Наталія Ковалко: Моделі фінансування освіти: яка є дійсно нашою? - блог - новини Україна | Обозреватель
Прийміть участь
в розіграші
Xiaomi Redmi 5 PlusВзяти участь
ГоловнаБлоги

Моделі фінансування освіти: яка є дійсно нашою?

4.4т

"Створення спільного майбутнього в роз'єднаному світі" - ключова теза Всесвітнього економічного форуму в Давосі, яка привнесла мені години роздумів про майбутнє. Яка ідеальна формула для побудови спільного майбутнього? Яка сфера суспільства відкриває нові виміри для будь-якої держави? І, на моє переконання, це - освіта! Уже більше 10 років свого життя я віддаю повністю себе викладанню та вихованню справжнього українського майбутнього в особі молодих талантів! Саме молодь є нашим майбутнім, адже тільки вони зможуть відкрити "абсолютні грані та можливості" нашої держави. Однак, як би банально та цинічно не звучало, але ключовим у сфері освіти є фінансування, адже саме воно надає можливості для нових відкриттів. Завдяки прогресивному та якісному фінансуванню освіти ми зможемо побачити своїх випускників, які отримують Нобелівську премію та пишаються своєю країною.

На жаль, в Україні освіта не прогресувала з часів радянської системи, й тому наші дипломи (навіть європейського зразка) не котуються на світовому ринку. Однією з ключових проблем є застаріла модель фінансування української освіти, яка не виправдовує навіть 10 відсотків потреб українського бізнес-простору (не кажучи вже про європейський).

Перше, що слід проаналізувати, – це сучасні моделі фінансування освіти, які формують основу світового співтовариства. Освітня діяльність у сучасних умовах фінансується з таких джерел:

1) бюджетні асигнування;

2) надходження від надання платних освітніх послуг і послуг, супутніх з освітнім процесом (продаж навчальних посібників, надання житла);

3) фінансування, отримане від компаній, плата за організацію й проведення програм підвищення кваліфікацій та окремих тренінгів для діючих і майбутніх співробітників; іменні стипендії для студентів, які можуть включати зобов'язання студента працювати в компанії протягом деякого часу після закінчення навчального закладу;

4) пожертвування, спонсорська допомога, іменні професорські позиції та інші форми неповоротних інвестицій компаній і приватних осіб в освіту;

5) система ваучерів та інших механізмів державної підтримки здобуття платної освіти;

6) інші зовнішні джерела фінансування, такі, як: дотації від некомерційних організацій і кредити;

7) самофінансування (кошти, отримані від надання непрофільних послуг - видавничих, телекомунікаційних і т.д.);

8) освітні кредити.

Для України характерне саме бюджетне фінансування, що історично закладене ще з часів Радянського Союзу. З часом набуває "популярності" приватна форма інвестування освіти, але довіра все ж залишається до державних навчальних закладів, навіть якщо оплачувати послуги необхідно приватним особам. Українське суспільство з негативом та недовірою ставиться до приватних навчальних закладів, вважаючи їх "пірамідами" та установами з неналежним рівнем надання освітніх послуг, і слід зазначити, що небезпідставно.

Наприклад, у високорозвинених країнах зростання частки приватного фінансування у вищу освіту від студентів, сімей, корпорацій та інших суб'єктів стала стійкою тенденцією. Приватні джерела фінансування в цілому (державний і недержавний сектори) формують від 5% до 30% у Західній Європі, від 30 до 50% - у Центральній і Східній Європі, більше 50% - в Австралії, Японії та Сполучених Штатах і 80% - у Кореї і Чилі. За даними ОЕСР, з 24 країн у період з 1995 по 2004 р. тільки в чотирьох з них відбулося збільшення частки державного фінансування: у Чеській Республіці - з 71,5% до 84,7%, в Ірландії - з 69, 7% до 82,6%, у Японії - з 40,2% до 41,2% та в Іспанії - з 74,4% до 75,9%. При цьому за період з 1995 по 2005 рік обсяг приватного фінансування зріс на 284% у європейських країнах і на 276% - у країнах ОЕСР. У той же час зростання приватного фінансування істотно випереджало зростання фінансування з державних джерел усіх рівнів: відповідно 176% проти 49%.

Уже в другій половині 90-х років європейські країни можна було розділити на три групи залежно від розміру плати за здобуття вищої освіти: безкоштовне навчання (Німеччина, Данія, Фінляндія, Норвегія, Греція, Великобританія, Швеція, Австрія), невисока плата (Франція ), висока плата (Швейцарія, Бельгія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Ірландія). Останні зміни в Австралії, Японії, США та багатьох європейських країнах свідчать про збільшення участі у фінансуванні навчання батьків і студентів при скороченні частки коштів, що надходять з урядового бюджету.

