Система Омельченко

Так історично склалося, що успішність бізнесу в Україні безпосередньо залежить від його причетності до влади або від дружби з нею. Для Києва така причетність більш ніж необхідна. Результати виборів мера столиці і депутатів Київської міськради показали, що столичний бізнес потребує влади, як у повітрі.

Причина такої уваги бізнесменів до київської влади багато в чому пояснюється особливою системою побудови владної вертикалі в столиці, яку виплекав колишній мер Києва - Олександр Омельченко. Навчений гірким досвідом свого попередника Леоніда Косаківського, відображаючи постійні спроби зазіхнути на київський престол з боку опонентів, Олександр Олександрович постарався максимально наблизити свої повноваження і можливості до безмежним. З 1996 р. він, шляхом різних хитрувань, йшов до поставленої мети, поступово перетворюючись з тимчасової компромісною і керованої фігури в повноправного правителя міста. Січень 1999 можна вважати зоряним часом Омельченко - Верховна Рада України прийняла усередині лобіюється їм Закон України "Про столицю України - місто-герой Київ". Цей Закон багато в чому розширив права київського мера і надав йому можливість самостійно регулювати багато не враховані в Законі питання. У разі потреби Сан Санич мав можливість майстерно маніпулювати положень Статуту територіальної громади Києва, який затверджується Київрадою, та Закону "Про місцеве самоврядування". Згадані три документа визначили стиль, методи і схему управління в Києві.

Людина, обраний киянами на посаду мера, автоматично отримує три посади: Київський міський голова, голова Київради і голова Київміськдержадміністрації. Вони дозволяють практично безроздільно правити столицею. Номінально мер підконтрольний і підзвітний Президенту, Кабінету міністрів і Київраді. Перед першими двома - в тій сфері міського управління, яка стосується органів виконавчої влади. Перед Київрадою - лише у сферах, що стосуються місцевого самоврядування. Проте досвід ... річного перебування Олександра Омельченка у влади довів неспроможність більшості механізмів контролю за діяльністю "господаря столиці".

Повноваження голови КМДА у кадровій політиці обмежені досить умовно. При виборі кандидатури на ту чи іншу керівну посаду в КМДА він повинен погоджувати (!) Її або з Президентом і Кабміном, або з Київрадою, залежно від сфери компетенції посадової особи. У реальності це означає, що офіційної згоди для цього не потрібно. Той же принцип застосовується і для призначень на посади керівників підприємств, що перебувають у комунальній власності.

При призначення та звільнення керівників управлінь КМДА подвійного підпорядкування (наприклад, таких, як Управління юстиції), а також підприємств з подібним статусом офіційну згоду мера необхідно. Ще зовсім недавно посади голів районних держадміністрацій були порожниною залежні від мера міста, який вносив подання Президентові про призначення або звільнення з них. Однак у жовтні 2005 р. Конституційний Суд своїм рішенням обмежив цю вольницю. Тепер обрані голови райрад автоматично призначаються на посади голів РДА. Жодне рішення міської влади не може бути реалізовано, якщо проти нього буде виступати мер. По суті, він може "завернути" будь-яке рішення Київради. Будь-який проект рішення Київради має бути погоджений у відповідних управліннях КМДА, які повинні поставити свою резолюцію. Для деяких питань, таких як відведення землі під забудову, необхідно більше сотні узгоджених документів, а відсутність хоча б одного позитивного рішення може поставити під загрозу успіх будь-якого бізнес-проекту. Навіть якщо всупереч позиції мера узгодження в управліннях пройшло успішно, ще не факт, що рішення Київради буде позитивним. Профільна комісія Київради може повернути документ на повторне погодження або направити проект рішення до президії Київради, який очолює голова (він же мер). Президія повинен внести питання в розпорядок дня сесії Київради, але може "покласти під сукно". Рано чи пізно проект виявиться в сесійній залі, де його також можуть з легкістю "загорнути" або взагалі відхилити. Якщо ж небажаний для мера проект рішення знайшов-таки підтримку більшої частини депутатського корпусу, йому залишається пройти останнє "чистилище" - отримати підпис мера. Останній одним розчерком пера може відправити проект в початкову точку прямування, супроводивши попутно грифом "на доопрацювання". При цьому мер також наділений правом видавати власні розпорядження. Можливість оскаржити їх передбачена (залежно від сфери компетенції оскаржити можуть Президент, Кабмін і Київрада), однак на практиці такого ще не було. Причина - відсутність чітко регламентованого законодавством механізму опротестування. Документи, що народжуються в надрах КМДА, теж не минуть підпису мера. Ці рішення мають більше шансів бути оспорені, але тільки в тій частині, яка стосується органів виконавчої влади. Наприклад, подібне відбулося з рішенням КМДА про підвищення тарифів на послуги громадського транспорту в 2004 р., яке Мін'юст неодноразово відмовлявся реєструвати.

Одним словом, система столичної влади, побудована до того, як в крісло мера сів Леонід Черновецький, створює тепличні умови для корупції. Новообраний мер неодноразово заявляв про свої плани тотального викорінення корупції в коридорах київської влади. Наскільки йому це вдасться

- Покаже час, проте вже сьогодні можна припустити, що для цього Леоніду Михайловичу доведеться докорінно змінити систему роботи. Втім, на теоретичному рівні для боротьби з хабарниками і корупціонерами пан Черновецький підготовлений непогано. Про це свідчить тема кандидатської дисертації аспіранта Харківського юридичного інституту Л.Черновецького (захистив в 1984 р.) - "Методика розслідування розкрадань, скоєних посадовими особами".