Життя після Майдану-2, або Покоління "але пасаран"

Життя після Майдану-2, або Покоління 'але пасаран'

Труну цей давно вже состругать за міркою і навіть обшитий глазетом з китицями. Кращі Безенчука країни трудилися. Тільки ось одна невдача - покійниця скоріше жива, ніж мертва. Вона, як у Маяковського, багатолика, мілліонноглаза і, до повного подив ворогів, міцніше і суворіше, ніж рік тому.

У річниці Майдану все було дивним і неправильним. Самим неправильним було те, в якому стані переможці підійшли до свого свята. Розсваритися вожді, що загубилися в суєті повсякденного життя польові командири, розчаровані солдати революції ... Та й програвши виглядали не в приклад краще, ніж рік тому. Такими собі серйозними економістами та дбайливцями за народ. А зовсім корупціонерами, олігархами і кримінальниками. В "святковому" вінегреті все перемішалося і встало на диби. Смисли, персони і навіть самі підсумки революції.

Відео дня

Одне добре. Пройшов всього рік, і ніяким злим умислом не можна спотворити той гігантський масив телевізійної хроніки, який був накопичений в ті дні. І все відразу стає на свої місця. Ви говорите, Янукович і його політична сила лідирують в соціологічних опитуваннях? Ну-ну ... Подивіться на дозвіллі, як Віктор Федорович пропонує цукерку Путіну або, наприклад, як урочисті збори у Кончі-Заспі за участю не лише "проффесора" та його друга Леоніда Даниловича, а й канули в ніч Щербаня і Білоконя переривається дзвінком "з Нідерландів". І все, повірте, стає ясним.

Дивним був і сам Майдан. В урочистій обстановці апаратура, справно працювала в довгі революційні дні і ночі, давала ганебні збої. Та й виступали частенько збивалися, чого не дозволяли собі рік тому. Але найбільш дивної була аудиторія Майдану. Якщо відкинути невеликі групи професійних прапороносців і крикунів, ангажованих не тільки "помаранчевими", але і "біло-блакитними", на Майдан прийшла величезна кількість людей, для яких цей день, напевно, до кінця їхнього життя залишиться найзначнішим в календарі. Спокійних, як паровози. З чітким усвідомленням того, що більшість поставлених завдань поки не досягнуто.

Так, вони бачать, що їхні вожді часто витрачають на боротьбу за владу більше часу і зусиль, ніж на суспільно корисні роботи. Так, вони розуміють, що все могло бути значно швидше, чіткіше і пристойніше. Але вони зробили свій вибір не заради моральних принципів Віктора Андрійовича і прекрасних очей Юлії Володимирівни, а заради власної гідності. Гідності та свободи ...

Кому дісталося в передсвяткові дні, так це ковбасі. Чомусь саме цей вельми шановний харчовий продукт став основним негативним аргументом в устах прибічників революції. В інтернет-дискусіях, в газетних статтях і, зрештою, у виступах вождів Майдану рефреном звучало: "Ми тут не за ковбасу стояли". Просто саме слово "стояли" у всіх так чи інакше застали Радянський Союз асоціюється з чергою. За тією ж ковбасою, за горілкою, ну а у важкий для Батьківщини годину - і за хлібом.

Тепер цього добра в магазинах вистачає. Гроші є - купуй, грошей немає - помирай ... Так що якщо уявити собі Майдан чергою, то стояла вона, напевно, за речами більш невловимими, чи що. Одним словом, напевно, ми стояли там у черзі за Україною.

Проте ж рік пройшов, черга наша явно просунулася, але, пардон, до прилавка ми так і не дісталися. По-перше, пацани весь час підходять без черги. І добро б по одному разу. По-друге, продавці весь час сваряться один з одним. Тому що в нашому магазині у кожного продавця своя комора. І у всіх дуже Востров очі. І руки, які нічого не крадуть, а чесно беруть і забирають з торгового залу. Тому що головна моральна цінність для кожного українця - це сім'я. А сім'ю треба годувати.

Дивна виходить штука. Ми стоїмо нема за ковбасою, а за вершинами людського духу, а люди цю ковбасу на наших очах тирять і тирять. І до вершин людського духу їм, як до Києва на старому роздовбаному "Ікарусі" з помаранчевою стрічкою. Це не яскравий образ, це правда життя. У день річниці Майдану ми з друзями їхали до столиці з Кіровограда. Цей самий іржавий "Ікарус", під зав'язку набитий революціонерами, стояв на в'їзді в місто Сміла, і працівник Державтоінспекції чогось там перевіряв. Хтось сказав: "Шо? Знову? "

Дежа вю? Всі за новою? Мені здається, так. Символічно як: день Майдану практично збігся за часом зі стартом нової виборчої кампанії. І, вибачте за крикливство, але все точно так само невизначено, як і рік тому. Всі висить на волосині. Погане передчуття, знаєте ...

