Олександр Панкратов-Чорний: «Жити з таким божевільним, як я, непросто»
Я його ловив у Москві, а впіймав в Україні. Олександр Панкратов-Чорний приїхав до нас на чергові зйомки - у фільмі "Сотворений любові". Цю стрічку знімає на Хмельниччині інтернаціональна бригада кіношників (Молдова - Україна - Росія - Ізраїль - Румунія). На два тижні до них приєднався й Олександр Васильович.
Наше ексклюзивне інтерв'ю припало на ті дні, коли панувала шалена спека. Під палючим сонцем акторові довелося провести на знімальному майданчику весь день. Та, прийнявши в Хмельницькому готелі "Енеїда" душ, Олександр Васильович під вечір знову був бадьорим й охоче ділився враженнями...
"ПЕРЕД ЗЙОМКАМИ У "МАЙСТРІ Й МАРГАРИТІ" Я ХОДИВ ДО ЦЕРКВИ"
— І як вам у такій спеці працюється?
— Дуже важко. Спекота — просто жах. Та й не сховаєшся від неї ніде... Признатись, я таку погоду не люблю.
— А кого ви граєте у фільмі?
— Кого я граю? Турка! Подібна роль мені випала вперше. (Усміхається). Тож такого Панкратова-Чорного глядачі ще не бачили...
Події фільму режисера Валерія Жереги (колись, до речі, ми вчились разом у ВДІКу) розгортаються у маленькому населеному пункті Зінькові, де живуть і мирно співіснують люди всіх релігій — іудеї, мусульмани, католики, православні. А потім їхнє життя в один день дає тріщину: спочатку приходять більшовики, згодом — німці...
Через увесь фільм (а він схожий на притчу) проходить лінія любові. До речі, закоханих грають чудові молоді актори... Ось такий сценарій, а що з того вийде — побачимо.
— Я читав, що цього літа ви також знялись у "Майстрі й Маргариті"...
— Так, у Володимира Бортка. Навіть уже озвучив і з нетерпінням чекаю, коли фільм змонтують... Знаєте, у "Майстрі й Маргариті" було неймовірно цікаво працювати: по-перше, дуже серйозний режисер, а по-друге, чудова атмосфера на зйомках. У фільмі ж зібрався надзвичайно потужний акторський ансамбль!
Спочатку мені запропонували грати Варенуху — вампіра, та я відмовився. А потім пристав на роль директора театру Стьопи Лиходєєва — цей персонаж мені ближчий та зрозуміліший, і без сатанізму в душі... Тому я нічого не боявся. Та про всяк випадок перед зйомками вся група ходила до церкви. Як кажуть, береженого Бог береже!"
До речі, на "Майстрі й Маргариті" був один випадок. Я прилетів у Симферополь (зйомки проходили в Ялті), тільки від'їхав від аеропорту, як дорогу нам перебігла... чорна кішка. Як людина забобонна я вирішив зупинитись і зачекати, щоб хтось уперед проїхав. І що ви думаєте: ми простояли 45 хвилин, та жодна машина не з'явилась. Тоді ми розвернулись і заднім ходом проїхали те місце, сплюнувши через плече й перехрестившись. (Усміхається).
— В яких іще фільмах ми вас побачимо?
— Щойно закінчили роботу над комедією "Продається дача", де також знялась Софіко Чіаурелі. Вона зіграла вірменську бабусю, а я — російського дідуся. Фільм має вийти на екрани перед Новим роком.
Знявся я також у комедії "Крик уночі". У цій картині головну роль зіграла чудова актриса Наташа Селезньова ("Операція И та інші пригоди Шурика ". — Авт.), яка, до речі, давно не знімалась. Фільм уже монтують. Знову ж таки, побачимо, що з того вийшло.
Ось таке у мене літо — зйомки за зйомками. А попереду — фестиваль "Південні ночі" у Геленджику, який я організовую вже десять років. Правда, цьогоріч востаннє буду його президентом. Признаюсь чесно — втомився...
