Стратегія ураження. Партія регіонів у 2004-2007 роках

Важко позбутися відчуття деякої початкової приреченості Партії регіонів. Начебто, політична сила, яка спирається на економічно потужний регіон, найбільші фінансово-промислові групи, що підім'яла під себе велику частину південного Сходу України, що має популярного лідера оточеного абсолютно невбиваним міфом "Антиющенко", просто приречена на політичні домінування. По крайней мере, до тих пір, поки не зіткнеться з карів кризою, що поклав у свій час кінець пануванню "дніпропетровського клану". Проте, на всіх етапах еволюції ПР, її вага була багато менше очікуваного. Зрештою, на виборах 2007 року, вона ганебно програла своїм "помаранчевим" опонентам.

Фото прес-служби Партії регіонів

Безумовно, причин для цього було багато, я ж зупинюся тільки на політичній стратегії, яка залишається слабким місцем політиків донецького походження.

1. У 2002 році ПР була всього лише частиною блоку "За єдину Україну", який представляв собою концентроване вираження адміністративного ресурсу. Досить сказати, що очолювали його голова Адміністрації Президента і прем'єр-міністр. У цьому блоці ПР була, всього лише, репрезентантом регіональних еліт і не мала надто вже яскравого "донецького" відтінку.

Однак, вже під час виборів березня 2002 стало очевидно, що донецька команда взагалі і глава Донецької ОДА Віктор Янукович зокрема, мають особливу вагу не лише в "заїдаючи", а й в Україні в цілому.

Ідея висунути Януковича на пост наступника належала, судячи з усього, В.Медведчуку (сам Л.Кучма швидше схилявся до кандидатури свого земляка С.Тігіпко). В основі цієї ідеї лежав простий технологічний розрахунок - герою Заходу (а В.Ющенко вже проголосили в певних колах "надією нації"), міг протистояти тільки герой Сходу. В.Янукович, за особливостями своєї біографії і особистим якостям, героєм аж ніяк не виглядав, але тут на його кандидатуру працював вже сам факт протиставлення В.Ющенко.

Існували, звичайно, і побоювання з приводу того, що для представника найбільшої ФПГ пост "наступника" виявиться занадто малий, і він спробує вийти за поставлені обмеження (як це зробив свого часу В.Путін). Одним із завдань ініційованої Л.Кучмою та В. Медведчуком політичної реформи і був переклад неформальних відносин з "наступником" в русло жорстких юридичних норм. Фактично, "наступник" мав залежати від політики "широкої коаліції" (тоді в це поєднання вкладався сенс об'єднання всіх основних українських ФПГ, включаючи навіть проющенківські). Втім, донецькі, ймовірно, як зараз Юлія Тимошенко, вважали, що головне - отримати владу, а там вони вже вирішать, як розправитися з небажаними партнерами.

В.Янукович став кандидатом на пост Президента. Перший тур виборів, який проводився командою ПР, закінчився поразкою з боку Ющенка і скандалами, на зразок того, що, розгорівся навколо 100-го округу на Кіровоградщині. Причому, за чутками, команда прем'єра пропустила масштабну фальсифікацію в Києві, де за Ющенка, за наказом мера, було вкинуто 100 тис. голосів. Перед другим туром кампанію прем'єра фактично очолив вже В.Медведчук, однак це, так само як обсяг фальсифікацій з обох сторін, вже не мало ніякого значення - машина психологічної війни запрацювала на повну котушку, розриваючи Україну на дві частини (здається, на той момент ініціатори цієї війни у ??Вашингтоні вважали варіант розколу допустимим - не інакше Хантінгтона начиталися).

Фото прес-служби Партії регіонів

У момент початку "помаранчевої революції" (ніч після другого туру виборів), ще була можливість утримати ситуацію в рамках "пристойності" - або змусити Захід визнати перемогу Сходу, або оголосити надзвичайний стан (і те, і інше загрожувало розколом країни). Однак, В.Янукович відмовився від того, щоб взяти відповідальність за взяття під охорону внутрішніх військ урядових установ (у той момент ця акція ще могла обійтися без кровопролиття), що, в найближчій перспективі призвело до падіння режиму і позбавило Януковича статусу "спадкоємця".

Будемо відверті, Януковича це не сильно засмутило. Статус "наступника", пов'язаного по руках і ногах гарантіями іншим ФПГ, його не дуже приваблював. З іншого боку, в донецьких фінансово-промислових колах не дуже-то вірили, що "помаранчева" революція, яка проходила під відверто соціалістичними гаслами, призведе до негайного розкуркулення.

2. Хоча загроза тотальної реприватизації та репресій проти опозиції в 2005 році постійно озвучувалася на найвищому рівні, вся енергія вирвалася в свисток. Реприватизація, хоч і була масовою, не торкнулася більшості підприємств. Репресії обрушилися в основному на тих, хто не міг за себе постояти - рядових прихильників Януковича. Переслідувалися кілька вищих чиновників (Колесников, Кушнарьов та ін), але якось непереконливо - важко собі уявити, що невизначена позиція прокуратури завадила б посадити неугодних політиків, якби така мета дійсно ставилася.

Протягом першої половини 2005 року ПР всіляко демонструвала свою "необразливість", утримуючись від будь-якої реальної активності. У парламенті депутати-регіонали, як правило, підтримували ініціативи "помаранчевих". Ще в січні В.Рибак висловився в тому сенсі, що партія центристська, а, значить, не може бути в опозиції. Представників такої точки зору хтось із публіцистів назвав "донецькими карбонариями" ... "Помаранчева" влада, втім, з думкою Рибака не погодилася - фактично ПР перебувала в опозиції.

