Став зрадником Росії через переїзд до Києва і змагався під наглядом автоматників: українці, які прославили СРСР на зимових Олімпіадах
Так склалося, що на білих Олімпіадах українці виступають не так успішно, як на літніх. Навіть до війни нам не вистачало зимової інфраструктури і арен. Максимум "синьо-жовтих" – дві медалі за один турнір, а бувало, що взагалі залишалися без нагород. І треба сказати, що за радянських часів українці також нечасто гостювали взимку на олімпійському п'єдесталі. Але були у нас і справжні легенди, які перемагали навіть у чужому взутті.
Відносно відновившись після Другої світової війни, Радянський Союз взяв участь у білих Олімпійських іграх лише у 1956 році у Кортіна д'Ампеццо. Саме там, зараз, де 70 років потому змагається вже самостійна збірна України. Хоча членом МОК СРСР став 1951-го і теоретично міг дебютувати вже в Осло-1952.
Але, судячи з усього, радянська влада вирішила як слід підготуватися до свого зимового виходу. Представники СРСР не змагалися у бобслеї та фігурному катанні, але впевнено виграли командний залік, заробивши 7 золотих медалей та 16 – у сумі.
ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО. Головну сенсацію Ігор-1956 створили радянські ковзаняри, залишивши тріумфаторам минулої Олімпіади, норвежцям, лише лише одне "срібло" та одну "бронзу". З цим швидким видом пов'язані й перші медалі спортсменів, які народилися або мешкали на території України та виступали під прапором СРСР.
Уродженець Харкова ковзаняр Олег Гончаренко на ОІ-1956 став бронзовим призером одразу на двох дистанціях – 5000 та 10000 метрів. До речі, саме Гончаренко – перший радянський чемпіон світу у багатоборстві і був першим прапороносцем СРСР на білих Олімпіадах. Тому можна сказати, що його "бронза" стала скоріше розчаруванням.
На дистанції 5000 м Олег помилився сам: наїхав на крижану брівку, мало не впав і втратив "золоті" секунди. А ось на 10 000 м підвели погода та працівники відкритого стадіону. Гончаренко біг у тумані і не бачив арену повністю, тому після удару у дзвін, який повідомив про фінальне коло, залишив на льоду всі сили і випростався після фінішу, але виявилося, що сталася помилка і треба бігти ще два кола! От конкуренти вийшли на лід уже в ясну погоду.
Проте не всі історики називають Гончаренка українським спортсменом, оскільки згодом він залишив рідний Харків, де не було відповідних умов для підготовки. Кажуть, щоб покращити свою витривалість курсант пожежно-технічного училища сам викликався у наряди для миття підлоги.
Але щойно під Алма-Ати на початку 50-х з'явилася чудова ковзанка "Медео", Гончаренко став там частим гостем, а потім осів у Москві. І легендарний ковзаняр – найяскравіший приклад того, як розвивалися зимові види у Союзі.
Україна, яка за географічним розташуванням не має досить суворого клімату взимку, була орієнтована на підготовку атлетів для літніх Олімпіад. Тоді як практично вся інфраструктура для розвитку зимових видів була зосереджена на території Росії та частково Казахстану, де відкривалися найкращі школи та, звичайно ж, туди стягувалися найкращі фахівці з усього СРСР.
СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ ІВАН БЯКОВ. Отже, українські майстри зимових видів нечасто відбиралися до збірної Союзу для участі У Олімпіадах, а якщо їм і вдавалося туди пробитися, гучними досягненнями на Олімпіадах вони майже не відзначалися... І це тривало доти, доки до Києва не перебрався біатлоніст Іван Бяков.
Бяков приніс українському спорту першу і, по суті, єдину медаль найвищої проби, виступаючи у складі радянської естафетної команди на Іграх в Інсбруку 1976 року. Причому медаль опинилася під загрозою через непередбачену "поломку".
Бяков прийняв тоді естафету на другому етапі, а відрив збірної Союзу від найближчих переслідувачів складав понад 40 секунд. Але вже через двісті метрів кріплення на одному черевику, ретельно перевіреному перед стартом, несподівано розвалилося, що збентежило і самого біатлоніста, і весь тренерський штаб.
Поки Бяков біг на одній лижі і сигналізував, що йому потрібна допомога, перевага над суперниками танула. А порятунок прийшов звідти, звідки не чекали. Француз Жерар Верже, який лише готувався до прийому естафети і мав у запасі деякий час, віддав українському колегі власну лижу з черевиком. І хоч розмір був значно більшим, та й мастило лиж відрізнялося, він по ходу дистанції навіть збільшив заділ для команди.
Але Бяков – швидше виняток з правил. Людина, яка вже мала у своєму активі олімпійське золото-1972, ризикнула і перебралася до України з російського Кірова. Як його тоді відмовляли, навіть посміювалися, мовляв, там навіть нормальної зими немає. Але біатлоніст відповідав, що зима у Києві схожа на ту, що в Інсбруку. До того ж у столиці України працював досвідчений тренер Борис Зорін.
Як пізніше згадував в інтерв'ю fakty.ua Бяков, заступник голови російського Спорткомітету, який завідував лижним спортом та біатлоном, був у нестямі від гніву. Чиновник кричав в обличчя спортсмену: "Ти тікаєш із Росії, де були створені всі умови!" А потім написав листа голові Спорткомітету СРСР Павлову, щоб Івана вивели зі складу збірної Союзу і позбавили звання заслуженого майстра спорту.
