Блог | Призов в армію: чому ''косять'' у війну
Сьогодні в Україні стартує призов, - у планах Міноборони залучити до війська майже 18 тис. новобранців. Головною новацією цього сезону стало продовження призовної кампанії (не плутати з періодом служби) на місяць. Простіше кажучи – військкомати матимуть у запасі ще додаткових 30 днів для виконання плану.
А ще простіше: додатковий місяць до призовної кампанії говорить про одне – існують величезні проблеми із залученням молоді на військову службу.
Перше. У нас гібридна система формування армії – контракт та призов. І якщо людина "з дитинства" мотивована на службу, то вона буде орієнтуватися відразу на контракт, або – на вступ до військових вишів. Тому призов переважно здійснюється напівнасильницкими методами – бо він переважно для тих, хто не хоче. І тому йдуть служити або ті, хто не може відкосити, або ті, для кого строкова служба – це "велика сімейна традиція". Останніх з кожним роком стає все менше.
Друге. Війна локалізована. Так, загроза російського наступу ніде не ділась. Але відчуття загрози російської окупації України "по Дніпро" чи "по Збруч" у суспільстві знизились. І це також демотивує воювати молодих українців. Але, як тільки умовна російська армія перетне лінію зіткнення, - біля військкоматів знову виростуть черги. Українське суспільство здатне до саморегулювання і події 2013-2014 років довели до його здатності мобілізуватись і щодо внутрішніх, і щодо зовнішніх загроз.
Читайте: Кто однажды ушел на войну, тот с неё никогда не вернётся
Локалізація військових дій призвела до того, що в армії знову бере верх стара радянська бюрократія, з її традиціями нехтуванням людей, потягом до покарань та штрафів та системою всезагальної звітності. Люди, які стали новою кров’ю в ЗСУ з 2014 року – тобто отримали реальний бойовий досвід, або звільняються з служби, або плюються на цю гібридну систему, але продовжують служити в надії на покращення, або ж - приймають старі правила, стають частиною старої системи. Така армія не притягує до себе.
Не стільки в наявності призову як такого, скільки у планах на кількість людей, як на мене, лежить одна з найбільших проблем армії, пережиток радянської спадщини. І вона якнайбільше відображає одну з найбільших проблем в українській армії – деіндивідуалізація. Ти стаєш гвинтиком системи, причому гвинтиком, який завжди можна замінити на інший. А коли суспільство вже змінилось – уже колективні цінності витіснені цінностями індивідуальними, така деперсоналізація лякає молоде покоління. Коли Канада вирішує дозволяти військовослужбовцям носити бороди – це і є маркером здатності армії до оновлення. А коли діє статут, написаний ще в Радянському Союзі, коли ти не знаєш будуть у тебе вихідні чи ні – це також є маркером. Маркером для "косарєй".
А щодо ефективності призову та контракту можу сказати лише одне. Армія, яка формується проти волі тих, хто в ній служить (а обов’язок – для багатьох проти волі), - відповідно і мотивована воювати. Так, сьогоднішній призов – це спроба залатати дірки в умовах російської агресії та кадрового голоду армії. Проблема у тому, що інших механізмів, крім "латати дірки" суспільству ніхто не пропонує.
