Олександр Панкратов-Чорний: «Жити з таким божевільним, як я, непросто»

591
Олександр Панкратов-Чорний: «Жити з таким божевільним, як я, непросто»

Я його ловив у Москві, а впіймав в Україні. Олександр Панкратов-Чорний приїхав до нас на чергові зйомки - у фільмі "Сотворений любові". Цю стрічку знімає на Хмельниччині інтернаціональна бригада кіношників (Молдова - Україна - Росія - Ізраїль - Румунія). На два тижні до них приєднався й Олександр Васильо­вич.

Наше ексклюзивне інтер­в'ю припало на ті дні, коли панувала шалена спека. Під палючим сонцем акторові довелося провести на знімальному майданчику весь день. Та, прийнявши в Хмель­ницькому готелі "Енеїда" душ, Олександр Васильович під вечір знову був бадьорим й охоче ділив­ся враженнями...

"ПЕРЕД ЗЙОМКАМИ У "МАЙСТРІ Й МАРГАРИТІ" Я ХОДИВ ДО ЦЕРКВИ"

І як вам у такій спеці працюється?

— Дуже важко. Спекота — про­сто жах. Та й не сховаєшся від неї ніде... Признатись, я таку погоду не люблю.

А кого ви граєте у фільмі?

— Кого я граю? Турка! Подібна роль мені випала вперше. (Усмі­хається). Тож такого Панкратова-Чорного глядачі ще не бачи­ли...

Події фільму режисера Валерія Жереги (колись, до речі, ми вчи­лись разом у ВДІКу) розгортаються у маленькому населеному пункті Зінькові, де живуть і мир­но співіснують люди всіх релігій — іудеї, мусульмани, католики, православні. А потім їхнє життя в один день дає тріщину: спочат­ку приходять більшовики, згодом — німці...

Через увесь фільм (а він схожий на притчу) проходить лінія лю­бові. До речі, закоханих грають чудові молоді актори... Ось такий сценарій, а що з того вийде — по­бачимо.

Я читав, що цього літа ви та­кож знялись у "Майстрі й Маргариті"...

— Так, у Володими­ра Бортка. Навіть уже озвучив і з нетерпін­ням чекаю, коли фільм змонтують... Знаєте, у "Майстрі й Маргариті" було неймовірно ці­каво працювати: по-перше, дуже серйозний режисер, а по-друге, чудова атмосфера на зйомках. У фільмі ж зібрався надзвичайно потужний акторський ансамбль!

Спочатку мені запропонували грати Варенуху — вампіра, та я відмовився. А потім пристав на роль директора театру Стьопи Лиходєєва — цей персонаж мені ближчий та зрозуміліший, і без сатанізму в душі... Тому я нічого не боявся. Та про всяк випадок перед зйомками вся група ходила до церкви. Як кажуть, бережено­го Бог береже!"

До речі, на "Майстрі й Мар­гариті" був один випадок. Я при­летів у Симферополь (зйомки проходили в Ялті), тільки від'їхав від аеропорту, як дорогу нам перебігла... чорна кішка. Як лю­дина забобонна я вирішив зупи­нитись і зачекати, щоб хтось упе­ред проїхав. І що ви думаєте: ми простояли 45 хвилин, та жодна машина не з'явилась. Тоді ми розвернулись і заднім ходом про­їхали те місце, сплюнувши через плече й перехрестившись. (Усмі­хається).

В яких іще фільмах ми вас по­бачимо?

— Щойно закінчили роботу над комедією "Продається дача", де також знялась Софіко Чіаурелі. Вона зіграла вірменську бабусю, а я — російського дідуся. Фільм має вийти на екрани перед Но­вим роком.

Знявся я також у комедії "Крик уночі". У цій картині головну роль зіграла чудова актриса Наташа Селезньова ("Операція И та інші пригоди Шурика ". — Авт.), яка, до речі, давно не знімалась. Фільм уже монтують. Знову ж таки, побачимо, що з того вийш­ло.

Ось таке у мене літо — зйомки за зйомками. А попереду — фес­тиваль "Південні ночі" у Геленджику, який я організовую вже десять років. Правда, цьогоріч востаннє буду його президентом. Признаюсь чесно — втомився...