Адже ось парадокс. Чому люди, які так блискуче організували та провели Майдан не тільки в Києві, а й у всій країні, так блякло, а часом і бездарно працюють над втіленням його програм? Чому за рік Києву так і не вдалося переконати Донецьк і Сімферополь в правильності обраного шляху, а слово "демократія" потихеньку стає мало не лайкою?

І найголовніше. Чому влада продовжує йти второваним шляхом Леоніда Кучми, втручаючись в область особистих свобод людини? Намагаючись по-своєму вирішити національні, мовні, релігійні проблеми українського суспільства.

Треба б вже вибудувати політичну систему простіше. Партія Заходу, Партія Сходу, Партія Центру. А то, незважаючи на квітчасті ідеологеми, наші політики продовжують спиратися головним чином на територіальні відмінності частин українського народу. Паралельно з київською річницею в Донецьку проходив свій Майдан. Майдан ганьби. Де влада Ющенка була піддана нищівній критиці. Загалом, дискусії тривають. "Помаранчеві зомбі" і "біло-блакитне бидло" з колишнім азартом трощать один одного все тими ж аргументами.

І все ж пацієнт живий. На багатьох жвавих перехрестях Києва 22 листопада молоді люди розмахували прапорами Партії Регіонів. І питання не в тому, чи робили вони це за гроші, або від душі. Радує сам факт того, що це можливо. І, може, прихильники Януковича закинуть мене в упередженості, але я впевнений, що при іншому результаті президентських виборів помаранчевим прапором махати можна було б тільки на свій страх і ризик.

Я теж помаранчевий зомбі. Але часом вся моя відданість демократії, свободі і толерантності випаровується при вигляді чергового правдоборця і викривача з олігархічним минулим і сьогоденням. Хочеться, щоб Луценко посадив, СБУ розібралася з ворогами, народ затаврував зрадників. Ан ні. Стоп машина. Адже якщо ми будемо чинити, як вони, ми станемо ними. Без всяких поправок на великі цілі і великі ідеали.

В одній з мережевих дискусій зустрілося таку думку. Мовляв, пробуксовки помаранчевої революції в тому, що вона була абсолютно мирною і безкровною. Мовляв, не повісили декого на Майдані в ті дні, ось і ні спільної відповідальності за вчинене. А так, звичайно, карнавал карнавалом - і результат його завжди єдиний. Сміття на площі і хвора голова. Як сказав поет, погляд, звичайно, варварський, але вірний.

Ні, панове хороші, все-таки НЕ вірний. Адже в метафізичному плані революція нічого не програла. Тоді, в один з майданських днів, вже ближче до перемоги, Віктор Андрійович озвучив тезу, який, на жаль, потім мені особисто чути більше не доводилося. Майбутній президент говорив про те, що Майдан - це приклад не тільки для народів, що перебувають під владою олігархів і тоталітарних правителів, але і для Заходу, чия демократія стає все більш і більш карикатурною і часом живе за законами подвійних стандартів. Напевно, в цьому і був сенс. І цей сенс є до цих пір.

Не знаю, як назвати це. Щире суспільство? Суспільство реального розуміння? Бог його знає. Може, підтягнуться політологи, якось нормально сформулюють. Адже що правителі, якщо нас самих постійно тягне в грязюку інтриг? Чиїх прапорів було більше? Хто скільки платить активістам? У кого в передвиборчому списку більше бандитів з великої дороги? Ми перетворили слово "піар" з робочого терміна у визначення брехні. Ми навантажили слово "патріот" таким негативом, що любити свою країну - ну кілька моветон! Якось пора розібратися з усіма цими питаннями і подвійними стандартами. Дати чіткі визначення. Може, в цьому і є українська національна ідея ... Просто сформулювати питання і знайти на них правильні відповіді, а не ховатися все життя за помилкової моральністю, вигаданими перемогами і бути родоначальниками всіх культур на землі, гроблячи культуру на своїй рідній грунті.

І все-таки мені сподобалося. Сподобалося те, що не було прогнозованого гламурного поцілунку між Ющенком і Тимошенко. Очікував цього з жахом. Мабуть, це остаточно зруйнувало б можливу співпрацю. Не буває кохання по святах. Любов пройшла, і слава Богу. Просто є надія на те, що спільне проведення річниці Майдану дозволить колишньої любові перерости в чесну дружбу, а не в обмін гадостями один про одного.

