. Святе місце не буває порожньо.

Тому на зміну фантому вітчизняної еліти має прийти еліта повноцінна, вирощена далеко від Печерських пагорбів. Позаяк влада в її нинішньому стані не переробиш. З усіх можливих способів існування правлячого класу наша держава обрала найгіршу. Це не каста, що не орден, не клуб, що не військовий підрозділ і навіть не мафія. Це - секта. З усіма належними множинними витратами, найстрашніше їх яких - святенництво, подвійна мораль. Цей гріх можновладця небезпечніше жадібності, дурості, відсталості, безідейності, непрофесіоналізму і навіть цинізму. Бо така влада завжди буде ставить приватне над суспільним. Перетворювати особисту образу на прапор для загальнонаціональної боротьби. Завжди буде заражати населення ілюзіями і сіяти страх.

А тому така держава завжди буде вразливим. І така держава втратити не страшно. Якщо ми хочемо зберегти дану нам Богом країну.

"Дзеркало Тижня"