27 сполучених штатів Європи

Фантастика стала реальністю. Через десяток-другий років на політичній карті світу з'явиться нова європейська наддержава і тільки дрібним курсивом залишаться у спогадах назви колишніх, колись самостійних держав. Штат Чехія, провінція Польща, сателіт Румунія ... У XX столітті подібний хід розвитку історії здавався неможливим. Дві світові війни, амбіції колоніальних держав і окупація Радянським Союзом центральної та східної "старій частині світу" не дозволяли навіть мріяти про єдину Європу. Сьогодні ж ситуація як ніколи сприяє об'єднанню "бабусі", яка останнім часом виявляється не при справах, завдяки двом супердержавам - США і Китаю.

Процес нового об'єднання Європи активно розпочався в 1992 році, коли згідно Маастрихтського договору і був утворений Європейський союз. Через рік на території новоствореного альянсу введена в оборот єдина європейська валюта, через десять років як така межа між країнами-членами ЄС зникла, а вже в 2004-му зроблена смілива спроба введення спільної конституції. П'ять років тому ця затія провалилася. Народи Європи виявилися не готові до чергового дуже важливого кроку до створення, по суті, єдиної наддержави. Національна самосвідомість окремих країн виявилося вище ідеї колективно-асиміляційного співжиття у великому будинку під назвою Європейський союз.

Провалену з тріском Конституцію замінив Лісабонський договір, що припускає приблизно ті ж самі зміни і нововведення:

- Обрання президента строком на 2,5 року;

- Обрання де-юре Верховного представника з зовнішньої політики, де-факто - повноцінного міністра закордонних справ;

- Зміна системи голосування в Раді ЄС. Починаючи з 2014 року, накласти вето на прийняття рішення одна з країн-членів Європейського союзу не може. Для блокування тепер знадобиться чотири держави, що практично рівно в чотири рази прискорить махину управління;

- Справжній парламент із широкими повноваженнями, а не кишенькова маріонетка. У Європарламенті заброньовано за фіксованим лімітом 750 місць незалежно від можливості подальшого розширення ЄС;

- Єдина оборонна система колективної безпеки. Як говорили мушкетери, один за всіх і всі за одного. Якщо країна-учасниця ЄС стане жертвою зовнішньої агресії, то напад прирівнюється як оголошення війни всьому Союзу;

- Процедура виходу країни-учасниці з ЄС за згодою всіх інших країн, що входять до альянсу.

3 листопада цього року Лісабонський договір затвердила остання 27-та країна-учасниця ЄС - Чехія. Вацлав Клаус, чинний президент республіки, до останнього відмовлявся ратифікувати документ, мотивуючи свою антагоністичну позицію загрозою втрати суверенітету. За його словами, Євросоюз початку XXI століття можна порівняти з СРСР і більшовицькою окупацією. Скриплячи зубами і скрутивши дулю в кишені, Клаус таки здався під натиском громадськості, поставивши свій підпис під Лісабонським договором.

Лісабонська угода або договір про заснування Європейського співтовариства офіційно увазі під собою поліпшення внутрішнього функціонування між двадцятьма сімома країнами-учасницями ЄС, однак головною причиною утворення нового формату відносин між європейськими державами є зміцнення позицій Європи на світовій арені в умовах різких глобальних змін.

Експерти сходяться в одному: Європейський союз почав планомірну і масштабну кампанію із захоплення світу. Природно, мова йде не про військові дії чи агресії. Завданням для новоствореної Європи, де національності та самобутні культури стираються в "плавильному котлі", ставиться ні багато ні мало в найближчі 10-15 років зрівнятися за економічними показниками з Китаєм і США, а в перспективі і того більше - обійти знахабнілих "колоністів".

Лісабонський договір набуде чинності 1 грудня, але вже вчора стало відомо ім'я президента євросоюзних держави. Першим главою ЄС більшістю голосів обрано бельгійський прем'єр-міністр Herman van Rompuy. Верховним представником із зовнішньополітичних питанням, фактично міністром закордонних справ призначена баронеса з Великобританії Catherine Ashton.

Херман Ван Ромпей

Безсумнівно, цей день увійде в історію, як початок нової політичної ери в житті Європи. Для України вимальовується унікальна можливість побудувати довірчі відносини з новою системою керівництва ЄС, забувши старі негаразди та проколи. За Лісабонським договором Рада Європи має право скасувати рішення про неготовність країни вступити в єврозону. Нагадаємо, що відповідно до змін голосування в Раді ЄС, заблокувати рішення більшості одна країна-учасниця не має повноважень. Ветування проходить тільки в тому випадку, якщо проголосують не менше 4 країн проти прийняття рішення, населення якого становить як мінімум 35% від числа громадян ЄС.

З іншого боку, прийняття Лісабонського договору може навпаки відстрочити або в гіршому випадку зробити неможливим вступ України до ЄС. Нові правила для країн-учасниць стали ще більше цивілізованими, а нашій країні навіть до старих норм ще рости і рости. Складається враження, ніби в 2007 році залишилися два квитки в європейське майбутнє останніми отримали болгари з румунами. Каса закрилася і поїзд під назвою "супердержава ЄС" з двадцятьма сімома вагонами, локомотивами якого є Німеччина і Франція, рушив у дорогу.

Очевидно, ще за нашого життя політична карта світу істотно зміниться. XXI століття - час тотальної глобалізації, що йде семимильними кроками по планеті. На даний момент можна з упевненістю говорити про, як мінімум, чотирьох супердержави: Північноамериканський союз (США, Канада, Мексика), Шанхайська імперія (Китай, Росія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Монголія), Європейський союз і Африканський союз. Геополітично Україна розташована якраз між Євросоюзом і набирає обертів китайсько-російським партнерством, яке з цілком нешкідливою Шанхайської організації співробітництва може перерости в справжню імперію, прихопивши в зону впливу всю середню Азію.

У разі приєднання до євразійського вектору розвитку нас чекає доля "європейської околиці", але є й інший варіант розвитку подій, на перший погляд, зовсім фантастичний. Стати сполучною ланкою між Росією та ЄС, тим самим припинивши тисячолітнє протистояння Сходу і Заходу, що почалося в XI столітті з розколом християнської церкви на католицьку і православну. На нас покладена священна місія повернення північного сусіда в лоно європейської цивілізації, бо Китай чужий Росії як собаче м'ясо замість сала для українців. Пора ламати вікові штампи про те, що "російському добре - німцеві смерть". Поза ідеологічної промивання мізків і релігійного фанатизму у нас більше подібностей, ніж відмінностей. Варто тільки уважно придивитися. І не почати їсти собак.