77 міфів України. "Піррова" перемога при Конотопі

Початок історії гетьмана Виговського читайте в попередній статті " Виговський: блиск і злидні "західників"

Придушення повстання Мартина Пушкаря на початку літа 1658 не привела до радикальної зміни ситуації на користь прихильників Виговського. Як і слід було очікувати, розгром Полтавщини без ліквідації причин тамтешньої "фронди" - протиріч між прозахідною козачої "старшиною" і антипольським селянським і козачим "демосом" - сприяв лише "хронізації" конфлікту. А також - поступового "скиданню масок" всіх діючих сторін зазначеної історії.

У кожної з них, як сказали б зараз, "була своя правда".

Так, гетьман зі своїми соратниками вважав ключовим в рішеннях Переяславської ради першість саме місцевої української адміністрації у вирішенні всіх кардинальних питань. Включаючи, природно, і напрямки зовнішньополітичної орієнтації.

Москва, з не меншими юридичними підставами, наслідками, що випливають із усе тих же "переяславських" ("березневих") угод, акцентувала свою політику насамперед на тому, що населення України вважалося "підданими" Москви. Питання ж київської автономії відсувалися північним сусідом на периферію царсько-гетьманських відносин. Тим більше, що хоча за гетьманом зберігалося право власної зовнішньополітичної діяльності, але після 1654 роки з важливими поправками будь-які договори з Польщею і Туреччиною мали полягати за участю та з обов'язкової згоди царя.

Тому явний "крен" Виговського в сторону Варшави не міг не викликати занепокоєння Кремля. До речі, це розумів і сам головний український "західник", уникав відкритого визнання свого "полонофільства" (і, тим самим, відкритого порушення пунктів Переяславських угод) мало не до Конотопської битви. Проте Москва брала все більш енергійні контрзаходи, нехай і замасковані під формально союзницькі відносини. Так, московські воєводи все наполегливіше намагалися розмістити свої війська в ключових українських містах і фортецях - під приводом їх "захисту від ворога". Деякою аналогією такого "захисту" можна назвати сучасне розміщення російського Чорноморського флоту в Севастополі.

Гладко було на папері ...

Тим часом рух в бік Речі Посполитої йшло після Полтави повним ходом. Придушивши чергове повстання в бунтівному регіоні, 8 вересня 1658 під Гадячем гетьман відкрито виступив за союз з перш головним ворогом козаків - польською шляхтою. Власне, поляки в особі видного дипломата Казимира Беньовського самі запропонували українцям небачені раніше умови повернення до їх підданство - Виговський просто максимально використовував їх поступливість.

За великим рахунком, ті, хто говорить про те, що "Україну було б краще при успіху Виговського", формально мають для цього певні підстави. Так, за умовами Гадяцької угоди, "Велике князівство Українське" у складі Речі Посполитої здобувало величезні права. Очолювати його повинен був довічно обирається гетьман, з території князівства виганяли уніати, організовувався університет та інші установи національної освіти, місцева адміністрація мала практично всіма правами керівництва незалежної держави, за винятком урахування думок своїх союзників Польщі та Литви, в міжнародних відносинах. Правда, український статус Галичини як і раніше знаходився під сумнівом ...

Весь питання полягало в іншому: наскільки серйозно ці самі "союзники" збиралися дотримуватися власні обіцянки?

На жаль, впевненості в цьому не було навіть тоді, не кажучи вже про погляд із сьогодення. Недарма вищезазначеного пану Беньовському довелося по прибуттю до Варшави довго переконувати тамтешніх сенаторів і сейм ратифікувати підписані ним угоди. Зрештою дипломат прямо визнав, що "головне - підписати", повернувши Україну в орбіту польського впливу, а потім можна буде і "дати задній хід".

Можливості "реверсу" закладалися вже в самому тексті договору. Так, "рівноправного українському союзнику" чомусь пропонувалося мати всього 30 тисяч "реєстрових" козаків (кадрових військових) - у 2 рази менше, ніж було досі. Мабуть, на випадок, якщо кандидатура "довічно обраного гетьмана" не буде затверджена королем (процедура чого і була передбачена в Гадячі) з необхідністю подальшого придушення можливого невдоволення козаків.

Взагалі, історія показує, що вилікувати польських панів від їх "гонору" щодо українського "бидла" не змогли ні війни Хмельницького, ні остаточна втрата Лівобережної України в пізніший період. Яскравий приклад тому - гайдамацьке повстання в середині 18 століття під яскраво вираженими антипольськими і антішляхетскімі гаслами. Так що сподіватися на "порядність" "польського партнера" в питанні виконання прекраснодушних обіцянок можна в тій же мірі, в якій незнайомі з війною молодики безапеляційно виголошують: "Якби в Сталінграді перемогли німці, зараз би ми пили тільки баварське пиво". Забуваючи, що якби цей напій і став їм доступний, то хіба що в якості "наймитів" в господарствах "бундесбюргерів".

Звичайно, Москва в якості союзника надійшла щодо української державності не багатьом більш благородно, ніж невдалі "польські партнери".

