Інтелігенція у пошуках Країни. Країна в пошуках ...

З великим інтересом прочитав у газеті "День" статтю Івана Михайловича Дзюби "Бога ради, залиште Денікіна собі. Телеграма. Термінова. Москва, Андрію Окарі ". Мені лестить, що мої тексти читають такі поважні й легендарні люди, як Іван Михайлович.

Нагадаю, в моїй статті мова йшла про перепоховання в Москві на кладовищі Донського монастиря 3 жовтня 2005 великого російського філософа Івана Ільїна з дружиною і героя громадянської війни генерала Антона Денікіна також із дружиною, про боротьбу в сучасному політичному процесі віртуальної реальності й онтології і про систему високих духовних пріоритетів, на які, по ідеї, повинна б орієнтуватися сучасна політична еліта і України, і Росії.

Іван Михайлович заперечував мені, що знайомство з ідеями і текстами російської релігійної філософії не здатне вплинути на свідомість української еліти і український політичний процес, тим більше, частина російських філософів - українофоби, так що користі від них замало буде.

Однак сперечатися з приводу деталей або про міру участі Антона Денікіна в українській історії, а Івана Ільїна у світовій філософії не особливо цікаво; хотілося б про інше - не про факти 90-річної давності, а про "духовну очевидність" сучасної України - про пошук тих абсолютних і непорушних смислів, без яких країна перетворюється на територію, народ - в населення, а державна влада - в колоніальну адміністрацію. Адже існують питання, без відповіді на які мислячій людині ніяк неможливо існувати повноцінно. Підозрюю, своїми роздумами ризикую накликати на себе гнів цілого шару української патріотично орієнтованої інтелігенції, в тому числі і згаданих далі персон. Тому заздалегідь прошу не відторгати мою позицію, а вникнути в її логіку і подивитися на дійсність ширше, ніж це прийнято в українській інтелектуальній традиції.

Але спершу - кілька уточнень.

Ільїн і Денікін: Життя і Доля очима "малоукраінцев"

Я вважаю генерала Денікіна людиною всіляко гідним поваги, хоча не є його шанувальником. Його відмова під час Другої світової війни очолити російські частини в складі військ Вермахту і воювати з Радянським Союзом дорогого коштує. Інший герой громадянської війни - отаман донських козаків Михайло Краснов, наприклад, цій спокусі піддався.

Однак денікінська патологічна українофобія, яка пояснюється домінуючим в середовищі російських монархістів розумінням української проблеми як "антиімперській сепаратистської інтриги", ідейним впливом монархіста Василя Шульгіна, а також польським етнічним походженням і зневажливим ставленням до українців, зробила його заручником українофобських забобонів. Навіть ядро ??Добровольчої армії, що складається з донських, терських і кубанських козаків, він постійно підозрював в "українських симпатіях" - через це його офіцери в червні 1919 року розправилися з головою Кубанської Ради Миколою Рябоволом - українофілом, прихильником федерації Кубані з УНР.

Денікінці вважали українство "шкідливим політичним вірусом", і це стало однією з головних причин програшу Білого руху: замість того, щоб в 1918-1919-му роках об'єднатися з військами Петлюри, укласти перемир'я з армією Махна й спільними силами вдарити по більшовикам, ці доблесні воїни зайнялися прикладним вивченням теорії націогенезу і суперечкою (за допомогою зброї) з українськими "сепаратистами". У результаті Червона армія розбила їх усіх - і Добровольчу армію, і Врангеля, і петлюрівців, і махновців - окремо. Подальша історія відома.

З приводу філософа Івана Ільїна: поза всяким сумнівом, це один з найбільш цікавих і глибоких мислителів XX століття. Для країн, що належать до православної цивілізації, він важливий як творець солідаристської соціальної теорії та філософії пра-ва, що виходить саме із специфічних особливостей східнохристиянської соціальної етики. Ільїн чи не першим ще на початку 1950-х передбачив розпад СРСР і подальший політичний хаос. Саме його критика тоталітарних політичних систем XX століття може вважатися однією з найцікавіших у світовій політичній думці.

