Основний конфлікт України

Основний конфлікт України

Повна авторська версія статті , надрукованій у журналі "Генеральний Директор" № жовтня 2012

У потоці поточних подій і справ корисно озирнутися і оцінити події, що відбуваються як усередині корпорації, так і зовнішні не з точки зору звичних правил і стереотипів, а для оцінки здатності цих самих правил і стереотипів адекватно описувати події, що відбуваються. Без звички до такої рефлексії стратегічне управління на будь-якому рівні буде малоефективним. Одним з постулатів ринкової економіки є теза про її свідомо більш високої ефективності в порівняння з планово-адміністративної, яка забезпечується кращою мотивацією до продуктивної праці як підприємців, так і найманого персоналу. Власне для того і почав здійснюватися ще в далекі часи перебудови перехід до ринкової економіки. Тільки результат вийшов зворотним очікуваному. Продуктивність впала настільки, що її, в більшості випадків, навіть перестали вважати. Мотивація найманого персоналу, незважаючи на страх втратити роботу, практично не відрізняється від радянської, а ініціатива і підприємливість так само часто, як і в радянські часи залишається караною. Чому ж це сталося? І що буде далі?

Відео дня

Капіталізм починається з підприємців контролюючих виробничі та фінансові процеси. Підприємництво в пізньому СРСР викорінили або загнали в підпілля і виробничі та фінансові процеси контролювалися партійною номенклатурою, червоними директорами і цеховиками. У процесі приватизації до них приєдналися напівкримінальні авантюристи-спекулянти і разом вони сформували основу власників великого бізнесу України. Але, за рідкісним винятком, серед них немає підприємців! Вони вміють використовувати кримінальну, адміністративну і політичну ренту, але не вміють працювати в конкурентному інноваційному середовищі. Для них прихватизовані підприємства залишаються пасивним джерелом доходу, як для рантьє. Слідом за виробничими підприємствами вони встановили контроль над державним апаратом і політичними партіями, поширивши на них свої поняття і логіку дій. Однак організувати роботу середньо і високотехнологічних виробництв не в змозі навіть за радянськими мірками ефективності. Ефективне підприємство починається з ефективного власника. А сучасні українські великі власники є не ефективними! Межа їх можливостей це організація і контроль, на старих радянських технологіях, видобутку ресурсів та їх первинна обробка. Інноваційну неефективність великих власників можна проілюструвати простим прикладом. На тлі постійної балаканини про інновації та при величезному надлишку металургійних потужностей вони не змогли організувати в Україні виробництво навіть якісного автомобільного листа! Але така переорієнтація економіки на випуск сировини і напівфабрикатів означає формування не капіталістичної ринкової економіки, а ринкової економіки сучасного станового суспільства.

Коли два роки тому я вперше застосував термін - сучасне станове суспільство - він здавався абсолютно диким і недоречним. Зараз, коли його контури проступають все очевидніше, про сучасний становому суспільстві говорять все більше. А коли західний криза вийде за переважно економічні рамки від звичного ще недавно стереотипу про еволюцію від менш демократичних форм до більш демократичним, залишаться лише спогади як про колишні утопіях і помилках.

Однак для України, на відміну від цілого ряду країн, які підуть шляхом станового і станово-авторитарного розвитку, все ще цікавіше. Швидше за все, сучасне станове суспільство в Україні не буде сформовано ...

Справа в тому, що в сучасній системі розподілу праці в Україні вигідно виробляти не тільки сировину та напівфабрикати. Криза 2008 року тільки підсилив цю тенденцію. Виробляти раптом стало вигідніше, ніж імпортувати і торгувати. До цього практично нікому не потрібне сільське господарство раптом стало різко затребуваним. На тлі кризи виїзного туризму вдруге став розвиватися внутрішній туризм. І, звичайно, слід зазначити же вибухові темпи зростання українського машинобудування.

Майбутній вихід світової кризи за переважно економічні рамки і наступні за цим процеси, на мій погляд, тільки підсилять ці процеси. По тому ж машинобудуванню можна однозначно стверджувати, що його перспективи розвитку в Україні істотно краще, ніж, наприклад, у Німеччині чи Китаї.

Але виробництво середньо і високотехнологічної продукції неможливе без висококваліфікованого, а, отже, високооплачуваного персоналу. Те ж саме і з сільським господарством. Високий попит на продукцію робить для степової та лісостепової зон ефективним широкозахватні технології, при яких тисячі гектарів обробляють 5-8 осіб. Але вартість використовуваної техніки на порядок вище.

Коли ці комбайнери і механізатори експлуатують техніку вартістю в сотні тисяч доларів, то економія на їх освіту і заробітній платі вийде собі дорожче. Крім того, обслуговування та ремонт техніки, сучасна переробка та зберігання врожаю теж вимагає все більшої кількості висококваліфікованої робочої сили. Причому виробничої робочої сили, а не тільки управлінців і комерсантів. А кваліфікована виробнича робоча сила - це основа середнього класу!

