Блог | Як я Путіна тролив
Щоб зберігати видимість об’єктивності, російському телебаченню потрібні персонажі, що слугуватимуть символічним контрастом. З ними і шоу виходить цікавішим. Я ідеально підходив на цю роль.
2014 року, після здійсненої Владіміром Путіним в Україні військової авантюри, найкращий ефірний час на телеканалах Росії вщерть заповнила лавина вміло спродюсованих, бундючних ток-шоу. Путін мусив продати ідею війни своєму електорату, і Кремль на повну запустив свою потужну машину контрольованих державою друкованих і ефірних медій.
Ці шоу створили альтернативну, задзеркальну реальність, в якій Україна перетворилася на агресора, який діє за підтримки Заходу, а Росія стала жертвою.
Я, народжений в українському Донбасі, вже бачив, як московський дезінформаційний апарат бомбардував серця і розуми місцевих жителів, нацьковуючи брата на брата, поки ледь замасковані російські танки котилися землями сходу України.
Оскільки я є продемократичним проукраїнським активістом, який живе в Америці, я також невдовзі почав отримувати десятки запрошень на політичні круглі столи та телепрограми, створювані рейтинговими російськими телеканалами з мільйонними аудиторіями.
І не дивно: щоб мати дрібку вірогідності та зробити шоу цікавішим, ці пропагандистські дійства потребують персонажів, які даватимуть контраст. Виходячи з моєї історії та моїх політичних поглядів, я ідеально підходив на цю роль.
На російському телебаченні українських учасників для такої символічної присутності обирають відповідно до їхньої здатності відіграти певну роль. Залежно від того, що це за ток-шоу, вони можуть бути глибоко серйозні і вдумливі, можуть бубоніти щось трошки абсурдне або незрозуміле, а можуть бути і відвертими клоунами. Зазвичай запрошують принаймні одного гостя з України і одного нібито союзника – як правило, це іноземець з Заходу, з якого легко можна зробити карикатуру, або дискредитований місцевий “ліберал”.
Читайте: Путин валяет дурака
Коли ведучий зважив, що їм вже приділили “справедливу” кількість часу і уваги, починається сцена “всі на одного”. Проросійська більшість задавлює українця та його нещасних союзників кпинами і насмішками, поки ведучий добирає вирвані з контексту статистичні дані, часто представлені в оманливий спосіб, і демонструє їх на великому екрані. Були випадки, коли українських гостей чи їхніх союзників безцеремонно викидали зі студії або їх навіть фізично атакував ведучий.
Зазвичай я відповідав на такі пропозиції відмовою. Я бачив забагато ситуацій, в яких з українських гостей глузували і виставляли їх у програшному світлі, під’юджуючи і спрямовуючи їх у часто гладіаторського типу поєдинки за істину у постановці, в якій їхню долю заздалегідь визначено.
Читайте: Китай и США поставили крест на планах России
Чому вони погоджуються на таке публічне приниження? Деякі, безсумнівно, роблять це у надії донести істину. Більшість, підозрюю, робить це заради грошей. Мені пропонували суми в районі 500-1000 доларів (я від них відмовлявся). За українськими мірками це значна сума.
Коли я нарешті пом’якшав і погодився взяти участь у “60 хвилинах”, я спробував зробити це на своїх умовах: без грошової винагороди і через Skype. Очікувалося, що я виголошу звичний антипутінський потік звинувачень. Натомість я використав відведений мені час, щоб звернутися напряму до російського президента з доведеною до абсурду сатирою: я закликав його реалізувати агресивний план на підкорення собі усього континенту і помахав перед екраном кухонними ножами, натякаючи на його брязкання зброєю.
Найжахливіше було те, що певний час аудиторія, схоже, поставилася до моїх слів схвально. Ведучі не могли зрозуміти, чи я фанат Путіна, чи то я глузую з російської позиції.
Коли ми маємо справу зі настільки потужним втручанням, невеличкі вихватки такого політичного театру можуть здаватися дрібницею. Російська пропагандистська машина може здаватися занадто великою, занадто добре налагодженою, щоб її можна було зупинити. Ми ще не знайшли способів ефективно їй протистояти, але на тлі розповзання путінських стратегій дезінформації західними ліберальними демократіями – включно зі Сполученими Штатами – варто взяти досвід України як нагадування, що ми зобов’язані зробити все від нас залежне, щоб хоч трохи цю машину послабити.