"БОЮСЬ РАХУВАТИ, СКІЛЬКИ ЖИВУ З ДРУЖИНОЮ"

Оскільки ви згадали про фільм "Продається дача", я хочу запита­ти про вашу дачу, що під Москвою. Часто вдається туди вирватися?

— Цього літа ніяк не виходить. Якщо раніше вдавалося побути на дачі хоча б тиждень (а іноді, й більше), то тепер — день-два. Кажу ж, я весь час мотаюсь по країні та за кордоном. Не так дав­но літав із сином на Мальту...

До речі, у мене розкішна лаз­ня. Вона вдвічі більша за саму дачу! Ось два роки тому будино­чок мій згорів — я звів новий. Од­нак все одно не вдалося збудувати більший, ніж лазня. Грошей не вистачило. (Сміється).

Я вам по секрету скажу: парилку мені сибіряки подарували. Вона така велика, що мої друзі жартують: мовляв, туди можна роту солдатів заганяти...

Кажуть, у вас на дачі також розкішний сад?

— Так, унікальний. Свого часу я купив будиночок у пенсіонерів, які тридцять років пропрацюва­ли у ботанічному саду. Вони — професійні садівники. Тому в мене там ростуть і прекрасні сор­ти яблук, і якісь неймовірні сливи, і японська айва, і чудова смородина. Уявляєте — сімдесят кущів! До мене всі сусіди прихо­дять по саджанці. А цьогоріч у саду дуже багато яблук. Доведеться кликати на допомогу дітей з ін­тернату (він у тому ж селі), щоб позбирали. Бо всі мої друзі — лінюхи, не докличешся. Мені ж не хочеться, щоб пропадав уро­жай.

А дружина робить закрутки чи варення?

— Ну так — у міру можливос­тей. Я ось купив їй спеціальну сушилку — для сухофруктів. Тепер дружина й теща ріжуть ті яблука і сушать. Та скільки нам самим треба, не мішки ж...

— До речі, з Юлією Володими­рівною скільки років ви вже разом?

— Ой, не рахував і боюсь навіть подумати. Страшно! У мене таке відчуття, що все життя. (Смі­ється). Ну от синові виповнилось 25, рахуйте... Юля каже: "Нікому не кажи, скільки ми з тобою жи­вемо разом, бо можуть здогада­тись, скільки мені років". (Сміється).

А правда, що її батько спочат­ку вас не прийняв?

— Так. Він був великим кіно­оператором, який знімав "Долю людини" з Бондарчуком, "Опти­містичну трагедію" з Самсоновим. А ще він професор ВДІКу, мав багато учнів...

Одне слово, поважна людина.

І коли я — як чес­ний і порядний чо­ловік — прийшов просити руки його доньки, він сказав: "Непогано кар'єру починаєш, хлопчи­ку!". Ну я спалахнув

Ми помирились лише тоді, коли на­родився син. Тобто, коли він став дідом, то якось зволив про­тягнути мені руку дружби. А доти бага­то років взагалі не спілкувалися.

Який темперамент у вашої дружини? У неї ж і українська кров тече, наскільки я знаю...

— Так. Ну яка вона... Всіляко буває. Все-таки, щоб жити з та­ким божевільним, як я (смієть­ся), треба, звичайно ж, мати ве­лику витримку. Це непросто! А взагалі вона в мене тиха, спо­кійна, добра, хазяйновита, уваж­на. Ну що ще можна додати — не знаю. Но-о-о-рмальна дружина!

— Аревнива?

— Вона до всього ставиться з розумінням — все-таки з родини митців. Та я намагаюсь не давати приводів до ревнощів... Чи часто ми сваримось? Я завжди намага­юсь обійти гострі кути за допо­могою жартів. У дружини пре­красне почуття гумору... Хоча іноді я можу й гостре слівце ки­нути, а вона — ніжкою топнути. Що тут скажеш — має право!

Недавно показували програму "Розіграш", героєм якої стали ви... Як же попався такий досвідчений чоловік, як Панкратов-Чорний?

