Візьміть участь
у розіграші
планшету на Android Взяти участь
Приз
ГоловнаБлоги

/Блоги - Суспільство

Любовні походеньки народного депутата і не тільки

16.2т

Інколи у нас вигулькують роздуми про те, кого можна вважати моральним авторитетом. Такого собі безгрішного херувима чи шестикрилого серафима з осяйним віночком над головою. Називають при цьому різні імена. І є серед них справді варті цього визначення, а є такі, що викликають певні сумніви. Тобто якщо ти цю людину знав особисто і знаєш більше за масу, то дивишся куди критичніше.

Бо, я так скажу, навіть Вацлав Гавел, про якого ми тихо мріємо, обурював чехів деякими своїми кроками. Зокрема тим, що незабаром по смерті своєї дружини, улюблениці всіх чехів, одружився вдруге.

Наш моральний авторитет зробив ще цікавіший фінт, хоч і не був президентом. Отже, один відомий дисидент, відбувши тривале покарання, оселяється на початку 1989-го в Івано-Франківську зовсім неподалік від хати моїх батьків. Позаду комсомол, партійна робота пропагандиста, перегляд своїх поглядів, створення "націоналістичної" організації, підпілля і табори. Але тут Пєрєстройка, його звільняють. Оселяється він у свого найближчого товариша, з яким разом відбував тюрми і заслання, з яким, як то кажуть, ділився останнім шматком хліба. Живе в його маленькій хатині, а що Пєрєстройка була в самому розпалі і завирували мітинги, то й він у перших рядах. З цього починається його політична кар’єра. Того ж року його обирають народним депутатом. Але того ж року він робить вчинок, який не надто личить моральному авторитету. Переселяючись до Києва, він разом із нехитрою валізочкою прихоплює і дружину свого найвідданішого товариша.

Я не знаю, хто кого спокусив – вона його чи він її. Ну, так сталося. Народний депутат завжди перемагає.

Якщо поглянути на будь-який склад наших нардепів та зазирнути в їхні біографії, то побачите, що майже кожен другий, опинившись у ВР, оновив не тільки помешкання, авто, але й дружину. Переважно це кралі значно молодші за попередніх. Бо, звісно, коли ти нардеп, можна казати небожитель, то не маєш потреби жувати черствий хліб, коли є свіжа булка або така пампушка, як у нашого комуністичного папіка.

Взагалі писати спогади про відомих людей – невдячна річ. Бо якщо вони покійні, то родина хоче лише те, що вона хоче. Але тут таке: або пиши правду, або не пиши. Оскільки я пишу правду, то окремі мої спогади, хоч і були замовлені для спеціальних збірників, присвячених покійникам, так і не з'явилися. Зокрема, спогади про О.К. При тому, що я описував його винятково у позитивних тонах. Але у випадку Сашка також описав його останнє кохання. Бо так сталося, що ми мали з ним кілька дуже інтимних розмов. Якось ми разом з ним їхали з Києва до Львова і застрягли в буфеті. І я слухав його сповідь про кралю, яка йому морочила голову. Ну, а я, як відомий звідник всіх зі всіма, запропонував йому "лишитисі того ровера" і познайомити його з душевною дівчиною, якій він віддавна подобається. Наступного разу, коли я приперся до Києва, була моя презентація. І була та дівчина. Сашко на презентацію з якихось причин не прийшов, а прийшов на фуршет. Але... вже був добряче підхмеленим. І я не наважився їх звести. А через місяць його не стало.

А потім та дівчина, коли я їй це розповів, сказала зі смутком: "Ну і дарма. Може, я б його змінила".

Ось і знову замовили мені спогад про П.С., покійного письменника. Я відразу сказав, що писати не буду. Бо про що писати? Він у своїх творах демонстрував себе просвітителем, таким собі Рабіндранатом Тагором: чутливо описував природу, перебуваючи під впливом Пришвіна, постійно виставляв моральні маркери, з чого можна було зробити висновок, що він не тільки незламний і непідкупний, він сама правда й істина в останній інстанції. Богобійний, справедливий, чесний – і те саме хоче бачити в інших. Час від часу в своїх щоденниках він розписував, хто з письменників наблизився до вічності, а хто ні. Імена мінялися, перетасовувалися. Мене серед них не було. Вічниками ставали переважно нікому не відомі особи, чиїх книжок не побачиш на жодному форумі чи в книгарні.

Але було в нього ще одне гобі, про яке він не поширювався. Він писав монографії про письменників діаспори. Ну, монографії – це гучно сказано. Точніше брошури на 100-150 сторінок в м'якій обкладинці. І це був основний бізнес праведника. Працювало це так: отримує родина покійного письменника, який жив в Америці чи на Заході, листа про те, що наш праведник, виявляється, уже багато років досліджує творчість письменника і хотів би видати свою безцінну "монографію", але для цього необхідно отримати шість тисяч доларів.

Хто обізнаний з видавничим бізнесом, то розуміє, що така брошура, видана в кількості ста примірників, пса варта, адже рідко яка з цих "монографій" потрапила до наукових бібліотек. Нехай праця над нею буде вартувати тисячі доларів, хай дві, ну і ще п’ятсот на поліграфію. Але ж не шість!

А звідки я про це знаю? Та от, мандруючи неозорими преріями і лісами Америки й Канади, зустрічався я з деякима родинами тамтешніх письменників, і вони мене питали: "А шо то за їден... Чи виділисте якіс його монографії?"

– Ні, – казав я, – не видів. І ніхто їх не видів. І ніколи вони в жодну книгарню не потрапили.

І пояснював, скільки насправді така брошура би вартувала.

– Ади-ади, – дивувалися довірливі діаспоряни, – який скурвий син, жи хотів нас здурити!

Ну, але були такі, що й купились. Платили й отримували свою брошуру.

А тепер він помер, і над ним розкрився омофор праведника. А я тут, як Пилип-з-конопель: е-е... стривайте... бо то було так, а не так...

Але нє... Нехай спочиває з Богом.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Місце
Джерело
0
Коментарі
6
4
Смішно
27
Цікаво
5
Сумно
1
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги