Хочу покататися на БТР. Але на війну поки не беруть - українець з важкою хворобою - новини України - фото | Обозреватель
Ви приймаєте участь
в розіграші
Xiaomi Redmi 5 PlusВзяти участь
ГоловнаБлоги

Хочу покататися на БТР. Але на війну поки не беруть - українець з важкою хворобою

8.8тЧитати новину російською

Що може робити людина, яка, на думку більшості людей, не здатна навіть на те, щоб обслуговувати сам себе? Та все! Прекрасний приклад тому - киянин Антон Дубишин, який, зі своїм рідкісним генетичним захворюванням, викривившим його тіло і прикувавшим до коляски, примудряється робити, здавалося б, неможливе.

Про вражаючий перелік своїх занять, про досягнуте і заплановане, а також про те, що заважає нам всім побудувати країну своєї мрії, Антон Дубишин розповів "Обозревателю" у другій частині інтерв'ю. Першу частину - читайте тут.

- Давай поговоримо про твої численні заняття. Стільки всього!.. І громадську організацію ти створив і очолюєш, і допомогу для учасників АТО збираєш, і концерти у військовому госпіталі влаштовуєш, і зустрічі зі школярами проводиш… Я так розумію, не так давно ти реалізував свій давній задум – і поїхав у в`язницю, щоб поспілкуватися ще й з людьми, позбавленими волі?

- Було діло. Ми їздили у Лук`янівське СІЗО, спілкувалися з неповнолітніми. І я тобі скажу – бідні були ті відвідувачі…

- Чому це?

- Бо коли мене привезли – в їхніх очах прямо читалося питання: а його ж за що взяли? Ледве стримався від спокуси відповісти, що підірвав "Сбербанк России" (сміється)

І в Прилуки їздили. Там теж колонія для неповнолітніх.

Але, ти знаєш, мені сподобалось. Бо я побачив: діти там – ще не зіпсовані. Вони мало чим відрізняються від своїх однолітків. Звісно, були такі, що демонстрували показний пофігізм – про це кричали їхні рухи, пози, в яких вони сиділи. Але багато хто задавав питання, цікавився… А я дуже люблю, коли відбувається діалог, а не монолог.

І на початку кожної зустрічі я підкреслюю: єдине правило – це відсутність будь-яких правил!

- Які найнезвичніші питання тобі доводилось чути – будь-де?

- Мабуть, таки оте питання, чи я все життя провів у візку. Бо про це ніколи до того ніхто не запитував. До того ж, я зразу подумав: а як би відповіла на моєму місці людина з особливостями? І чи відповіла б взагалі?

А відповіли би не всі. Бо не кожен може пересилити біль. І не кожен може прийняти себе таким, як він є. А це – найперше правило: прийняти себе. Друге правило – повірити у свої сили. І тоді суспільство тебе прийме.

Але починати треба з того, що ти приймаєш своє положення.

- Люди, яких об`єднала твоя організація, всі дотримуються цих правил? Чи тільки вчаться це робити?

- Вони стараються. Але є й такі, що сидять вдома і чекають, щоб їм хтось щось приніс, дав, зробив.

Я ж кажу – все залежить від батьків. Що вони вкладуть – те й отримають згодом. Бо дитина – це як накопичувальна карта: все, що ти вкладаєш в неї до 18 років – потім отримаєш назад. З відсотками.

- Чи часто стикаєшся з людьми з особливостями, які зачаїли образу на весь світ за те, що вони - такі?

- Буває й таке. Дехто взагалі вважає: "мені всі винні". Чому така маленька пенсія? Чому не дають пайки? Чому не дають путівки? Мені ж всі винні, бо я – інвалід!..

Є такі, на жаль. Так буває, коли хвороба стає над тобою і починає на тебе тиснути. Тоді і депресивні настрої з`являються, і образа на весь світ, і оце переконання "мені всі винні, бо я такий"...

Але якщо ти приймеш себе таким, як є, якщо піднімешся над хворобою – ти будеш не споживачем, а постачальником.