У ринкових моделях фінансування все наполегливіше пробиває собі дорогу концепція: оскільки професійна підготовка приносить випускникам певні вигоди, вони повинні брати участь у її фінансуванні.

Взаємодія бізнесу з інститутами вищої освіти в країнах Заходу багато в чому пов'язана з проникненням держави до "приватного життя" навчальних закладів, що виявилося в реалізації заходів зі скорочення автономії університетів багатьох країн Європи. Необхідність цього була викликана, перш за все, вимогами ринку праці, що призвело до ретельного планування механізмів регулювання систем вищої освіти.

Розглядаючи можливості плідної співпраці бізнес-структур і установ освіти, можна навести приклад Великобританії. Найхарактерніший випадок - Університет Манчестерського інституту науки і технологій (The University of Manchester Institute of Science and Technology), при якому створено Північний дослідний центр аерокосмічних технологій. Слід згадати також і Університет Ланкастера, де знаходиться Міжнародний союз з охорони навколишнього середовища, заснований для просування знань видів бізнесу в сфері природоохоронних послуг і технологій.

Американські бізнес-структури є постійними замовниками наукових і освітніх послуг, які, крім практичного навчання студентів, забезпечують установи вищої освіти фінансуванням: на частку приватних корпорацій припадає майже 60% фінансових надходжень до науки. Американське законодавство передбачає численні пільги для корпорацій, які фінансують освіту: можливість роботи в лабораторіях, що належать державі, зниження податків на прибуток; безоплатна оренда державної землі; пільги на придбання сировини та матеріалів.

Довгий час університети розвивалися як досить незалежні організації, сильно відірвані від будь-яких питань комерційного характеру. Однак у наші дні стан справ починає змінюватися. І установи вищої освіти, і бізнес-структури потребують один одного. Університети прагнуть отримати додаткові джерела фінансування і можливості практичної перевірки результатів досліджень, а корпорації потребують висококваліфікованих кадрів і новітніх наукових розробок, що забезпечують переваги в умовах конкурентної боротьби.

Проаналізувавши всі моделі фінансування освіти, спробуємо вивести аргументи для кожної з них окремо та можливості запровадження однієї з них на території нашої держави.

Прихильники приватного фінансування вважають, що здобута освіта є інвестиційним капіталом і приносить вигоду; платне навчання підвищує відповідальність за свою освіту; автономія підсилює незалежність навчального закладу; залучається приватний капітал споживачів освітніх послуг.

Прихильники бюджетного фінансування ґрунтуються на гарантії держави в умовах недосконалості ринкового механізму у сфері освітніх послуг, можливих перекосів у виробництві освітніх послуг і на ринку праці (освітні установи часто навчають не на основі вивчення попиту на ринку праці, а на основі популярності тієї чи іншої спеціальності серед вступників, рушійною силою випуску фахівців є не ринок праці, а ринок освітніх послуг).

Прихильники змішаного фінансування вважають оптимальною комбінацію державного капіталу як гарантій і приватного капіталу як можливості розвитку.

Та ключове, що хотілося б резюмувати. Прихильники кожної моделі фінансування освіти наводять переконливі аргументи на користь тієї чи іншої моделі, але я вважаю, що "ідеального" поки вивести неможливо. Україна – країна зі своїм освітнім менталітетом та своїми історичними особливостями. Тому, наприклад, повний відхід від бюджетного фінансування ніколи не знайде підтримку в суспільстві. На моє переконання, необхідно забезпечити перехідний період у реформуванні освітнього фінансування шляхом вибору кращої моделі (наприклад, до 2025 року). Хочеться нагадати, що розвинуті країни світу переходять на довготермінові плани розвитку, і, відповідно, комерційні структури враховують у своїх стратегіях та бізнес-планах ці напрями. Таким чином, формується повноцінне забезпечення розвитку з головною складовою успіху – людським ресурсом. У наших умовах відсутність плану розвитку країни не дозволяє повноцінно сформувати змішане фінансування освіти у зв’язку з нестачею розуміння плану мінімум на 5 років, тобто на середній термін навчання. Відповідно, від бездіяльності можновладців страждають наші діти…

Читайте всі новини по темі "Освіта в Україні" на сайті "OBOZREVATEL".

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги