Сказання про золото Іраку ...

Починалася ця суперечлива історія 2003 року, коли український військовий контингент у складі коаліційних сил почав свою нелегку місію в Іраку. Виконуючи військові завдання в чужій країні, Україна втратила 11 життів своїх співгромадян. З очевидним ризиком для життя працювали в цій державі й українські офіцери антитерористичної групи "Альфа", на щастя, без втрат. З самого початку було зрозуміло, що знаходження в зоні підвищеного ризику для людей у ??погонах з України не було самоціллю; військові просували політичні та економічні інтереси держави з виходу і закріпленню на одному з найбільш перспективних ринків регіону. Платоспроможність цього партнера підкріплювалася вагомим словом Сполучених Штатів.

І що ж? Вашингтон своє слово дотримав. Зокрема, як стало відомо, Сполучені Штати не тільки виділили Іраку 2,4 млрд. дол на придбання нової військової техніки та озброєнь, а й з потенційних країн-експортерів - Польщі, Чехії, Болгарії, Словенії, України - вибрали саме Україну. 2,4 млрд. дол - це найбільший в історії українського ВТС проект, що включає ряд окремих контрактів. Поставки гігантської партії нових бронетранспортерів і значної кількості танків, солідна партія нової авіатехніки, високоточних засобів ураження, а також послуги на ремонт і модернізацію військової техніки. Особи, присвячені в тонкощі військово-технічного співробітництва України з іноземними державами, стверджують: три контракти обсягом близько 40% названої суми вже підписано. Решта - на завершальній стадії детального опрацьовування. Але ... Україна може залишитися, як мовиться, з носом.

Використання шансу

Насправді, за словами "США вибрали саме Україну" стільки зусиль, що не згадати про них просто неможливо. Особливо, якщо згадати, що 2,4 млрд. дол - це два річних обсягу торгівлі зброєю і чутливими послугами. Виконання серії таких угод - це гіперстрибок на ринку озброєнь і гарантована присутність у десятці лідерів, десь на шостій-сьомій позиції, протягом добрих трьох років. Це обгрунтоване завантаження понад 80 оборонних заводів із розширенням стійкого ядра ОПК країни від 30-35 нинішніх підприємств до 70-75, як мінімум. Це збройові підприємства Києва і Харкова, Черкас та Конотопа, Сум і Кам'янця-Подільського, Львова, Шостки та багатьох інших. І не тільки збройових: від металургії до виробництва шин. Одним словом, це конвертування діяльності військового відомства в колосальні економічні дивіденди.

Зрозуміло, ніхто нічого не приносив Києву на блюдечку з блакитною облямівкою. Як кажуть люди, котрі готували контракт, можливість його підписання - це три роки напруженої роботи українських розвідок і спеціалістів ДК "Укрспецекспорт". Це робота з усіма структурами американської влади, пошук конгресменів, готових сказати вагоме позитивне слово на адресу нашої країни. Це постійні нагадування про те, що Україна не відмовилася від хворобливої ??військової місії в Іраку і має моральне право бути в числі пайовиків. Це пам'ять про те, як важко було вийти на цей ринок з КрАЗами, коли вчорашні партнери несподівано перетворилися на небезпечних конкурентів. Це безперервні переговори з іракським урядом, перетворення добрих відносин на політичному рівні на готовність дослухатися до настійних рекомендацій американців - вибрати саме Україну з переліку постачальників-претендентів. Це робота агентури, дипломатів, спецекспортерів, робота з американськими розвідниками, які навідувалися в Україну для уточнення ситуації. Всього, втім, не перелічити, - ті, хто пройшов шлях від ідеї до підготовлених до підписання документів, що не дуже балакучі ...

Насправді і другу частину контрактів дочірня структура "Укрспецекспорту" могла б підписати до кінця року, в листопаді-грудні. Для цього були створені всі передумови. Але не сталося. Та й виконання вже підписаних контрактів опинилося під загрозою. Чому?

Особливості національного сприйняття успіху?

Ключовий пункт іракської історії - необхідність надання гарантійного листа від уряду України. Логіка іракської сторони проста: якщо Україна не кредитує своїх підприємств, нехай уряд підтвердить державний рівень сприйняття угод. Дійсно, як стверджують у кулуарах Кабміну, такий лист і був підписаний главою уряду у вересні ц.р. Далі - цікавіше. Невідомо, з яких причин іракська сторона почала наполягати на підписанні другого листа, в якому, як зазначають поінформовані учасники подій, підкреслювалося б, що кошти підуть виключно на створення на підприємствах України вказаної в контрактах військової техніки, і ні на які інші. Здавалося б, що тут неадекватного? Сам факт повторного запиту? Можливо. Але ж і гроші чималі. Замовник нервує і бажає підстрахуватися. Може, звичайно, в чомусь і виявляє недовіру. Але, з іншого боку, нинішнього прем'єр-міністра важко дорікнути в незнанні законів лобізму на зовнішніх ринках. Наприклад, у Лівії Ю.Тимошенко виконала місію лобіста вітчизняної продукції першокласно, хоча потенційний обсяг тамтешніх контрактів у 2-4 рази менше іракських. Так чим їй Ірак не догодив, тим більше що їхати нікуди не треба ... Доки непідписаний лист лежить у довгій шухляді монументальної будівлі на вулиці Грушевського, спробуємо розібратися.

