Зовнішньополітичні підсумки 2013
Хоча минулий рік не ознаменувався-якими переломними подіями в міжнародному становищі України, зміни в регіональному оточенні і накопичувалися протягом ряду років невирішені проблеми сприяли суттєвому збільшенню кризових явищ в українській зовнішній політиці. Криза визначається цілою низкою суттєвих моментів, що стосуються зовнішньополітичної системи в цілому.
По-перше, події 2013 остаточно довели, що "політика багатовекторності" вичерпала себе. Ця фактична зовнішньополітична доктрина української влади утвердилася ще при Л. Кучмі і, з деякими видозмінами, залишається на озброєнні досі.
До появи цього феномена призвело збіг обставин у внутрішній політиці і в міжнародному оточенні України. Довгий час відсутність суттєвої зацікавленості Вашингтона в щільному контролі над Києвом, слабкість Росії і недостатній політичну вагу ЄС визначали специфічну структуру міжнародної взаємодії. В її рамках основні гравці задовольнялися тим, що Україна не робила однозначного вибору на користь їхніх опонентів, залишаючись "рівновіддаленою" від усіх. Не маючи можливості вирішити спір на свою користь, кожен з трьох центрів тяжіння для України сприяв збереженню статус-кво.
Саме в рамках цієї структури взаємин для Києва існувала можливість вести торги з ключовими партнерами, шантажуючи їх загрозою зближення з конкурентами. Однак у сучасних умовах ситуація змінилася: і ЄС, і Росія ставлять перед собою мету остаточного втягування України у свою орбіту впливу. Тому "шантаж" з боку Києва став сприйматися ними вже не як сигнал до поступок, а як пряма загроза власним інтересам. Адже якщо раніше їх метою було не дати конкурентові встановити контроль над Україною, то тепер мета змінилася - кожен прагне встановити свій контроль. Ми ж пропустили момент, коли закрилося "вікно можливостей", яке було чи не основою зовнішньополітичної стратегії протягом півтора десятків років, і продовжуємо спроби експлуатувати суперечності між ключовими партнерами, як раніше.
По-друге, зовнішня політика України, по суті, перетворилася на виключно "реактивну". Діяти переважно слідом подіям, у відповідь на кроки інших держав - такий наша зовнішня політика була завжди. Однак зараз в ній практично не залишилося "проактивности", яка періодично урізноманітнила наші дії на міжнародній арені в колишні роки.
При цьому таку пасивність можна виправдати ні міжнародною ситуацією, ні відсутністю можливостей для активних кроків. Найбільше такий підхід до здійснення зовнішньої політики пов'язаний з відсутністю виразних цілей, довгострокових завдань, виконання яких вимагало б від влади не тільки періодичної мобілізації сил, а й прояву ініціативи, новаторства, спрямованого на зміну міжнародної ситуації на свою користь.
Нарешті, по-третє, досягла критичного рівня ерозія регіонального статусу України. Мова про регіональне лідерство не йде вже давно - на такі подвиги не вистачає ні сил, ні коштів, та й регіон, в якому можна було б розгорнутися Україні, відсутня.
Останні події демонструють поступову деградацію України як регіональної держави, значне зменшення її ролі в структурі міжнародних відносин у Східній Європі. По суті, минулий рік продемонстрував, що Київ був зайнятий виключно питаннями, що безпосередньо стосуються двосторонніх відносин з ключовими партнерами. Україна не знайшла часу для вирішення (або хоча б постановки) питань регіонального масштабу: багатостороннє співробітництво, місце регіону в європейської та євразійської інтеграції тощо Фактично, рік показав, що Україна не тільки не здатна більш виступати організатором Східної Європи (чи Чорноморського регіону), але навіть перестала бути лідером, на якого орієнтуються інші регіональні країни.
Всі ці зрушення не нові, але вони концентровано проявилися саме протягом 2013 року. Події, пов'язані з підготовкою Угоди про асоціацію з ЄС (і з призупиненням цієї підготовки), руда головування в ОБСЄ та ОЧЕС, відсутність помітних проривів у двосторонніх відносинах з найбільш значними партнерами - все це свідчить про слабкість зовнішньополітичного курсу України, про кризу, в якому перебуває система зовнішньої політики країни.
Але ці події відбуваються на тлі бурхливих регіональних процесів, змін, які охопили не тільки всі європейський простір, але і весь світ. І нездатність адекватно реагувати на такі серйозні виклики, обумовлена ??ослабленням зовнішньополітичної функції держави, призводить до того, що Україна все більшою мірою перетворюється на об'єкт міжнародних відносин, а не суб'єкт. Причому в об'єкт політики провідних світових гравців.
Злам негативної тенденції у зовнішній політиці, так очевидно проявилася за останній рік, об'єктивно має стати першочерговим завданням України. Цього можна досягти за допомогою чітко визначених цілей зовнішньої політики, мобілізації засобів їх досягнення та вміння діяти на випередження міжнародних подій і кроків партнерів.
Без повноцінної зовнішньополітичної стратегії України не тільки ризикує остаточно втратити ініціативу в своїх міжнародних контактах, але і втратити можливість відстояти свою суб'єктність. У цьому випадку, виникне загроза того, що зовнішньополітичні завдання інших країн відносно України будуть вирішуватися вже не в рамках міжнародного діалогу, а всередині України, у внутрішніх політичних і соціальних процесах нашої країни.