"БОЮСЬ РАХУВАТИ, СКІЛЬКИ ЖИВУ З ДРУЖИНОЮ"
— Оскільки ви згадали про фільм "Продається дача", я хочу запитати про вашу дачу, що під Москвою. Часто вдається туди вирватися?
— Цього літа ніяк не виходить. Якщо раніше вдавалося побути на дачі хоча б тиждень (а іноді, й більше), то тепер — день-два. Кажу ж, я весь час мотаюсь по країні та за кордоном. Не так давно літав із сином на Мальту...
До речі, у мене розкішна лазня. Вона вдвічі більша за саму дачу! Ось два роки тому будиночок мій згорів — я звів новий. Однак все одно не вдалося збудувати більший, ніж лазня. Грошей не вистачило. (Сміється).
Я вам по секрету скажу: парилку мені сибіряки подарували. Вона така велика, що мої друзі жартують: мовляв, туди можна роту солдатів заганяти...
— Кажуть, у вас на дачі також розкішний сад?
— Так, унікальний. Свого часу я купив будиночок у пенсіонерів, які тридцять років пропрацювали у ботанічному саду. Вони — професійні садівники. Тому в мене там ростуть і прекрасні сорти яблук, і якісь неймовірні сливи, і японська айва, і чудова смородина. Уявляєте — сімдесят кущів! До мене всі сусіди приходять по саджанці. А цьогоріч у саду дуже багато яблук. Доведеться кликати на допомогу дітей з інтернату (він у тому ж селі), щоб позбирали. Бо всі мої друзі — лінюхи, не докличешся. Мені ж не хочеться, щоб пропадав урожай.
— А дружина робить закрутки чи варення?
— Ну так — у міру можливостей. Я ось купив їй спеціальну сушилку — для сухофруктів. Тепер дружина й теща ріжуть ті яблука і сушать. Та скільки нам самим треба, не мішки ж...
— До речі, з Юлією Володимирівною скільки років ви вже разом?
— Ой, не рахував і боюсь навіть подумати. Страшно! У мене таке відчуття, що все життя. (Сміється). Ну от синові виповнилось 25, рахуйте... Юля каже: "Нікому не кажи, скільки ми з тобою живемо разом, бо можуть здогадатись, скільки мені років". (Сміється).
— А правда, що її батько спочатку вас не прийняв?
— Так. Він був великим кінооператором, який знімав "Долю людини" з Бондарчуком, "Оптимістичну трагедію" з Самсоновим. А ще він професор ВДІКу, мав багато учнів...
Одне слово, поважна людина.
І коли я — як чесний і порядний чоловік — прийшов просити руки його доньки, він сказав: "Непогано кар'єру починаєш, хлопчику!". Ну я спалахнув
Ми помирились лише тоді, коли народився син. Тобто, коли він став дідом, то якось зволив протягнути мені руку дружби. А доти багато років взагалі не спілкувалися.
— Який темперамент у вашої дружини? У неї ж і українська кров тече, наскільки я знаю...
— Так. Ну яка вона... Всіляко буває. Все-таки, щоб жити з таким божевільним, як я (сміється), треба, звичайно ж, мати велику витримку. Це непросто! А взагалі вона в мене тиха, спокійна, добра, хазяйновита, уважна. Ну що ще можна додати — не знаю. Но-о-о-рмальна дружина!
— Аревнива?
— Вона до всього ставиться з розумінням — все-таки з родини митців. Та я намагаюсь не давати приводів до ревнощів... Чи часто ми сваримось? Я завжди намагаюсь обійти гострі кути за допомогою жартів. У дружини прекрасне почуття гумору... Хоча іноді я можу й гостре слівце кинути, а вона — ніжкою топнути. Що тут скажеш — має право!
— Недавно показували програму "Розіграш", героєм якої стали ви... Як же попався такий досвідчений чоловік, як Панкратов-Чорний?
— Телевізійники підмовили мого друга — Борю Хмельницького, який ще за півтора місяця почав готувати мене до розіграшу. (Його суть полягала в тому, що на зустріч з актором у Будинок кіно прийшла вагітна, в якої під час інтерв'ю почалися пологи. —Лет.). Та вже у "швидкій допомозі", яка везла цю дівчинку-актрису, я здогадався, що мене розігрують. Проте вирішив підіграти...