Саме час згадати про те, що боротьба прем'єр-міністрів з главою держави за сферу ВТС - тема перманентна. Цим грішив і В.Янукович. Правда, діяв іншим, більш витонченим способом: намагаючись створювати у структурі виконавчої влади "надоргани", а до них - додаткові компанії, які б дублювали функції ДК "Укрспецекспорт". Доходило і до необхідності тлумачення Конституції в частині курирування військово-технічного співробітництва з іноземними державами.

Злі язики стверджують, що повернення прем'єр-міністра до цієї теми пов'язане з президентською передвиборною кампанією. А саме - з побоюваннями, що значна частина грошей може бути спрямована на підтримку кандидата на пост президента України В.Ющенко. Незважаючи на те, що весь проект з енної кількості контрактів супроводжується американською стороною, яка вміє дбати про прозорість угод. Тому згадані злі язики наполягають на тому, що розуміння успіху України в очах нинішнього її прем'єра розщеплене на успіх глави уряду і успіх глави держави. Наприклад, контракти з Лівією можуть належати до успіху глави уряду: там зафіксовані її особисті небезуспішні зусилля, йдеться про компанії, які мають право зовнішньоекономічної діяльності без посередництва спецекспортера. Іракська ж справа - президентська вотчина. Тому що реалізується по вертикалі військово-технічного співробітництва - через ДК "Укрспецекспорт". І тому не виключено, що тут спрацює відомий принцип: "Так не діставайся ж ти нікому!" Зрозуміло, це тільки здогади автора, але, погодьтеся, як ще можна пояснити двозначну ситуацію? Недосконалістю бюрократичної машини? Бажанням відкласти рішення на час після виборів? Банально досадити президенту? Але якщо так, то чи не маємо ми справу з тим випадком, коли особисте превалює над суспільним, національний інтерес? У кожному разі, провал на іракському ринку, якщо таке станеться, означатиме невміння України скористатися навіть тими шансами, які вона заробила.

Іншими словами, якщо лист з гарантіями не буде підписано вже найближчим часом, Україна втратить не тільки підготовлені, а й підписані на цей час контракти. А можливі сподівання деяких піклувальників повернутися до проекту після президентських виборів можуть швидше призвести до того, що на Україну махнуть рукою як на партнера, неспроможного підтвердити зобов'язання. Причому втрати можуть бути не тільки на іракському ринку, а на всіх фронтах ВТС. Можливо, політикам не все одно - структури під чиїм патронатом підпишуть контракти. Але Україні без-раз-лич-но - хто саме забезпечить замовлення підприємствам і робочі місця. Головне - не втратити шансу.

Чому Україна?

Ще один нетривіальне питання: чому Вашингтон дав зелене світло саме Україні? Чи не Польщі, не Болгарії, чи не Чехії, що не Словенії ... Є думка, що відповідь криється під вуаллю великої політики. За великим рахунком, США могли б аргументовано заявити, що вже виконали свої зобов'язання перед Україною. Посткольчужну ізоляція з України знято (чого гріха таїти, одним з факторів введення в Ірак бригади ЗСУ було бажання Леоніда Кучми здобути прихильність Вашингтона), Україна отримала контракти на поставки вантажівок і бронетранспортерів (останній спільно з Польщею, в ході якого перед поставкою спільно модернізуються машини з угорською пропискою). Рідкувато? Зрозуміло, але хто говорив щось про кількість угод?

Але в Вашингтоні вже давно прорахували, що провал операції із введення України до складу НАТО за умови відходу з арени В.Ющенка може означати тільки одне: початок нового витка зближення Києва з Москвою. Це особливо загрозливо на тлі відмови європейських гравців альянсу боротися за Україну. Та й нинішня адміністрація американського президента не дуже налаштована на відкриту боротьбу. Всі втомилися від непередбачуваності української влади. Раз так, треба залишити до кращих часів якнайбільше різних зачіпок взаємодії з Києвом. Політичних, економічних, інформаційних. До речі, побічно це підтверджує різке збільшення фінансування української служби Радіо "Свобода". Схоже, Вашингтон іде, хоча і обіцяє повернутися ...

Вся ця історія вкотре продемонструвала: реальне відстоювання національних інтересів починається там, де закінчуються красиві жести, позування і революційні фрази. А справжній лідер той, хто на ділі може задоволення власних потреб конвертувати в суспільний, державний інтерес. Поки що таких лідерів у владі ми, на жаль, не спостерігаємо ...

"Дзеркало Тижня"