Про себе улюблених та конкурентів ненависних

Т. Гдлян та М. ІвановА виборча агітація має на меті не переконати виборців, а — створити образи: привабливий — власний, відразливий — конкурента. Відповідно й засоби її поділяються на похвальбу і компромат.

У «перебудову» увесь СРСР переполошили слідчі Т.Гдлян та М.Іванов тонами компромату на номенклатуру. В Україні цей жанр досяг апогею на «плівках майора Мельниченка», він не вщухає й досі, але похитнути виборців у їхніх симпатіях нелегко: любов сильніша за компромат.

Виліпити ж привабливий образ кандидата вдається тільки тоді, коли цей образ не суперечить прообразу, людській сутності кандидата. Якщо стабільність гарантуватиме галасливий скандаліст, йому так само не повірять, як і огрядному чиновнику, який закликатиме на барикади. Так, усі політики грають, але переконливо — тільки самих себе.

Типовий приклад. Улітку 1996-го року Народно-демократична партія підтримувала Президента Л.Кучму, але конфліктувала з П.Лазаренком. Раптом останній призначається прем’єром і в НДП виникає тема переходу в опозицію. І одразу зникає, після меланхолічної репліки одного з функціонерів: «Навіть якщо ми одягнемось у дрантя і розмалюємось як папуаси опозиційними гаслами, то все одно люди казатимуть: «Дивись, як партія влади вирядилась!».

Партія регіонів вибудовує образ досвідченої, професійної команди, приреченої на владу. Вони і є десь біля того, самі у цьому свято переконані, тому й виборців переконують. Відтак, багато людей пов’язує з цієї партією надії на стабільність, порядок, поступальний еволюційний розвиток.

фото УНІАН

Що ж до конкурентів, то слушно зауважив В.Філенко: «Лев не бореться з китом». Усвідомлюючи, що прихильники помаранчевих за жодної погоди навряд чи їх підтримають, регіонали не дуже й напружуються: так, ритуальні фрази про популізм, демагогію, деструктивність опонентів. Звичайно, при нагоді компромат не забариться, але хто ж того не робить?

фото Дима Богданов/ОБОЗ

За принципом «клин клином вибивають» відреагувала Партія регіонів на похід «Нашої України-Народної Самооборони» (НУНСу) проти депутатської недоторканості. Оминаючи теоретичну дискусію, ПР ініціює негайне внесення змін до Конституції. А заодно збирається вирубати під корінь депутатські пільги. Злі язики подейкують, що для регіоналів, з їхніми статками, ці пільги — дрібниця, якої не шкода. Однак, якщо вони завдадуть законодавчого удару по пільгах та недоторканості, рикошетом дістанеться і словесним борцям із привілеями.

Інакше діє ПР щодо суміжних партій, вона їх просто підминає, а знакові фігури включає до свого виборчого списку. Так було на минулих виборах, так і зараз — В.Коновалюк, Н.Шуфрич, І.Богословська. З Богословською навіть глибше. Як відомо, вона з політичної команди В. Пінчука, а значить — і Л.Кучми. А за умов розчарування третім Президентом (порівняйте його початкові рейтинги із сучасними), другий — міг би скласти ПР певну конкуренцію. А тепер у своїй електоральній ніші — «традиційної партії влади» ПР конкурентів не має.

фото УНІАН

Якщо ПР має явного лідера, персональний рейтинг якого співпадає з рейтингом партії, то у Блока Юлії Тимошенко лідерство доведено до абсолюту, майже за Маяковським: «Ленін і партія — близнюки брати». Триста років тому Людовік ХІV вихвалявся: «Держава — це Я!», формула «БЮТ — це Я!», в устах Ю.Тимошенко також навряд чи буде перебільшенням.

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Сценічний образ Ю.Тимошенко — це енергія, порив, злет. Так воно і у житті, тому Юлія Володимирівна виглядає переконливо і має всеукраїнський «фан-клуб». Афішує вона і персональні урядові амбіції, чого варте гасло БЮТу на минулих виборах: «Всенародні вибори прем’єра»!

Більше того, її опозиційність залежна саме від урядових посад. Увійшла Ю.Тимошенко в політику в середині 1990-х у складі «дніпропетровської партії влади» Л.Кучми — П.Лазаренка. Після зняття її безпосереднього шефа з посади прем’єра, влітку 1997-го року вона вперше перейшла в опозицію, аж до вимоги імпічменту Л.Кучмі.

Однак, у 1999-му підтримала його як фаворита президентських перегонів (чаєпиття з президентом) і стала віце-прем’єром з питань ПЕКу. Через рік, втративши посаду, Ю.Тимошенко вдруге перейшла до опозиції. На наступних президентських виборах вона підтримала вже опозиційного кандидата В.Ющенка, в обмін на обіцянку призначити її прем’єром. Так і сталося у лютому 2005-го, але тільки до вересня. Тоді знову звільнення з посади і чергова — третя опозиція із оголошенням початку власної президентської кампанії. Після парламентських виборів-2006 знову замайоріло прем’єрство, і знову примирення з Президентом. Та через зміну складу парламентської коаліції, В.Ющенко вніс іншу кандидатуру, у результаті четверта опозиція Юлії Володимирівни.

Провладно-опозиційна гойдалка Ю.Тимошенко триває, залежно від її шансів на прем’єрство. Вона не приховує ні своєї революційності, ні свого посадоцентризму, відтак виник щирий образ: революційний кандидат у прем’єри. Так воно є, вірить у це Юлія Володимирівна, вірять її прихильники.

