У Львові прозвучав повстанський голос - блог, Остап Дроздов: - новини Україна | Обозреватель
ГоловнаБлоги

У Львові прозвучав повстанський голос

16.7т

У моєму романі "№2" є історія про те, як Єфросинія, потомок греків, потомок куркулів, після війни приїхала до Львова, народила маленьку Клавдію, поневірялася без житла - і тут їй дають квартиру, звідки недавно вивезли попередніх господарів. Історія реальна.

...Переступити цей поріг означає присвоїти собі чужий реквієм. "Не можу сказати, що я живу на дні. Я живу серед дна" - з такою гадкою Єфросинія звикала до епохи присвоєнь. Тепер вона — одна з тих, кого життя жбурнуло на чуже ліжко з чужими вм’ятинами. Стіл був застелений грубою цератою. Вона ще досі зберігає брудне кружальце від горнятка, з якого протікав чай. Такий же чорний, як і день, зафіксований у відбиткові чорного чаю на грубій цераті. Мухи, ласі до покинутості, зібралися навколо світильника, плафон якого слугував могильником. Шафи на своєму нагрітому місці, навіть деякі речі в них — витирачки, фартухи, серветки, півлітрова банка цукру, поторочений на краях килимок, тазики, миски і подарунковий сервіз, ще не розпакований і, помітно, невживаний. Усі ці речі з відбитками чужих пальців заклинали не торкатися їх, не затирати пам’ять, поспіхом виштовхану за двері. Прямокутнички, темніші за решту вигорілої штукатурки, вказували на місце фотографій, які тут недавно висіли. Ліжко майже нове. Клавдія навдивовижу спокійна, зачудовано розглядає нехитрий орнамент на стелі, посмокчуючи кінчик комірця, їй подобається ця тиша, яка заповзає у вушка й хилить на сон. Стеля віддаляється, вона починає кружляти спіраллю. Маленька душа вже/ще не має потреби відкриватися кому-небудь, тому засинає одразу, без дум-передум, без докорів сумління за ще один спалений день.

Мама десь поряд, намагається тихцем розкласти свої скромні пожитки, звук чмихання віника об паркет вивірений, наче метроном, він діє гіпнотично, а маленька душа вже/ще не знає, що кожне добре діло передбачає неминуче покарання, тому може засинати без прив’язки до незроблених справ. Віник став на місце, мама лише дихає, в її диханні є щось надзвукове, і воно є ідеальним аудіотлом. Маленька душа вдарилась об зірку та й заснула.

Аж раптом Єфросинія почула шурхотіння на сходах. З-за масивних дверей долинало перешіптування якихось людей. Єфросинія завмерла. Там хтось є. Там точно хтось є, і затівають вони малоприємну пригоду для нових мешканців старої квартири. Єфросинія не встигла подолати навіть половини відстані до дверей, як пролунав різкий, як постріл, стукіт, від нього можна було розрив серця отримати. Єфросинія влипла в холоднющу стіну, Клавдія закряхтіла. З того боку лиштви пролунав хриплий, важкий голос:

— Сука! Я знаю, що ти мене чуєш. Це не твоя квартира, чуєш? Якщо ти будеш жити тут — ми тебе заріжемо. А дитину, твого виплодка, роздеремо на дві частини. Ти зрозуміла? Не твоя це квартира, не твоя, чуєш?..

Клавдія зарюмсала. А Єфросинія...

Єфросинія задоволено усміхнулася. Вона була щаслива.

Уперше за останній місяць вона відчула блаженство. Вона чекала саме цього знаку. Хриплий повстанський голос із-за дверей вселив відчуття гордощів за місто, в яке вона приїхала спокутувати свою паперовість.

— Якщо тут ось так відчайдушно боряться за своє майно — отже, не все ще втрачено в наш час, — про себе подумала Єфросинія й одразу подумала про себе: — А я? Чому я так само відчайдушно не боролася за свій будинок, коли його в мене забирали назавжди?

Коли стихли звуки, що втікали сходами до свого схрону, Єфросинія заледве стримувала в собі нахлив поваги до цього гордого міста, навіть не міста, а цілого краю, навіть не краю, а цілої країни до Збруча, бо там, за ним, за тією замуленою річкою, ніхто так не боронив свого сокровенного. Єфросинія побачила наочну різницю між людьми з паперу і з каменю.

Нічне залякування спрацювало у свій спосіб — Єфросинія взяла на руки Клавдію, яка знову провалювалася в дрімоту, і почала тихо мугикати їй колискову. Старовинну колискову грецькою мовою, мовою предків. Єфросинія почала плакати. Не від страху, ні. Вона почала плакати від білих заздрощів до місцевих людей із каменю. Вона теж такою колись була. Була, була, була... Грецькі слова, половину яких вона відтворювала по фонетичній пам’яті, були набором не до кінця зрозумілих сутей, проте не в тому була суть цього нічного мугикання по-грецьки. Єфросинія відроджувала свій корінь. Єфросинія мугикала грецьку колискову і сильнішала з кожним проспіваним рядком. Так діє корінь на людину, яка знаходить його. Клавдія спала, Єфросинія співала, вона наснажувалася власною силою і самоповагою. Завтра вона одягне пальто і піде в житлове управління віддати ордер на вселення. Вона не буде тут мешкати. Не тому що її залякали, а тому що її пробудили до гідного життя. Вона повернеться в цоколь, де невеличке віконце рівнятиметься на висоту грядки з чорнобривцями. Вона проживе в цьому цоколі до 1979 року.

— Ідіотка! — скаже завідувачка кадрами на танковому заводі.

— Мамо, я тебе люблю! Я так тебе люблю! — скаже Клавдія, коли виросте і почує цю історію.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

1
Коментарі
1
2
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы
Миценко Андрей
Миценко Андрей
Якжы цэ смело и гордо, грозить зарезать беззащитную женщину, а потом геройски смыться в свой провонявший схрон
Показать комментарий полностью

Наші блоги