"У Москві відбулася моторошна розмова з головою Федерації. Він звинувачував мене чи не в зраді Батьківщини. "Ідеологію" пришивав. Я відповів, що жодної провини за собою не відчуваю. Адже я маю право навчатися. Україна – радянська республіка. "Ну навчайся-вчись. Тільки про збірну забудь", – відповів заступник голови. Підключили обком партії, хоча я не був тоді у КПРС. Коротше кажучи, скандал…" – згадував чемпіон.
Зі збірної Бякова вивели, а от відібрати звання заслуженого майстра спорту приводу не знайшли. Але біатлоніст не збирався так просто здаватися і вже після переїзду до Києва продовжував тренуватись самостійно. На відбіркових змаганнях перед чемпіонатом світу "Іжевська гвинтівка" Україна з Бяковим виступила самостійною командою та виграла естафету. Олімпійський чемпіон біг без рукавичок у 20-градусний мороз, бо пройшов спеціальну підготовку: "Біжу і чую, мені кричать: "У-у-у, хохол без рукавиць біжить!"
А коли Іван приїхав на Кубок СРСР, де мали затвердити остаточний склад на Олімпіаду-1976, його навіть не хотіли селити. Але опальний Бяков виграв Кубок СРСР та чиновникам спорткомітету нічого не залишалося, окрім як повернути його до збірної. От як хотіли бачити українців у складі збірної СРСР на Олімпіадах московські чиновники.
ОЛЕКСАНДР БАТЮК. 1984 року першим українським призером Олімпіади у лижних перегонах стає уродженець Чернігова Олександр Батюк, якого призначили стартером в естафеті чотири по десять кілометрів. Тоді у напруженій боротьбі збірна СРСР програла суперникам зі Швеції десять із копійками секунд і опинилася на другому місці.
Пізніше Батюк розповідав, що на першому етапі боровся з Томасом Вассбергом, від якого відривався на підйомі, а на спуску та рівнині швед наздоганяв. І хоча легендарний Ґунде Сван на фінішному колі впав, чотириразовий чемпіон ОІ Микола Зимятов не скористався цим. А срібним медалям у команді не раділи – для СРСР існувало лише перше місце.
Також Батюк згадував, що на Іграх-1984 у Сараєві на дистанції 50 км на відстані видимості стояли автоматники. Так охороняли спортсменів у соціалістичній Югославії.
ЗРАДНИК ПЕТРЕНКО – ПЕРШИЙ З УКРАЇНИ. Взагалі, Віктора Петренка можна було б називати першим олімпійським чемпіоном незалежної України, оскільки 1992 року Радянський Союз уже наказав довго жити. Але Ігри проводилися практично через кілька місяців після розвалу CCCР, і не всі незалежні країни виявилися готові до самостійного дебюту.
Тож спортсмени колишнього "совка" виступили у Альбервілі-1992 єдиною збірною під олімпійським прапором. Спочатку команда СНД навіть не мала грошей для обов'язкового внеску за участь у змаганнях, а також для відправки делегації до Франції. Але невдовзі ці проблеми було вирішено.
Дочекавшись відходу в тінь двох легендарних Брайанов – американця Бойтано і канадця Орсера, які відтіснили Петренка на третій щабель п'єдесталу на Олімпіаді-1988, Віктор відразу зайняв звільнену нішу у чоловічому фігурному катанні. На шляху до "золота" Віктор обійшов навіть чотириразового чемпіона світу Курта Браунінга. При цьому протягом сезону він ніяк не міг підібрати собі ковзани і заспокоївся, коли поєднав у пару старий лівий та новий правий.
Коли вихованця Галини Зміївської нагороджували "золотом" ОІ-1992, вперше в історії Ігор оголосили, що спортсмен представляє Україну, а голова МОК Хуан Антоніо Самаранч зателефонував до президента країни Леоніда Кравчука та привітав із цією блискучою перемогою. На жаль, через 30 років Петренко зрадив свою країну.
Поки Росія вбиває і катує його співвітчизників після повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го легендарний фігурист продовжує розважати окупантів на території РФ у постановці від дружини прес-секретаря Путіна Тетяни Навки "Червона квіточка".
"Тисячі вбитих і закатованих агресором мирних українців, серед яких сотні дітей, масовані ракетні удари по наших містах і селах, зруйновані будинки людей не стали на заваді для того, щоб Віктор Петренко вийшов на лід у російському Сочі і виступив у одній команді з прихильниками цієї страшної війни", – засудила свого функціонера Української федерації фігурного катання і звільнила його з посади віцепрезидента.
ЄДИНИЙ В ХОКЕЇ ОЛЕКСІЙ ЖИТНИК. Золоту медаль на цій же Олімпіаді-1992 року у складі хокейної збірної отримав український захисник Олексій Житник, єдиний представник нашої країни у цьому виді спорту. У Франції вихованець "Сокола" Житник грав у четвертій ланці, складеній із хокеїстів московського "Динамо".
На Олімпіаді-1992 Олексій забив одну шайбу – французам кидком від синьої лінії. Більше не зміг, бо захисник в атаку підключався нечасто. Як сам пояснював, тоді це не дуже віталося. Правда, після цього взяв російське громадянство, але згодом приєднався до розвитку українського
ШВИДКІ КОНЬКИ ВІРИ БРИНДЗЕЙ. Якщо говорити про українських атлетів радянського періоду, то не можна не згадати про Віру Бриндзей із Івано-Франківська. Відома спортсменка-ковзанярка свого часу була абсолютною чемпіонкою світу, але провалила Олімпіаду 1980 року у Лейк-Плесіді, опинившись на дистанції 1500 метрів лише 18-й.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!