Претензії Івана Михайловича Дзюби на адресу Ільїна з приводу антиукраїнського настрою останнього не цілком за адресою: той не був експертом з українського питання, не особливо цікавився темою і поділяв домінуючі в його середовищі погляди; з Україною його пов'язувала хіба що дружба з колегою - видатним українським вченим Богданом Кістяківським. Сам Ільїн за походженням був етнічним німцем (по матері - Швейкерт): німецька - його друга рідна мова.

Колись давним-давно, на початку 1990-х, читаючи книгу Івана Михайловича Дзюби "У всякого своя доля" (1989) про Тараса Шевченка та епохи романтизму, я був пребагато засмучений його трактуванням фігури Олексія Хомякова - великого російського філософа, засновника слов'янофільства . Наскільки пам'ятаю, замість розбору концепції соборності цього глибокого мислителя (до речі, в навколоцерковних колах поширена думка про можливість канонізації Хомякова як православного святого) і зіставлення її з шевченківської "метафізикою всеєдності" Іван Михайлович більшу частину своїх розумових зусиль присвятив доказу хомяковской нікчемності в порівнянні з Шевченка . Тому коли я читав його заперечення з приводу Івана Ільїна, здавалося, перечитую вже відоме.

На жаль, подібне зневажливо-поверхневе ставлення до російської філософської та суспільно-політичної мили характерно для чималої частини українських інтелектуалів. Примітно: мої неодноразові спроби опублікувати в декількох "просунутих" і "респектабельних" українських газетах хоча б невелику статтю про Івана Ільїна і його внесок у світову філософію і політико-правову думку натрапляли на глуху лінію оборони всіх редакцій. Пам'ятається, років п'ять тому редактор дуже впливової в той час газети, людина з філософським (!) Освітою, жорстко відфутболив мою пропозицію: мовляв, немає в нашій газеті рубрики для тексту про Ільїна! Подібний "філософський диспут" мене засмутив, але я сказав, що стаття на цю тему буде приємна власникові газети - відомому міні-олігарху, спонсору відновлення кількох православних храмів на Слобожанщині та шанувальнику Івана Ільїна. Мовляв, чому б не зробити невеликий подарунок хазяїнові? Але залізобетонні рубежі редактора-філософа були неприступні.

Однак не варто думати, що Ільїн став вже таким гламурно-прокремлівським філософом. Так, посиланнями на його тексти в останні роки в Росії часто намагаються обгрунтовувати різноманітні ідеологічні конструкції - "суверенну демократію", "Плани Путіна", щорічні президентські послання, а також путінський політичний режим в цілому, надаючи йому додаткову легітимність. Але подібне цитування найчастіше жорстко дисонує з духом і змістом вчення Ільїна та носить відверто маніпулятивний характер.

До слова сказати, за два з гаком роки, що минули з моменту виходу моєї статті в "Дні" і відповіді Івана Михайловича Дзюби, відбулася ще одна знакова подія: в 2006 році в Росію повернувся величезний архів Ільїна (нині в частково обробленому вигляді перебуває в науковій бібліотеці МДУ ім. М.В. Ломоносова). Однак це зовсім не державна ініціатива, як багатьом здається, а подвижницька діяльність видавця зібрання творів Івана Ільїна Юрія Трохимовича Лисиці (до речі, уродженця Вінницької області). Держава готова, як тепер кажуть, "юзати" Ільїна по повній програмі, однак переважно "на халяву": ніяких виразних заходів з приводу прийдешнього в квітні цього року 125-річчя з дня народження на державному рівні, здається, не заплановано.

Ущербність інтелігентського проекту "Україна"

Втім, як я зрозумів, в нашому діалозі з Іваном Михайловичем головне - це не Ільїн і не Денікін, головне - це феномен "українськості" і проект "Україна", а також роль української інтелігенції, насамперед гуманітарної, у розвитку та провалі останнього.

Відомо, що будь-яка сучасна успішна країна є реалізацією якогось концептуального проекту. Подібно до того, як скульптор ліпить з глини або висікає з граніту фігури людей, інтелігенція за допомогою своїх інструментаріїв (суспільної думки, філософії, історіософії, гуманітарних наук, системи освіти, мистецтва і художньої літератури) створює національний міф, національну ідею, проясняє історичний і метаісторичних сенс існування своєї країни, нації, держави.