Але, перш ніж нарікати на чуже "віроломство", давайте задумаємося: а чи не варто почати шукати причину всіх негараздів з набуттям реальної незалежності з самих себе?

Згадаємо про те, як навіть реально великий гетьман Богдан Хмельницький іменував себе "гетьманом його королівської (або царського) величності". І відмовлявся сам покласти на себе знаки завойованого гідності, очікуючи відповідної "грамоти" від польського короля, який їм же був неодноразово біт.

Як той же Виговський виторгував у Гадячі від цього ж "венценосца" подарувало сотні козаків з кожного полку "шляхетського достоїнства".

Та навіщо було взагалі доблесним запорізьким "лицарі" ця шляхетська подачка, якщо право на захист своєї свободи зі зброєю в руках вони і так вже завоювали самі?!

Відповідь, на жаль, старий, як сама наша історія - все той же проклятий "комплекс меньшовартості". Тим більше невиліковний, що ті, хто найбільше намагаються "відучити" "маленьких українців" від цього комплексу (точно так само, як і їх предки), все одно не мислить існування справді незалежної України поза чи то "Московської", чи то " Вашингтонської "імперії. А якщо народ (і навіть його так звана "еліта") не доросла до справжньої незалежності - що ж дивуватися, якщо ніхто з "добрих дядьків"-сусідів її не надає або норовить "відрубати" назад?

Міфи Конотопської битви

Але повернемося до подій 350-річної давності. Осінь 1658-весна 1659-го пройшли під знаком реалізації наміченого польсько-гетьманського союзу. Спочатку вони обмежувалися "пробою сил" - як, наприклад, невдалою спробою військ Виговського відбити Київ у воєводи Шереметьєва (до речі, що встановив в місті вкрай жорсткий режим, швидше схожий на "окупаційний", ніж союзницький).

Потім була участь частини українських козаків у військових операціях польських сил проти Росії.

Відповіддю став шірокомасшабний військову відповідь Москви. Виникає питання: чи можна в повній мірі назвати його "інтервенцією"? З точки зору прихильників Виговського, звичайно, так. З іншого боку, "легітимність" спадкоємця Богдана була на той момент навіть нижче, ніж, скажімо, така у Ющенка. Віктор Андрійович, незважаючи на свій нинішній сміхотворний 7-відсотковий рейтинг, принаймні, обраний загальним голосуванням. А його булавоносний попередник прийшов до влади фактично в результаті інтриги за участю верхівки козацької старшини, боячись як вогню "Чорної Ради" - представницького виборчого зборів широких мас козаків і решти населення. Формально він був лише "виконуючим обов'язки" при законному гетьмані Юрії Хмельницькому. До того ж значна частина території і Січ їм просто не контролювалися.

У листопаді 1658 незадоволені "західної" політикою Виговського обрали собі альтернативного лідера - "наказного гетьмана" Івана Безпалого. Пізніше з'явилися й інші лідери незадоволеного Лівобережжя.

Таким чином, в Україні на той момент спостерігалося реальне "багатовладдя" і громадянська війна. У таких умовах, думається, не можна говорити про союз всього "українського народу" ні з Польщею, ні з Росією. Народ, його еліта розкололися у своїх різновекторних симпатіях і шукали собі "зовнішніх союзників". Тому терміни "союзницька допомога" або "інтервенція" в застосуванні до політики тодішньої Варшави і Москви у відношенні до своїх симпатиків вживати, звичайно, можна. Але різниця між ними "коштує" стільки ж, скільки і така в ставленні до "нашим доблесним розвідникам" і "злобливим іноземним шпигунам".

Так чи інакше, справа йшла до Конотопському бою. Дана битва обросла таким кількість суперечливих оцінок, що істину, напевно, встановити просто неможливо. Ворогуючими групами істориків не піддається сумніву, хіба що тільки "скелет" сталося 29 червня 1659 у Сосновської переправи поблизу старовинного українського міста. Цей "консенсус" можна висловити однією фразою: "Кіннота князів Пожарського і Львова потрапила в засідку з'єднаної армії Виговського, поляків Потоцького і татар Мехмед Гірея (останніх була більшість) - і була вщент знищена, після чого головнокомандувач князь Трубецькой зняв облогу Конотопа".

Далі починається різнобій. Українські історики (особливо сучасні) доводять число російських втрат чи не до 90 тисяч чоловік. Росіяни вже "знизили планку" з колишніх визнаних 10000 (початок 20 століття) до жалюгідних "4 з половиною тисяч" загиблих. Точно також діаметрально протилежно оцінюються і подальші дії Трубецького: від "панічної втечі, з затопленням більшій частині залишилися при переправі", до "організованого відходу, з ефективним опором нападникам збройовим і гарматним вогнем".