Висока його частка є основною передумовою формування громадянського суспільства. Таким чином, формування сучасного станового суспільства передбачає орієнтацію на переважно некваліфіковану і низькооплачувану робочу силу, а природні умови і зовнішній попит роблять затребуваною висококваліфікований і, отже, високооплачуваний працю. Це протиріччя і формує основний внутрішній конфлікт України.

На рівні мотивації це конфлікт між можливістю використання політичної та адміністративної ренти в якості основного джерела доходу з одного боку і інноваційним підприємництвом у конкурентному середовищі з іншого. На управлінському рівні, це конфлікт між генеральним директором і неефективним власником-прихватизаторів. На рівні економіки це протиріччя між сировинної експортно-орієнтованої, але все одно імпорто-залежної економікою і високотехнологічної експортно-орієнтованою економікою з високим внутрішнім споживанням, яке забезпечується переважно середнім класом. На політичному рівні це конфлікт між громадянами та державним апаратом і всіма парламентськими політичними партіями, які виражають інтереси формується аристократії. На рівні суспільства це конфлікт між формується сучасним становим суспільством і формуються громадянським демократичним суспільством. На геополітичному рівні це конфлікт між прискореної інтеграцією в будь-якому з напрямів, за правилами, виробленим не в Україні, і не вигідним для неї і власним незалежним шляхом розвитку.

Обидва конфліктних напрямки розвитку є об'єктивними. Адже сучасне станове суспільство почало формуватися як альтернатива загальному розвалу середини 90-х. Воно, безумовно, є більш ефективним, ніж перспектива загального розвалу і повернення до натурального господарства, яка здавалася тоді цілком реальною. Так, що не було б цього набору олігархів, то була б інша основа формується аристократії, яка відрізнялася б тільки прізвищами.

У той же час очевидно, що за наявності сприятливих умов інноваційна ринкова економіка громадянського демократичного суспільства істотно більш ефективна, ніж економіка будь станового або станово-авторитарного суспільства. У більшості сучасних країн, в тому числі поки ще демократичних, зовнішні умови не є сприятливими для розвитку демократії в майбутньому.

Україна, в даному плані, сильно пощастило. Якщо їй вдасться дистанціюватися від глобальних розборок майбутньої світової смутного часу і зберегти суверенітет в існуючих межах, то в Україні буде ефективна і демократія, і інноваційна ринкова економіка. Однак, потрібно розуміти, що демократія, що формується знизу в Україні іншого типу, ніж західній Європі. Ми не імпортуємо західну демократичну модель, а формуємо свою, більше схожу на швейцарську. Тому це дуже довгий процес, який не завершитися і до кінця століття, особливо враховуючи все посилення негативний вплив починається світової Смути.

Теоретично, оскільки сучасне станове суспільство в Україні так і не було сформовано, то для заміни НЕ ефективних власників, не враховуючи негативного зовнішнього впливу, було б достатньо одного покоління. Цей процес можливий за трьома напрямками:

· Часткова націоналізація.

Всі соцзамери показують, що народ не визнає підсумків відбулася корумпованою НЕ конкурсній приватизації. Вимога масштабної націоналізації, популярне під час Майдану не знято з порядку денного і знову зазвучить при першому ж зручному випадку

· Перепродаж

Перепродаж великих українських підприємств західним інвесторам, які в більшості своїй знають і вміють працювати в інноваційній ринковій економіці

· Спадкоємці

Лаяти мажорів, тобто спадкоємців великих капіталів стало хорошим тоном місцевих ЗМІ. Але критики мажорів забувають про їх кількість. В олігархів, зазвичай, великі за українськими мірками, сім'ї. І на одного дебільного мажора, який тисне пішоходів на своєму Бентлі, доводиться два-три цілком осудних. Серед них є і майбутні ефективні власники здатні розробляти та впроваджувати, а не дерибанити і "доїти".

Поки ж ми спостерігаємо цікаву ситуацію. Зверху формується сучасне станове суспільство, знизу - власна українська демократія. Тому Україна розвивається, і буде розвиватися не завдяки, а всупереч чуйному керівництву. Вся антикризова стратегія верхів звелася до звичної ставкою на експорт сировини та напівфабрикатів і продовженню славного дерибану фази первинного накопичення капіталу. Реальне ж розвиток країни забезпечували притаманні на мікрорівні її феноменальні довгострокові конкурентні переваги, які влада, формована нової аристократією ні усвідомити, ні використовувати не може. У такій країні за визначенням не може бути великих політиків, які стабільно користуються підтримкою виборця. Не може бути й ефективних чиновників, оскільки чиновники контролюються зверху, а не знизу і, отже, усвідомлюють себе служивим станом несформованого станового суспільства, а не слугами громадян. Тому в такій країні в принципі не можуть виконуватися будь-які довгострокові державні програми. Україна розвивається за власними законами, що не вписуються в уявлення ні правлячої "еліти", ні сусідніх геополітичних центрів.