А за те чи ми боролися? Відповім немодно: таки за те!

Те, що опозиція виявилася нікудишня, очевидно сьогодні для всіх. Але ось що цікаво: вона виявилася ніякий не тільки "по великому" - на парламентському або партійному рівні, - а й "по маленькому" - на рівні обивательському. Ті, хто ще вчора нестямно кричав "Ющенко - фашшшшіст, Юля - ворррровка!", Виявилися насправді стурбованими аж ніяк не фашизмом і не злодійством, а власним споживчим коритом. Коли виявилося, що в кориті не зменшилася і що навіть подорожчання м'яса адекватно компенсувалося соціальними виплатами (хоча насправді причинно-наслідковий зв'язок має, зрозуміло, напрямок протилежне: спочатку - виплати, потім - подорожчання), ніхто не відмовився від корму з "фашистських "рук, та на тому й заспокоївся. Тим більше що на кориті "корито" не написали, ніж всі нехороші підозри спростували остаточно.

Загалом, голосували по суто жлобські мотивами за бандита проти народного президента ніби як в основній своїй масі заспокоїлися.

А особливого щастя все це не викликає у мене тільки тому, що підтримка з боку жлобів, по-друге, ненадійна, а по-перше, ще не є тим, за що інші стояли на Майдані.

Проте, все це швидше добре, ніж погано.

А те, що швидше погано, добре, так це наступне: колишні прихильники нової влади стали заявляти про своє в ній розчаруванні.

Меркантильно-прагматична частина прихильників розчарувалася від того, що не пройшов варіант "чесно - хай все навколо, а особисто розумний я - як вирішував свої питання, так і буду надалі".

Але є розчарувалися і серед ідейних - в основному з тих регіонів, де революція не була боротьбою патріотичного меншості з оскаженілим більшістю (Слобожанщина, Дніпро ТОЩО), а святкової тусовкою (як, наприклад, у столиці, без якої, втім, нічого б НЕ вийшло). Розчаровані, будьте ласкаві бачити, повільними темпами змін.

І заодно - ціною на м'ясо, але це вже від попередньої категорії. Хоча прикольно, що влада винна як у відсутності чудес (зростання пенсій має стати вічним і безперервним, а ціни при цьому зобов'язані якимось чином стояти), так і в зберіганні народом грошей в баксах - кабуто хто когось благав не зберігати їх у гривнях.

При цьому самі ідейно-розчаровані, як правило, лінуються підняти жопу навіть заради того, щоб анонімно наябедничати на якогось несправедлівца через загальнодоступний сайт, - не кажучи вже про щось більше: громадянськість взяла безстроковий післямайданних відпустку і являє себе виключно через буркотіння.

Перед тим як додати грам повидла в банку з лайном, нагадаю: у Радянському Союзі був зовсім дивного гасло "З мого робочого місця (з моєї парти) починається завод (клас), район, місто, країна". Не все, що придумували комуняки, було остаточно нерозумно. Не посоромився заявити привселюдно, що особисто мені це гасло - можете хихикати, скільки завгодно, - дуже навіть подобається. І не тільки влада всім нам зобов'язана (за те, що нас же розбудила, ще владою не будучи, і повела на Майдани по всій країні), але й ми їй повинні - у міру постреволюційних сил - якось допомагати. І лаяти за те, що не виходить, не тільки її, а й себе.

А то ж газети і сайти (не кажучи вже про канали) немов змагаються, хто родимих-вистражданих іспаскудіт побойчее, в дусі, так би мовити, демократичної об'єктивності. Яка виходить, однак, одноокої, бо очей, що бачить щось хороше, з метою об'єктивності закритий.

Але ми відволіклися. Так за що ж все-таки боролися, страждаючи на Майданах і вмиваючись плювками колишньої опозиції?

А ось за що.

За те, що Президентом не став бандит. За те, що нашу країну стали поважати в далекому зарубіжжі. За те, що це далеке стало до нас набагато ближче. За те, що багатьох, кого треба, вже посадили, і ще більше - посадять. За наведення порядку на митниці, принаймні, - за спробу такого наведення. За те, що падає курс не нацвалюти, а - вряди-годи! - Долара. За те, що зберігати гроші в патріотичній гривні вперше не відчули себе кінченими ідіотами. За те, що робиться спроба перейти від понять до законів, яким пофіг, яка банда стоїть за злочинним кланом і який злочинний клан стоїть за бандою. За те, що помилки не замовчуються, а обговорюються і навіть іноді виправляються. За те, що за першим - поганим - держбюджетом і другим - плохорошім, але більше поганим - буде держбюджет третій - уже точно хороший (якщо до бажання додасться трохи мізків, які теж, до речі, є). За те, що влада, обриганих вільною пресою, не мстить, а працює, причому в небаченому досі режимі. Нарешті, за не відрізаною голову моєї улюбленої Коробової, за неарестованних борців з прогнилим режимом, за ту частину Батьківщини, яку не встигли вигідно продати, за те, що боротьба всередині влади йде не заради грошей. А заради можливості щось зробити в ім'я доброї пам'яті нащадків тих, хто сьогодні, лежачи на дивані, незадоволений тим, як все у нас якось повільно ...

Нова влада не нарікає на щедре спадщина у вигляді від'ємної (причому дуже негативною) скарбниці, а всупереч усьому працює і добивається, помиляється і виправляється, йде і не обертається - на зло надійним ворогам і заклятим друзям.

У цьому - моя єдина втіха. Може, у неї ще й вийде. Бо якщо не вийде у неї, то не вийде вже ні у кого.

Бурчить - пам'ятаєте.