Мабуть, істина лежить десь посередині. Так, згідно з "Літопису Самовидця" 17 століття, число загиблих російських дорівнювало 20-30 тисячам осіб, включаючи і потонули при переправі через Сейм в ході відступу Трубецького на Путивль. З іншого боку, швидше за все, це було таки відступ, а не ганебна втеча наголову розбитого воєначальника. В іншому випадку йому, незважаючи на всі колишні заслуги, навряд чи довірили б і далі очолювати російську армію в Україні. Не варто також відкидати версію і про панічних настроях у самій Москві, включаючи намір царя "евакуюватися" у зв'язку з загрозою вторгнення перемогли при Конотопі союзників. Навіть "грізний" цар Іван 1571 року не вважав непристойним виїхати в Новгород, поки його війська зупиняли орду кримського хана у битві під Молодін.

Добре святкує той, хто святкує останнім.

Так що перемога над Москвою під Конотопом сумнівів не викликає. Справа в іншому - чи має сенс робити з неї "символ" успішної антиросійської політики частині тогочасної української еліти?

Війна адже справа, взагалі-то, мінливе. Удача варто то на твоєму боці, то на боці ворога. Той же Виговський за півроку до Конотопа був полонений Шереметьєвим, але відпущений під чергове порушене обіцянку про "вічну дружбу з Москвою". У скільки-небудь серйозної історичної перспективі має сенс оцінювати не результат одного окремо взятого, нехай і важливого бою, а всієї кампанії. Ну не святкують шведи річницю Нарви та інших славних перемог Карла 12-го, а німці - успіхи своїх "котлів" в 1941-42 роках. Тому що були, відповідно, Полтава, Сталінград, Берлін.

А успіх Виговського під Конотопом (досягнутий насамперед за допомогою декількох десятків тисяч татарської кінноти) був фактично анульований всього через лічені місяці. Для цього не потрібно було навіть формального російського військового "реваншу" - все вирішило масове внутрішнє невдоволення політикою гетьмана. І, звичайно ж, повернення до Криму татар, чиї улуси в їх відсутність здорово пошарпали запорожці на чолі з знаменитим кошовим Іваном Сірком.

Привілеї козацькій старшині, даровані їй Гадячем, абсолютно не цікавили простих селян і козаків, зате в їхніх серцях глибоко сиділа пам'ять про польських гнобителях. Тому те, що мало стати тріумфом українського "западничества" - ратифікація (нехай і з застереженнями) Гадяцької угоди Сеймом, стало початком швидкого краху цієї політики. Як мінімум, на той період. Посланців Виговського, читали текст договору перед народними представниками, попросту порубали шаблями. Трохи пізніше така ж доля спіткала і останню опору гетьмана, 10-тисячну армію його найманців під проводом "ідеолога" українського "западничества", полковника Юрія Немирича. Самому переможцю під Конотопом восени довелося втікати до Польщі. Він резонно вирішив не ризикувати, особисто виконуючи вимогу козацької Ради "скласти булаву", і вважав за краще "послати її поштою".

А вже 17 жовтня 1659 відбулася нова "Переяславська рада", де під патронатом "переможеного" воєводи Трубецького козаки підтвердили рішення Переяслава "першого". І, до речі, були змушені додати під тиском "москвичів" в текст угоди нові пункти, ще більш обмежують українську автономію. А потім на скликаній за наполяганням Трубецького "Чорній Раді" - найбільш репрезентативному органі народного представництва - були підтверджені гетьманські повноваження Юрія Хмельницького.

Вельми повчальна і подальша доля самого Виговського. Поляки, треба віддати їм належне, не "забули" заслуг свого союзника, винагородивши його посадою воєводи Київського і званням сенатора. Але, судячи з усього, таких "регалій" колишньому гетьману було мало. А може, хтозна, наприкінці життя він і справді вирішив радикально переглянути свої життєві позиції. На цей рахунок існують дві версії. Перша - екс-гетьмана обмовили, звинувативши в "зраді". До речі, з подачі "родича" (одруженого на вдові Данила Виговського, дочки Богдана Хмельницького Степаниди) нового гетьмана Правобережжя Павла Тетері. Після чого польський полковник Маховський і наказав розстріляти "зрадника".

Проте частина істориків, зокрема Костомаров, вважають, що "зрада" Варшаві з боку "воєводи Київського" таки була цілком реальною - Виговський вирішив прийняти бік Москви, мабуть, не без гарантій повернення йому гетьманства. Правда, у своєму колишньому стилі після 10-годинного військово-польового суду він, як і в 1658 році, запевняв Маховського і Тетерю у своїй "вірності" поточним покровителю, вимагаючи належного йому за статусом королівського суду. Судячи з усього, саме тому обвинувачі не ризикнули офіційно привести вирок, що межує з самоуправством, у виконання. Тому бурхливе життя видного українського політика була перервана нібито "випадковим" пострілом якийсь "пішаки" з польського загону, в чому Маховський, за окремими даними, потім навіть "каявся" у своїх "пояснювальних" Варшаві.

На жаль, на цьому кровопролитна громадянська війна в Україні не закінчилася. Адже весь "набір" "векторів" зовнішньої політики, заданий ще за життя Богдана, що не вичерпався - залишалися ще турки і шведи. Але про це - в наступних міфах.