Інтелектуальне злодіяння української гуманітарної еліти як спільності з певною системою цінностей і стійким стереотипом поведінки полягає в спробі змінити цивілізаційну ідентичність України - із східнохристиянської на західнохристиянську (що зовсім необов'язково передбачає зміну конфесійної приналежності з православної на римо-католицьку або греко-католицьку). Публіцист Микола Рябчук вельми недвозначно висловив це інтелігентське умонастрій: "На жаль (! - А.О.), Україна належить до східнохристиянської цивілізації, і це, як мені здається, є важливою причиною наших невдач" ("Дзеркало тижня", 27 жовтня 2007 року).

Ще одна "химера" українських гуманітаріїв - це "прив'язка" етнокультурної ідентичності до геополітичного дискурсу та цивілізаційної орієнтації, коли "українськість" знаходиться в прямій залежності від евросімпатій і фактично виявляється заручницею євроцентризму. Тобто якщо ти, наприклад, за відродження української культури і мови, значить, неодмінно повинен бути противником євразійської геополітики і прихильником культурної вестернізації (прийняття західноєвропейських цінностей і моделей розвитку), євроінтеграції та вступу до НАТО. І навпаки: прихильник євразійської геополітики автоматично повинен відчувати себе "малоросіянином", самої великої і глибокої вважати російську культуру, а до української ("малоросійської") ставитись поблажливо й зворушливо - як ставляться до п'ятирічної дитини. Хоча, зрозуміло, подібний детермінізм нічим не виправданий і є спільним ідеологічним продуктом частини української "гіперпатріотіческой" інтелігенції і російських українофобів, до теперішнього часу доводять, що Україна і "українськість" придумали вороги Росії для її послаблення і розчленування.

Саме українська інтелігенція породила систему ідей і смислів, в якій існує два "мінімалістських" проектних розуміння України - "малоукраінское" ("Україна як антіРоссія") і "малоросійське" ("Україна як Малоросія"). Обидва розуміння однаково тупикові, оскільки не просто позбавляють Україну суб'єктності, але навіть гіпотетично не передбачають за нею здатності генерувати загальнозначущі цінності, ідеали, устремління, парадигми розвитку. Така Україна позбавлена ??навіть власних "мізків" - за неї "думають" у Москві, Варшаві, Брюсселі або "вашингтонському обкомі".

Примітно, що обидва ці проекту країни в сучасній політиці мають своїх символічних агентів - Ющенка і Януковича, зіштовхуючи і протиставляючи яких, різні сили й по різних границях (геокультурним, мовними, конфесійними) намагаються розколоти українську державу.

Один образ "ідеальної України" фактично виглядає так: Україна - це дрібна (не за розмірами, а по сенсів і спрямованості) центральноєвропейська країна, "бідний родич" "загальноєвропейської сім'ї", постійно доводить свою приналежність до Європи, "відстійник", Лімітроф, геополітичний паразит, чия ідентичність будується на протиставленні Росії та російській культурі.

Інший образ "ідеальної України" такий: Україна - це складова частина "Російського світу" - великого простору з центром у Москві (в історичній ретроспективі - у Санкт-Петербурзі), а українські культурно-мовні особливості - це "регіональний колорит" "племені співаючого та скакав ".

В одному з проектів "старшим братом" і "земним раєм" є Захід (Польща, Західна Європа і США), в іншому - Росія. Однак і для Заходу, і для Росії Україна - це насамперед цінний кадровий ресурс, постачальник "людського матеріалу": досить добре освічених, працьовитих, креативних, невибагливих і талановитих білих індоєвропейських людей.

Жоден з цих проектів не був, та й не міг бути успішним: в "малоросійському" випадку ідентичність виводилася з російської, в "малоукраінском" - із заперечення такої. Тим часом повноцінна й стійка ідентичність може будуватися лише на іманентних, унікальних, властивих лише даній країні і даному народу культурних і цивілізаційних засадах. (Саме з цієї причини можна припустити, що нова загальноукраїнська ідея і довгострокова стратегія розвитку країни можуть вишикуватися, як це і було в XVIII-XIX століттях, насамперед на основі центральноукраїнської ідентичності як найбільш незалежної від Заходу та Росії.) Але чи актуальний цей формат і ці завдання для української інтелігенції? Хоча б для кращих її представників?