— На Бориса Хмельницького ви не образились?
— Ну це ж розіграш! Слава Богу, в мене хоч усе було невинно. Не те, що у Ніни Русланової, яка вийшла з магазину і бачить: її машину... розплющив танк. Вона, бідна, справді ледве у лікарню не потрапила.
Складала-складала гроші, мріяла-мріяла про автомобіль — і тут на тобі. (Сміється). Аумене нічого такого не було. Хоча все одно, признаюсь, "Розіграш" - це стрес.
— Я хочу ще запитати про вашу сусідку: знамениту гімнасткуСвітлану Хоркіну. Вона ремонт уже закінчила?
— Ні. Досі там щось довбають. І спати мені не дають! Я ж до п'ятої-шостої ранку не лягаю, працюю, а о восьмій-дев'ятій майстри вже починають довбати. Причому Хоркіна живе прямо наді мною, і гуркіт стоїть такий, що просто жах. Вони там стіни ламають чи що. Не знаю, я не піднімався у її квартиру, не бачив.
Зрештою, з господинею ми також ще жодного разу не бачились. Тобто ми знайомі, але у під'їзді не стикались. Вона рідко приїздить туди, та й мене часто не буває вдома. (Відсутність Хоркіної у Москві пояснюється просто: нещодавно вона народила у США дитину. Очевидно, до її повернення і готується це "гніздечко ". — Авт.).
"Я Б ДАВНО НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ..."
— Знаю, що ви пробуєте себе в поезії. Вірші допомагають вам жити?
— Звичайно! Я давно наклав би на себе руки, якби не було куди виплескувати свої думки.
— Що ще допомагає?
— Друзі та добрі люди. Знаєте, довкола стільки добрих людей! Принаймні мені щастить на них: зовсім незнайомі люди іноді готові простягнути руку помочі чи сказати добре слово. Це чудово!
— А до алкоголю для підняття духу не вдаєтеся?
— Я зав'язав! А раніше — вдавався. Дуже... Про мої загули вся Москва гуділа, та й не тільки Москва... А тепер ось третій рік. як не п'ю. Взагалі! Причому я не кодувався, не зашивався, просто зупинився — і все. Поховав близького друга і дав слово — зав'язую. З тих пір спиртного й не вживаю.
— У своє виправдання дехто каже, що просто так кинути пити неможливо, що треба обов'язково підшиватися...
— Думаю, це не допоможе. Я знав і знаю багатьох людей, які, знову ж таки, зашивались, кодувались, а потім все одно зривались. І наставала ще гірша розв'язка! Тож тут — тільки сила волі. Просто треба вирішити для самого себе, усвідомити, для чого жити. Так, для чого жити?! Коли ставиш перед собою якусь ціль, мету, це може тебе зупинити.
— А ви перед собою яку мету ставите?
— Мені ще багато чого треба завершити. Я дуже багато не встиг, дуже багато! Ось тепер треба дописати дві збірки віршів і поему, зняти добрий фільм (як режисер я вже років 15 не працював), зіграти справді поважну роль. Так, на шостому десятку я досі не зіграв значної ролі.
— Ви надто скромні: у вас же понад 70 робіт у кіно...
— Так, мені гріх скаржитись. У мене багато ролей, та не тих. А ось тих ролей, які мені справді потрібні, ду-у-у-же мало. Ну п'ять, ну шість, а все решта — це так, щоб не сидіти без роботи, не втрачати форму, бути в тренінгу.
Я міг би згадати "Ми з джазу", "Зимовий вечір у Гаграх", "Десять років без права переписки" — це ті фільми, які для мене були етапними і ключовими. А все, що потім... Це було легко й просто. Хочеться ж чогось серйозного, важкого і глибинного.
Тож планів — громаддя. І треба, треба, треба ще пожити трішечки.
Богдан БОНДАРЕНКО, «Експрес»