Агітація бютівців проти Партії Регіонів така ж пасивна, як і агітація регіоналів проти БЮТу. І з тієї ж причини: голоси регіоналів бютівцям не перебрати. А «для порядку» час від часу лунають мляві репліки про клан олігархів та криміналу.

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Інша справа — конкуренти помаранчеві, тут діє закон сполучених судин, взаємне перетікання електорату. Бо якщо «лев не бореться з китом», то в одній печері двом левам не уміститися. Відтак, традиційна мішень Юлії Володимирівни — «Наша Україна».

На минулих виборах згодилося усе: від «любих друзів» до звинувачень у змові із ПР. Тепер між БЮТом та НУНСом є угода про «непоборювання», але Ю.Тимошенко трактує її буквально: боротися не можна, але можна бити, а ще краще — вести бої без правил. Шпильки щодо можливої коаліції НУНСу із ПР встромляються постійно, є привід чи немає. Класика жанру — заява, що «БЮТ не піде у коаліцію з Партією Регіонів», хоча БЮТ у цьому ніхто не підозрював, ніхто про це не запитував. Та фішка не у цьому, а в асоціації, якої не уникнути: а хто ж у таку коаліцію піде? Точнісінько, як у Ходжі Насреддіна, тільки він пропонував не думати про «білу мавпу», а не про «Нашу Україну».

Хтось гадає, що коаліція «Нашої України» з Партією регіонів не біда, зрештою коаліційна угода не освідчення у коханні і не шлюбний контракт. А дехто вважає саму цю можливість зрадою і проголосує не за НУНС, а за БЮТ. У всякому разі, на виборах 2006-го року цей аргумент даром не пропав.

Як і при творенні власного образу, антиобраз конкурента спрацьовує тоді, коли спирається на дійсність. У 2006 році точкою опори для звинувачень «Нашої України» у змові, був Меморандум між В.Ющенком та В.Януковичем від 16 вересня 2005-го року. Відтоді додались нові обставини. 3-го серпня 2006 року фракція НУ (44-ма голосами із 66 присутніх) ухвалила рішення про вступ до коаліції разом із ПР, а 4-го — «за» призначення В.Януковича прем’єром, проголосували — Ю.Павленко, Б.Тарасюк, М.Оніщук, Ю.Єхануров, Р.Зварич, П.Ющенко та інші — усього 18 осіб із нинішнього списку НУНСу, а його чільник Ю.Луценко навіть дав спеціальну прес-конференцію — чого він пішов у той уряд.

фото пресс-служба Президента Украины

Та й зараз заяви щодо цього, починаючи з найвищого рівня, є неоднозначними. Взагалі, після невключення до виборчого списку НУНСу керівника його виборчого штабу В.Балоги, складається враження не однієї, а кількох виборчих кампаній цього блоку. Коли зникає «центр управління польотами», виникають «центри управління прольотами».

Образ, який приміряє на себе НУНС — наведення порядку в країні, боротьба з недоторканістю, пільгами, привілеями. Заявка на такі дії від цієї політичної сили була. Були й надії виборців, що резонансні справи розкриються, бандити сядуть у тюрми, рівність усіх перед законом стане нормою. А як ці надії справдились, кожен може судити сам.

фото Дима Богданов/ОБОЗ

Як мальований образ НУНСу далекий від реальності, так само далекий від неї і образ його лідера — Ю.Луценка. Доки Юрій Віталійович нападав на інших, усе йшло як по маслу. Та коли він очолив список і сам потрапив під прискіпливу увагу громадськості, корупційні скандали навколо нього аж завирували: елітарний курорт, телефонна фірма, квартирні оборудки… Так недалеко і до гасла «Україна без Луценка!».

Комуністична партія, навпаки, залишається сама собою, незважаючи на значні зміни у виборчому списку. Але саме ця партія є найменш персоніфікованою: від Леніна пішли, до Януковича не дійшли, а П.Симоненко, при всій повазі, — вибачайте. Образ і сутність сучасної КПУ співпадають: на словах за народ, на ділі — ніяка. Щоправда, до діла, тобто до влади, її не допускають, ні виборці, ні старші партнери по коаліції. Тож КПУ хоча і послідовна, але безперспективна, точніше послідовна у своїй безперспективності.

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Рівні самі собі й соціалісти, щоправда на цих виборах тему «дітей війни» вони не педалюють. Чи то проблем у «дітей війни» поменшало, чи менше їхні проблеми соціалістів цікавлять. А може увесь їхній незначний ресурс йде на пропаганду конституційної реформи. Перша частина цієї реформи здійснилась, і що хорошого? Продовжити СПУ хоче у місцевому самоврядуванні, відповідний законопроект кочує по різних скликаннях парламенту з різними реєстраційними номерами. Родзинка — заміна обласних і районних держадміністрацій виконкомами. За це у рекламних роликах О.Мороз агітує особисто. А ще він там каже: «Мета Ющенка стати Кучмою». Незрозуміло, докір це чи комплімент?

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Сказати, що шалені кошти на агітацію, витрачаються даремно, було б перебільшенням. Але й переоцінювати її вплив не варто: українські виборці пройшли вже стільки виборів, набули такого досвіду, що безпомилково відрізняють: хто їх поважає, залишаючись і у політиці самим собою, а хто є ряженим у гонитві за їхніми голосами.