Історична (без) відповідальність української інтелігенції

Моральна та історична відповідальність за те, що нині відбувається в Україні і з Україною, лежить насамперед не на політиках і не на великому бізнесі (зрозуміло, що абсолютна більшість представників цих двох категорій - натуральні мародери: про яку відповідальність може йти мова?) І не так на позаелітних шарах (народі), а на гуманітарній інтелігенції, ширше - на культурній та інтелектуальній еліті. Адже саме культурна та інтелектуальна еліта формує і формулює стратегії, тренди і сверхсмисл існування нації, країни і держави. (За межами моїх роздумів я свідомо залишаю важливу тему - питання про виживання української інтелігенції в 1990-2000-х, коли чимало гідних людей виявилося або на узбіччі життя, або на "голці" західних грантів, які передбачали не завжди красиву і моральну відпрацювання, або перетворилися на піаробслугу олігархів і політиків-мародерів.)

Саме інтелігенція (у середньовічному суспільстві - церква, у древньому - жрецька каста) ставить надзадачу для нації.

Саме інтелігенція породжує сферу ідеального і створює ту саму "гуманітарну ауру нації" або "м'яку владу" (soft power), завдяки якій країна і народ затверджуються в міжнародній політиці та світовій історії.

Україні не пощастило: українська гуманітарна інтелігенція породила неконкурентоспроможну, іноді безглузду, часто нежиттєздатну ідентичність. Адже коли Кравчук прорік своє епохальне "Маємо те, що маємо", Кучма вимагав, щоб йому розповіли, яку державу потрібно будувати - і він побудує, а Ющенко з відчуттям власної історичної місії розмірковував про "унікальну націю", вони виявляли зовсім не власне духовне убозтво, а убозтво української культурної еліти і неспроможність ність породжених нею проектів країни. Тому як саме культурна еліта, а не професійний партаппаратчик, директор ракетного заводу чи сільський бухгалтер повинні визначати подібні речі.

Сучасні українські гуманітарії в своїй більшості справедливо ненавидять "шароварщину", "поплавщіну" і Вєрку Сердючку. Однак іноді буває так, що породжуються ними самими горизонти смислів мало чим відрізняються від рівня Поплавського та Данилко - хіба що двоє останніх радикально успішніше в комерційному відношенні.

Адже той ущербний мінімалістський дискурс, вічна "хата скраю", духовна містечковість, самовідчуття "бідного родича", відсутність не тільки геополітики, але навіть геополітичного мислення - це прокляття, від якого складно позбутися.

"У чому сенс існування України, окрім як в ослабленні Росії і створенні са-нитарно кордону навколо неї?" - Запитують російські політики і політично стурбовані громадяни. І не отримують відповіді. Питають так не тому, що спочатку мають якісь претензії до України або вважають, що такої країни не повинно існувати (хоча є, звичайно, і такі). Питають щиро, намагаючись зрозуміти таємний зміст буття України. Їм у відповідь - або тиша, або невиразні міркування про "європейський вибір", або злісне шипіння про "Валуєвський циркуляр" і відродженні "одвічного російського імперіалізму і шовінізму".

Простір "українськості" на даний момент, як ніколи раніше, заземлено, позбавлено великих універсальних смислів, з нього вихолощена проблематика екзистенціального порядку. На початку 1990-х були надії, що незалежність перетворить Україну мало не в "земний рай", в 2004 році були теж відомо які надії - тоді українська ідентичність розвивалася досить цікаво і навіть інноваційно. Зараз "українськість" - арена проєвропейської та пронатовською пропаганди, а також містечкових розборок з адептами "малоросійськості", прихильниками надання російській мові статусу державної, противниками українського кінодубляжу да будівельниками пам'ятника Катерині II в Одесі.

Сучасна гуманітарна інтелігенція дорікає народ відпадати від української культури, мови та етнокультурної ідентичності. Значною мірою такі закиди справедливі - відпадання пов'язане і з об'єктивними процесами, яким люди в якийсь момент перестають чинити опір: урбанізацією, цілеспрямованої дебілізацією з боку масової культури, агресивністю міський жлобським російськомовного середовища, загальносвітовий глобалізацією зрештою.