— Телевізійники підмовили мого друга — Борю Хмельниць­кого, який ще за півтора місяця почав готувати мене до розіграшу. (Його суть полягала в тому, що на зустріч з актором у Будинок кіно прийшла вагітна, в якої під час інтерв'ю почалися пологи. —Лет.). Та вже у "швидкій допомозі", яка везла цю дівчинку-актрису, я здо­гадався, що мене розігрують. Проте вирішив підіграти...

— На Бориса Хмельницького ви не образились?

— Ну це ж розіграш! Слава Богу, в мене хоч усе було невинно. Не те, що у Ніни Русланової, яка ви­йшла з магазину і ба­чить: її машину... роз­плющив танк. Вона, бідна, справді ледве у лікарню не потрапила.

Складала-складала гроші, мріяла-мріяла про автомобіль — і тут на тобі. (Сміється). Аумене нічого такого не було. Хоча все одно, признаюсь, "Розіграш" - це стрес.

— Я хочу ще запитати про вашу сусідку: знамениту гімнасткуСвітлану Хоркіну. Вона ремонт уже закінчила?

— Ні. Досі там щось довбають. І спати мені не дають! Я ж до п'ятої-шостої ранку не лягаю, працюю, а о восьмій-дев'ятій майстри вже по­чинають довбати. Причому Хоркіна живе прямо наді мною, і гуркіт стоїть такий, що просто жах. Вони там стіни ламають чи що. Не знаю, я не піднімався у її квартиру, не бачив.

Зрештою, з господинею ми та­кож ще жодного разу не бачились. Тобто ми знайомі, але у під'їзді не стикались. Вона рідко приїздить туди, та й мене часто не буває вдо­ма. (Відсутність Хоркіної у Москві пояснюється просто: нещодавно вона народила у США дитину. Оче­видно, до її повернення і готується це "гніздечко ". Авт.).

"Я Б ДАВНО НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ..."

— Знаю, що ви пробуєте себе в поезії. Вірші допомагають вам жити?

— Звичайно! Я давно наклав би на себе руки, якби не було куди виплескувати свої думки.

Що ще допомагає?

— Друзі та добрі люди. Знаєте, довкола стільки добрих людей! Принаймні мені щастить на них: зовсім незнайомі люди іноді готові простягнути руку помочі чи сказати добре слово. Це чудо­во!

— А до алкоголю для підняття духу не вдаєтеся?

— Я зав'язав! А раніше — вда­вався. Дуже... Про мої загули вся Москва гуділа, та й не тільки Москва... А тепер ось третій рік. як не п'ю. Взагалі! Причому я не кодувався, не зашивався, просто зупинився — і все. Поховав близь­кого друга і дав слово — зав'язую. З тих пір спиртного й не вживаю.

— У своє виправдання дехто каже, що просто так кинути пити неможливо, що треба обов'язково підшиватися...

— Думаю, це не допоможе. Я знав і знаю багатьох людей, які, знову ж таки, зашивались, коду­вались, а потім все одно зрива­лись. І наставала ще гірша роз­в'язка! Тож тут — тільки сила волі. Просто треба вирішити для само­го себе, усвідомити, для чого жити. Так, для чого жити?! Коли ставиш перед собою якусь ціль, мету, це може тебе зупинити.

— А ви перед собою яку мету ста­вите?

— Мені ще багато чого треба завершити. Я дуже багато не встиг, дуже багато! Ось тепер треба до­писати дві збірки віршів і поему, зняти добрий фільм (як режисер я вже років 15 не працював), зіграти справді поважну роль. Так, на шостому десятку я досі не зіграв значної ролі.

— Ви надто скромні: у вас же по­над 70 робіт у кіно...

— Так, мені гріх скаржитись. У мене багато ролей, та не тих. А ось тих ролей, які мені справді потрібні, ду-у-у-же мало. Ну п'ять, ну шість, а все решта — це так, щоб не сидіти без роботи, не втрачати форму, бути в тренінгу.

Я міг би згадати "Ми з джазу", "Зимовий вечір у Гаграх", "Де­сять років без права переписки" — це ті фільми, які для мене були етапними і ключовими. А все, що потім... Це було легко й просто. Хочеться ж чогось серйозного, важкого і глибинного.

Тож планів — громаддя. І тре­ба, треба, треба ще пожити трі­шечки.

Богдан БОНДАРЕНКО, «Експрес»

www.expres.ua