Блог | "Братський" міф: немає ніякої сфери "внє палітікі" - ні спорту, ні музики
Бачу я щось пропустив і обніматись з росіянами вже норма - просто треба належати до якоїсь "окремої" від решти нації касти і загорнутись у сакральне "я внє палітікі". Ну ок.
Кажуть, держава забила на своїх спортсменів і маємо смиренно радіти, що бодай хтось не емігрував і завоював медаль? Ну так держава забила на все, і на власну армію в тому числі - наслідки цього ми спостерігали в 2014-му, особливо по відсотках зрадників у Криму. Але знайшлись і такі, хто не став розмазувать соплі по *блу з плачами про "держава на нас ложила", а пішли воювати. Таких було немало, якщо хтось забув. І ручкатись з росіянами розучились у максимально короткі строки літньої кампанії 2014-го. Тож тут ця логіка не пройде. Немає ніякої сфери "внє палітікі" - ні музики, ні спорту, навіть якщо ви великий фанат і готові прощати своїм авторитетам усе. І близько не агітую записувати Абраменка у "зрадники!!!", але й нічого дивуватись, якщо подібні вчинки чи вислови збурюють серйозну дозу критики.
Індиферентно, що завдяки медалі Абраменка Україна ввірвалась в топ-20 країн у медальному заліку. Якоїсь колосальної користі для країни, щоб закрити очі на "братання", не буде. Через місяць, як не менше, всіма забудеться. А от що не все одно - так це вклад спортсмена у відновлення міфу про "братські народи". З 2014-го він поступово відроджується і набирає сиди - достатньо глянути динаміку виїзду українців в РФ протягом 2014-2017. І тут чергова публічна подача на його підтвердження. Очевидно ж, що в разі провалу військових способів впливу на Україну, РФ повернеться до екстремально ефективної стратегії "мижебратья", русифікації та підтримки проросійських партій. І щоб не потрапити в цю пастку слід якомога швидше добити "братскій" міф і розвиватись далі. Важкувато це робити, якщо наші спортсмени вважають нормальним корєшить з колегами із країни-агресора. Вчора в ефірі спілкувались з хірургом 128 огпбр Сашком Данилюком - теж мав багато родичів у РФ. МАВ до війни. Таких історій тисячі - у наших реаліях не може бути привілейованих груп. Історія "Міфа" - найяскравіший тому приклад.
Читайте: В Україні досі легітимно діють три мережі спецслужб окупанта
Можете до посиніння видумувати якісь фантастичні історії про українського чемпіона, який милостиво і зверхньо замотав приниженого допінг-скандалами своєї збірної російського спортсмена в український прапор - пуста бравада не змінить реального підтексту, передісторії та символізму жесту. І справа ж не лише в одному жесті - там багатий бекграунд.
Остаточну крапку ставить один простий факт:
Абраменко виборов перемогу саме 18 лютого. Цього ж дня виповнилось 4 роки початку боїв на Інститутській та 3 роки завершення боїв за Дебальцівський плацдарм. Далбкіл. Абраменко ж - член центрального спортклубу ЗСУ (!!).
Про що тут взагалі говорити? Реальності, що не перетинаються.