Проте слід розуміти і суб'єктивні причини цього процесу. Можна сказати, що "українство" (етнокультурна ідентичність, національна ідея, "духовна очевидність" країни) - це свого роду товар (такий же, як і "білоруськість", "руськість", "єврейство", "американізм" і т.д .). Але сконструйований і створений інтелігенцією з ментальністю "бідних родичів", такий "товар" користується все меншим попитом, все меншою конкурентоспроможністю.

Та Україна, яку "придумали" Гоголь і Шевченко, прекрасне і дивовижне - вона гідна любові, поваги і схиляння, це яскравий і привабливий образ з безліччю героїчних персонажів. Радянська Україна в "редакції" українських авангардистів 1920-х (епохи "Розстріляного Відродження") не менш цікава, бо має якусь концептуальну завершеність і есхатологічну спрямованість - до вершин "космічного комунізму", як це називав Михайль Семенко, і "світової революції" Троцького . Україна в "редакції" "консервативних революціонерів" і ніцшеанців Донцова, Маланюка, Теліги та Ольжича - теж гіпнотизуючий образ країни сверхчеловеков, що породив феномени ОУН і УПА. Але Україна, яку моделює нинішня еліта, - це країна без майбутнього.

Щось схоже відбувається і з українською мовою: нинішній дискурс "українсько-сти" став, швидше, гальмом у його розвитку. На моїй пам'яті - два періоди (початок 1990-х і 2004-й), коли інтерес до української мови проявляли самі предрассудочние люди - російськомовні міські обивателі на схід і південь від Києва, для яких говорити українською завжди було "впадлу", " некруто "," несолідно ", а також і та частина російськомовної інтелігенції, яка міських україномовних презирливо іменує" свідоміти "і вважає українську мову" штучним породженням антиросійської інтриги "-" зіпсованим польським жаргоном холопів Південно-Західної Русі XVII століття "(є й такі !). Але обидва рази емоційні підйоми людей, що повірили в серйозність, істинність і "духовну очевидність" українського державного проекту і готових перейти в діловому і навіть приватному спілкуванні на українську мову, закінчувалися "обломами" і болючими розчаруваннями.

Чому багато представників інших етносів у Російській імперії та СРСР прагнули стати росіянами? Волзькі татари, угро-фіни, українці, білоруси, поляки, євреї, німці, вихідці з Кавказу? Так, для багатьох у тих чи інших обставинах "стати росіянином" - це була конформістська життєва стратегія, яка зменшує можливі ризики, проблеми і претензії з боку держави. Але для значного числа людей іноетнічного походження, в тому числі і живуть в Україні українців, російська ідентичність була привабливою своєю універсальністю і "підключеністю" до "великих" проектам.

Аналогічно: у ті чи інші періоди української історії українська ідентичність ставала привабливою для безлічі неукраїнців - починаючи ще з часів Запорізької Січі, коли козаками ставали вихідці з самих різних етносів, і закінчуючи Помаранчевою революцією, коли безліч російських громадян з українськими прізвищами раптом згадали про своє коріння і стали дуже ними пишатися.

Тобто українські проекти - державний, культурний, націостроітельний - стануть по-справжньому цікавими, перспективними, конкурентними, життєздатними лише у випадку, якщо знайдуть універсальне звучання, якщо українська ідентичність відкриє всередині себе трансцендентні і есхатологічні мотиви (а в зародковому перебуваючи-нді вони є !), якщо суто локальне перетвориться в загальне. Євроцентризм як прокляття

Українські інтелігенти не приховують своєї надзавдання: зробити Україну частиною західної (західнохристиянської, євроатлантичної) цивілізації, затвердити систему специфічно західноєвропейських цінностей, інтегрувати Україну в західноєвропейські структури (НАТО, ЄС та інші). Раніше, в пізньосередньовічну епоху, мета формулювалася більш виразно: окатоличення України.

Слід розуміти, що відпадання частини українців від української етнокультурної ідентичності - це в певному сенсі як би захисна реакція на спробу з сто-ку гуманітарної еліти змінити цивілізаційну "матрицю" України з східно-християнської на західнохристиянську (точніше, на західно-постхристианскую). Можливо, ця реакція (відмова від української мови, зневажливе ставлення до української культури, невіра в можливість побудови повноцінної Української держави) з-вершенно жахлива, але якщо вдуматися, вона цілком логічна.