До речі, зараз ми зі студією "12 кадр" з Дніпра збираємо кошти – хочемо зняти документальний фільм. Там буде і про моє життя. Але більше це буде спроба показати дві сторони медалі: труднощі, з якими стикаються особливі люди – і те, чим ми можемо бути корисними для суспільства.

Це буде фільм про те, що не треба сидіти вдома і чогось чекати – треба щось робити. Це буде фільм для батьків – щоб показати їм, наскільки важливо вкладати в своїх дітей все світле і добре, наскільки важливо виводити їх в соціум. Це буде також фільм для людей здорових, які зневірились у власних силах і сидять десь в депресії.

Зараз ми збираємо кошти для втілення цього задуму у життя. Наразі зібрано близько15 тисяч гривень.

- А потрібно?

- А потрібно 300 тисяч – на апаратуру, переїзди, зйомки, монтаж і рекламу.

- Ти говориш про соціалізацію дітей з особливостями. Як оцінюєш останні дії держави у напрямку розвитку інклюзивної освіти?

- Тут головне навіть не те, що робитиме держава, а те, щоб батьки здорових учнів не були проти того, щоб разом з їхніми дітьми вчилися особливі дітки.

У мене був випадок з хлопчиком, що перейшов до 5 класу. Він сам ходить, але тягає ніжку. І батьки інших дітей заявили, що не хочуть, аби ця дитина вчилася в їхньому класі.

Добре, директор школи виявилася адекватною. Вона сказала, що ті, кого щось не влаштовує, можуть переводити своїх дітей до інших шкіл – але ця дитина вчитиметься тут. Так що дуже багато залежить і від того, як поведеться директор.

А взагалі – це дуже важливо і потрібно, щоб здорові і особливі діти вчилися разом. Бо саме діти, повторюся, можуть змінити нашу країну.

- Чи правда, що ти вирішив здобувати вищу освіту? Який фах хочеш опановувати – і що, власне, підштовхнуло тебе до цього рішення?

- Насправді, це – наслідок мого знайомства і спілкування з київською мусульманською спільнотою. Є у мене знайомий мусульманин, Тарік. І він має зв`язки в університеті "Україна". Якось він запропонував мені туди з`їздити.

А я давно чув, що цей навчальний заклад пристосований для людей з особливими потребами. Мені навіть у 2008-му, коли я закінчив школу, радили туди вступати. Але тоді я подумав: ну отримаю я диплом – і що? Спати з ним? І відмовився від цієї затії – не бачив у тому сенсу.

А зараз подумав: чому ні? Від мене вимагається тільки подати документи і пройти співбесіду з психологом. Я навіть ЗНО не здаватиму. А державний соціальний фонд повністю оплатить моє навчання, бо маю 1 групу інвалідності.

Спробую! Якщо піде – "відсиджу" свої 4 роки, вивчуся і отримаю диплом. Якщо ні – я ж нічого не втрачаю. Тим більше, що навчання буде заочне і дистанційне, то я навіть по часу не буду прив`язаний.

- Ти, як і раніше, допомагаєш військовим як волонтер?

- Так. Мій добрий друг Річард з Канади так само відправляє мені посилки для дитячих будинків, для військових – біноклі, теплогрійки…

Не так давно я передав йому в Канаду свої книжки. І він проводив "Різдвяну коляду": брав книжку, прикладав до неї лист від мене – і відправляв різним людям. А вони перераховували 20 доларів на допомогу військовим. Всі зібрані таким чином гроші підуть на це.

Всього там має назбиратися щось біля 800 канадських доларів. А я недавно познайомився з колишнім розвідником – і той розповів, що морпіхам зі 137 окремого батальйону і з 36 бригади морської піхоти потрібні навушники і біноклі. То я й написав Річарду, щоб він їх купив. Зараз чекаю.

- Скільком підрозділам ти допомагав? І чи часто хлопці приходять, просто щоб сказати дякую?