Починається нова епоха в житті української держави. Вона почалася 22 листопада 2005 року та може або продовжитися на довгий термін - на строк, який прийнято вважати історичним, або померти в березні 2006-го. Нас чекають перші вибори без страху і, сподіваюся, натиску на виборців. Мізки, звичайно, полоскати будуть від усієї душі, але до звільнень і погроз справа, швидше за все, не дійде. У загальній масі люди в Україні стали сміливішими. Величезна кількість акцій типу "Захистимо скверик" або "Де гаряча вода?" - Насправді головний успіх революції. Адже боялися ж, боялися страшно. І не тільки старі, жінки і діти, а й здорові мужики, і під афганськими кулями побувавши, і бізнесом на початку 90-х займалися. Зараз у цьому відношенні все стало просто. За "Регіони"? Та прапор тобі в руки! За Наталію Михайлівну екзальтовану? Іди ори! За Юлю? Кохай до нестями! І якщо до революції сказати "я підтримую лінію президента" міг собі дозволити тільки державний чиновник, то тепер і від абсолютно незаангажованого виборця це почуєш.

Так що поки - пісня. Навіть незважаючи на окремі хохулі у вигляді закону про вибори. Депутати обіцяли журналістам змінити дискримінаційне становище, як звичайно, зробили півсправи, ну да ладно. Була дискусія в суспільстві, за результатами її були зроблені конкретні кроки. Вже добре. Останнє журналістам доведеться доводити своєю чесністю та професіоналізмом.

Питання в іншому. Соціологія малює нинішньої влади достатньо похмурі перспективи на парламентських виборах. Чи не сіпнеться чи у кого рука врубати трошки приржавела, але вельми дієздатний важіль адмінресурсу? Нехай не скрізь, а на місцях (як ніби у нас ці місця не скрізь). У славній армії, в божевільних будинках, в милих серцю фальсифікаторів лікарнях. А от цікаво, якщо таке почнеться, чи знайдуться моральні сили у тих, хто рік тому вийшов на Майдан протестувати проти фальсифікацій Кучми, Януковича і Медведчука?

І тут, мені здається, відповідь позитивна. На наших очах в Україні з'явилося нове покоління. Покоління "але пасаран". Спокійне, як двері, і по-українськи вперті. Яке дійсно стояла не за ковбасу. І не за кабанчика. І не за свій менеджерський оклад або студентську стипендію. І їх багато. Не так багато, як хотілося б, але не так мало, щоб розтринькати цю країну собачим блохам. Мені шкода, але у свої тридцять два, напевно, вже старий для того, щоб бути серед них. Чи то занадто отруєний, чи то ковтнув занадто багато протиотрути.

І все-таки мені сподобалося. Мені сподобалося, коли Юлю Тимошенко несли на руках. Мені взагалі подобається, коли жінок носять на руках. Хороша традиція може зародитися. 22 листопада - День носіння жінок на руках. Духи не купуємо, демонструємо фізичну форму. І мені, чесно кажучи, плювати, піар це чи не піар. Тому що це красиво. Погодьтеся, якщо б на руках несли Віктора Андрійовича, видовище було б поважне, але набагато гірше естетично.

Стаття вийшла сумбурна. Ні тобі аналітики, ні тобі гумору. Така собі суцільна постсвяткової какофонія. Ну, для кого свято, для кого немає. Це вже справа така. У кожному разі червоні дні календаря проходять і залишаються суворі будні. Правда, в нашій країні кількість суворих буднів вже зрівнялася з кількістю свят. Але ці самі будні невблаганно диктують наступне: жодна політична сила в країні не пропонує чіткого осмисленого плану розвитку держави і суспільства. Ну крім Наталії Михайлівни, звичайно. А часу для верстки такого плану залишилося зовсім небагато. Напевно, український народ не те щоб порозумнішав, народ у нас і був нічого собі, але, принаймні, став звертати більше уваги не так на передвиборчі подачки і фокуси-покуси, а на конкретне наповнення передвиборчих програм. По-друге, електорат напевно чекає від претендентів більше щирості, такого собі шоу за склом. Цього разу політикам доведеться роздягатися практично до трусів. І якщо раніше дядько в селі тільки бурчав собі під ніс "звідки, сину, в тебе Грошi?", То тепер може і послати подалі сина чи доцю, які залишать без уваги джерела своїх доходів.

А ви говорите, революції не було. Путч, помаранчевий проект Вашингтона, змова Кучми і Ющенка з передачі влади. Була! І до весни нікуди не дінеться. Сподіваюся, в березні 2007 року ми не будемо святкувати День справжньої свободи та річницю правильного Майдану. Дуже хочеться вірити, що вожді, що дискредитували її по саме немогу, не зрадять її тепер заради зайвого десятка місць у парламенті і навіть поста прем'єр-міністра.

Тому що нам - подобається. Подобається почуття свободи, почуття власної гідності. Бо воліємо нові можливості перед запрограмованим існуванням. Тому що ми щиро вважаємо, що наше життя в наших власних руках. Нехай це ілюзія, але це наша ілюзія. Ми за неї і горло перегриземо.

Юрій Смирнов, "УЦ".