При бажанні українську інтелектуальну історію, починаючи десь з Люблінської унії 1569 року, можна описати як процес ментального відпадання еліти від народу. Тобто народ (позаелітні шари) зберігає православне віросповідання і східнохристиянської цивілізаційну ідентичність, тоді як еліта створює собі зовсім іншу систему пріоритетів і цінностей - "йде на Захід", приймає католицтво, полонізується, нині - виступає за вестернізацію країни і інтеграцію її в ЄС і НАТО, навіть якщо це буде прямо загрожувати національному суверенітету.

Не згадаю, щоб хтось із яскравих представників української гуманітарної інтелігенції заявив протест, скажімо, проти дій НАТО в Сербії або проти дій США в Афганістані чи Іраку. На пам'яті лише моральне виправдання дій США і ЄС практично з будь-якого приводу. Зрозуміло, ні про яку цивілізаційної солідарності (у сучасному світі - одного з найголовніших умов виживання країни) з боку української інтелігенції мова просто не йде. Українською інтелігенцією не усвідомлена цінність і унікальність східнохристиянської цивілізаційної ідентичності.

Як відомо, ідея про вступ України в НАТО не є електорально привабливою ні в Донецьку, ні в Полтаві та Черкасах, та й у Львові її беззастережно підтримує не більше половини населення. Проте головний вододіл між прихильниками і противниками інтеграції в НАТО проходить зовсім не між регіонами, а між елітою і народом: не випадково на парламентських виборах 2006 року становище про інтеграцію включили лише дві політичні сили - орієнтований на українофільську інтелігенцію "Блок Костенка - Плюща" і орієнтований на "прогресивне" студентство блок "ПОРА - ПРП". На дострокових виборах 2007 року, правда, до всіх політиків дійшла безперспективність подібного позиціонування, тому жодна передвиборна сила у своїй програмі прямо не заявляла про інтеграцію в НАТО.

Останнім часом деякі політичні суб'єкти в Росії вирішили, що з Україною як з державою та культурною реальністю "пора кінчати". На жаль, подібні ідеї й настрої зустрічаються не тільки серед маргінальних громадських активістів, що компенсують власну ущербність "несиметричністю" своїх акцій, а й серед представників влади та осіб, що приймають політичні рішення на вищому рівні.

Наприклад, хтось з несамовитим завзяттям перевидає книги про "український сепаратизм" (на кшталт відомої роботи Ніколая Ульянова), хтось пробирається в Україну, щоб відпиляти ножівкою на горі Говерлі український герб - знак рівноапостольного князя Володимира, хтось знімає для російських телеканалів репортажі про Україну не інакше як за законами жорсткої інформаційної війни, хтось заповнює Інтернет прокльонами на адресу України, хтось спрямовує адміністративний ресурс проти московської Української бібліотеки (єдиної в Росії!) і її персоналу (за останні півроку є чималі "успіхи ": зміщений директор бібліотеки, вижіто більшість україномовних співробітників, знищена унікальна колекція українських газет за 20 років).

Але що всьому цьому може протиставити українська гуманітарна інтелігенція? Примордіальний теорію етнокультурної ідентичності, згідно з якою етнос - це спільність походження, тому етноси існують вічно (а саме ця теорія використовується для "адмінресурсної" українізації)? Повноцінний розвиток "українськості" і української культури може бути успішним за наявності трьох умов: якщо вони будуть спочатку розвиватися в конкурентоспроможному форматі, а не підмінятися адмінресурсом, якщо вони будуть моделюватися як самодостатні величини, а не залишатися похідними від російського і європейського факторів, і якщо будуть збагачені й розширені самі рамки "українськості". Мова зовсім не про те, щоб до української культури зарахувати всіх великих, народжених на території України (такі ідеї досить популярні); мова про те, щоб розсунути тематичні обрії, поглибити інтерпретацію і позиціонування досягнень української культури, докласти зусиль для її розкрутки та просування як усередині України, так і зовні.

Вважається, що в середовищі українського інтелігентського співтовариства головний розкол - поколінський. Однак той самий "малоукраінскій" тип інтелігентської свідомості, парадигма мислення, світогляд і дискурс передаються з покоління в покоління прак-тично без інновацій і спроб переосмислення.