Як не дивно, але така стратегія була не просто правильною, а, мабуть, єдино правильною. Так чи інакше, але значно більшість населення країни (навіть на Південно-Сході!) Пов'язувало зі зміною влади певні надії. Прямо виступати проти цієї "революції надій" було б не цілком правильно. А от коли "помаранчевий" угар пройшов, можна було збирати рясні жнива. Більш того, займи партія якусь послідовну позицію, у неї могли б з'явитися опоненти, а при обраної стратегії виборці отримали можливість будувати в своїй свідомості ідеологію ПР "від протилежного", що і дозволило, зрештою, зібрати голоси більшості противників "помаранчевих ".

Єдине, у чому може бути варто було звинуватити В.Януковича, це те, що коли Ющенко після вересневої кризи потрібна підтримка "регіоналів", він не скористався повною мірою слабкістю Президента. Адже можна було вимагати, наприклад, гарантій прийняття закону 3207-1 ... Втім, було зроблено головне - репресії припинилися, найбільш одіозні представники Майдану зникли з уряду. До речі, закон 3207-1 був прийнятий, але вже в грудні і в відредагованій версії, що вимагає ще одного голосування кваліфікованою більшістю.

Фото прес-служби Партії регіонів

3. У ході виборчої кампанії 2006 року упор був зроблений на протиставлення ПР "помаранчевим". Партія підтримала гасла, які їй нав'язала, в надії зіпсувати імідж, президентська команда - державний статус російської мови, відмова від вступу в НАТО, федералізацію ... Розрахунок "помаранчевих" виявився помилковим - практично будь-які гасла, засуджені Ющенко і підтримані його супротивниками, користуються підтримкою у приблизно половини населення країни.

Природним наслідком обраної стратегії стало позиціонування ПР як єдиної сили, яка протистоїть "помаранчевим". Було вирішено відмовитися від передбачався "блоку Януковича" і від підтримки інших "антипомаранчевих" сил (більше того, на останньому етапі кампанії ПР прямо агітувала проти голосування за інші партії). Приєднання інших політичних сил схвалювалося лише за умови їх саморозпуску (як сталося з "Новою демократією" Є.Кушнарьова).

М.Найем в "Українській правді" стверджує, що така стратегія була обрана американським консультантом П.Манафортом, причому діяв він в інтересах Р.Ахметова, не бажав надмірного посилення Януковича внаслідок створення "іменного" блоку.

Така точка зору має право на існування, але, все ж, відзначимо, що стратегія протистояння двох особистостей в масштабі країни була прийнята обома сторонами: і Партією регіонів, і "Нашої України" (гасло "Не зрадь Майдан"). При цьому, обидві сторони боролися за "право первородства" у своєму політичному таборі, прагнучи не допустити втрати лідируючого становища. І обидві, зрештою, програли.

"Антипомаранчевий" отримали б значно більше представництво в парламенті у разі, якби бар'єр подолала, наприклад, ПСПУ Н.Вітренко. Та й сама ПР, стань вона центром об'єднання хоча б частини "антипомаранчевих" сил, отримала б кращий результат. Інша справа, що всі інші "антипомаранчеві" були більш радикальні, ніж ПР, що неминуче позначилося б на політиці блоку.

"Наша Україна" ж просто програла вибори БЮТ. Причому тут зіграв свою роль і сформований імідж "партії любих друзів", і помилки в стратегічному плануванні кампанії (зокрема, її чітко "оборонний" характер).

4. Як відомо, вибори 2006 року закінчилися ганебною виставою за назвою "формування" помаранчевої "коаліції". НУ, БЮТ і СПУ влаштували публічний торг за посади і при цьому спробували позбавити будь-яких прав опозицію. При цьому, природно, авторитет "помаранчевих" сил опустився до межі.

ПР, проте, не змогла скористатися Самодискредитація опонентів. Вона досить активно виступила проти обмеження прав опозиції (хоча сама по собі "боротьба за посади" - не надто електорально прибуткова позиція), але недооцінила виняткового ефекту своїх масових акцій (а вони викликали справжню паніку серед "помаранчевих").

Самий же головний прорахунок, як видається, полягав у тому, що ПР мала б довести дискредитацію "помаранчевих" до логічного завершення. За прогнозами соціологів, якби Президент був змушений розпустити ВР в результаті нездатності "помаранчевих" сформувати коаліцію, ПР могла б отримати на дострокових виборах до 50% голосів виборців ... У такій ситуації можливостей для торгу з Президентом було б набагато більше. Однак спонсори партії вирішили заощадити, що, в результаті, змусило їх розщедритися ще більше.

5. Грубой помилкою було підписання в запропонованій Президентом формі Універсалу національної єдності. Власне, у чинній конституційної моделі є місце такого роду документу. Якщо Президент і уряд дотримуються різних ідеологічних поглядів, дійсно необхідно політичну угоду, яка б фіксувало загальну політику в найбільш важливих питаннях.

Проблема конкретного ж універсалу полягала в тому, що він претендував на статус правовстановлюючого документа і, більше того, його підписанням обумовлювалося виконання Президентом його конституційного обов'язку подати на розгляд ВР запропоновану коаліцією кандидатуру прем'єра.

Підписання універсалу створило правовий звичай, за яким Президент міг вийти за межі правового поля за допомогою політичних угод. Зрештою, це дозволило йому взагалі скасувати Конституцію, спираючись на угоди з тією ж Партією регіонів ...

Далі буде ...