Найбільш харизматичні автори та репрезентативні носії української інтелігентської парадигми - Ліна Костенко, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Мирослав По-Повіча, Богдан Ступка, Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Іван Драч, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Вадим Скуратівський, В'ячеслав Брюховецький, Сергій Грабовський , Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Максим Стріха, Святослав Вакарчук, Олег Скрипка, Олександр Положинський. Мені довелося більшість з них знати особисто - як творців та інтелектуалів я їх дуже люблю. Але хочу, щоб кожен з них задався питаннями:

Яка місія, надзавдання, роль України в глобальній історії людства?

Заради яких великих історичних і метафізичних смислів існує Україна?

Чи може Україна обійтися без місій і надзавдань і обмежитися суто утилітарними цілями побудови держави з високим рівнем споживання і життєвого комфорту громадян?

Яким має бути вектор розвитку нової української ідеї?

У чому полягає унікальність української культури? Або її творцям не обов'язково претендувати на унікальність?

Чи існує ідеологічна база для перетворення України на суб'єкт світових політичних процесів?

Чи здатна українська інтелігенція сформувати суб'єкт-ве позиціонування і самовідчуття України?

Чи здатна Україна стати генератором нових універсальних культурних та світобудівного смислів? Або українська доля - залишатися вічним реципієнтом, вічною культурною провінцією?

Поки з цих та іншим подібним питань не визначиться українська інтелігенція, навряд чи має сенс вимагати відповіді на них в українських політиків, бізнесменів і "середнього класу".

Тягар інтелігентної людини

Справедливості заради слід сказати, що в сучасній Україні є люди й ідеї, що виходять за межі нудного дискурсу "малоукраінцев" і "малоросів".

Люди, яким набридло дрібнотем'я нинішнього українського інтелігентського формату, люди, зайняті пошуком або виявленням історичної місії України, люди, ко-торих нудить і від перманентної інтелігентської лайки на адресу Росії і "москалів", і від "малоросійського" нізкопоклонного колінопреклоніння перед "великої російської культурою ", сопрягающей зі слабкою орієнтацією в культурі української та іронічним до неї ставленням. Люди, які розуміють, що ідентичність, вибудувана на запереченні і самознищення, спочатку ущербна і неефективна. Але, на жаль, таких мало, та й їх майже не чутно: ідеологічна, тематична, "форматна" і "смислова" цензури в Україні працюють насамперед проти подібного роду максималістів.

Особисто у мене нерідко складається враження, що багато впливових світові сили в самих різних частинах земної кулі кровно зацікавлені в тому, щоб Україна залишалася несуб'єктною, несамостійною, периферійної, загальмованою в розвитку країною, жителі якої сперечаються про сущу нісенітницю, а не про серйозні проблеми буття , метафізики і геополітики. Країною, з території якої можна загрожувати Росії американської "ядерної дубиною". Країною, за допомогою транзитного потенціалу якої можна шантажувати Європу російським газом. Країною, жителями якої можна "розбавити" або "братній великоруський народ" (у Росії є державні програми з переманювання з України та Білорусі людей слов'янського походження з високим рівнем освіти й життєвої активності), або вироджуються під натиском з арабського і африканського Півдня білі народи Західної Європи.

А що дозволяє використовувати себе "втемну" українська інтелігенція - як "малоукраінской", так і "малоросійської" орієнтації - вже дуже сильно схожа на добровільних пособників цих самих "світових сил".

У XXI столітті війна йде не стільки за територію, енергоносії та транзити, скільки за смисли, ідеї, ідентичності. Інтелігенція, культурна та гуманітарна еліта - та тонка частина суспільства, яка ці самі смисли й ідентичності створює, оперує ними, вбиває їх.

Справжня місія української інтелігенції повинна полягати в тому, щоб усвідомити історичну місію України, створити конкурентоспроможну ідентичність, підняти країну з колін, вивести з зломленого стану все суспільство, не кажучи вже про більш простих і зрозумілих речах: подолати розкол країни, переконати сумніваємося-трудящих в унікальності та неповторності української мови і культури, підвищити статус і привабливість української самоідентифікації.

Тому майбутнє України залежить насамперед від української інтелігенції та інтелектуалів, і лише потім - від всіх інших. Від інтелігенції залежить, чи знайдеться в цьому самому майбутньому місце для України. На жаль, питання аж ніяк не риторичне.