- Он хлопці з 25 батальйону, 7 роти, передали мені прапор. Звідки вони мене знають - уявлення не маю. Може, десь колись хтось щось від мене завіз. "Правий сектор" постійно вітання мені передає, прапор теж завезли підписаний.

Я ж коли через волонтерів щось передаю – мені головне, аби фото було. А там – везіть кому хочете. От і виходить, що трошки туди потрапляє, трошки – туди…

Ще у мене є можливість збирати продукти в "Сільпо" - мені дозволяють там стояти.

- А хіба військові досі потребують продуктів?

- Буває, що потребують. Ті ж добровольці, що без контракту воюють.

Та й ЗСУ якщо брати – то там же харчування не таке вже й різноманітне. Треба розбавляти, аби шлунки не боліли. Щоб не тільки пшоняну кашу хлопці їли, а й, скажімо, вермішель час від часу. Той же цукор, кава заварна – це взагалі ніколи зайвим не буде.

- По твоїх спостереженнях, люди не забули, що йде війна? Чи готовність допомагати зменшується? Як реагують, коли бачать тебе в тому ж "Сільпо" з плакатом про збір допомоги?

- По-різному реагують. Одні бачать плакат – і допомагають, купляють продукти. Хтось чисто гроші дає. А хтось – на автопілоті проходить, з телефоном, з навушниками. Треті взагалі починають обурюватися: "Обращайтесь к государству". Ага, - кажу, - вам держава багато допомагає?

Але загалом навіть Річард з Канади каже, що там люди вже трохи стомилися від допомоги українській армії. То не тільки у нас така тенденція спостерігається.

- Скажи, ти можеш назвати себе щасливою людиною?

- Так. Он ти прийшла – вже щастя! (посміхається).

- Що робить тебе щасливим?

- Мабуть, те, що я корисний. Що можу щось робити. Що не сиджу вдома. Ось поки новорічні свята тривали – довелося трохи посидіти. І я зрозумів: не можу. Не можу я вже без активного життя. День, два, три – ще куди не йшло. А от більше – то вже перебор. Бо життя – це рух. Коли ти можеш щось робити – ти живеш.

Мені он Річард солодощі прислав – то ми зробили 50 солодких пакуночків і поїхали до дітей, що проходять лікування в Національному інституті раку. Знаєш – на Ломоносова? Хотілося просто хоч трохи підтримати і дітей, і їх батьків…

- Важко було?

- Важко. От ти питала про жалість… Коли дорослі хворіють на рак – це одне. Але коли хворіють діти, яким рік, два, п`ять, діти, які ще й життя не бачили – от тоді шкода. Болить душа. Коли хлопчик 7 років бере в тебе той подаруночок, а у нього тремтить рука – це розриває тебе навпіл…

І ти вже не пам`ятаєш про те, як такі самі діти в твоєму дитинстві тебе принижували. Ти готовий зробити для цих малюків все. Бо ти хочеш. Бо то – діти. Вони ні в чому не винні.

Це дуже важко. І дуже боляче. Але хтось же повинен це робити!

- Сумну тему зачепили… Може розкажеш про свої плани?

- За зиму і весну хочу закінчити писати книгу. Потім треба буде підбирати фотографії, все решта… Думаю, до кінця року книга вже побачить світ.

А у вересні – почну вчитися.

Що буде далі – поживемо і побачимо.

- Раніше ти мріяв покататися на БТРі…

- Так. Але на війну мене поки не беруть.

- Можливо, ще про щось мріється?

- Взагалі у мене була мрія стати президентом. І ось я вже – експерт громадської ради при нашій райдержадміністрації. Що ж буде далі? (сміється). Я ж за рік вже матиму право у виборах по своєму округу балотуватися!

- Все жартуєш… А якщо серйозно - припускаєш можливість піти в політику? Хоча б мінімальну?

- Якби у мене була за плечима команда молоді – чому ні?

- То збирай команду. Хто зна, а раптом ви зможете реально змінити країну на краще?

- Я знаєш як думаю? У нас зміни такі повільні тому, що у людей просто нема бажання змінювати і змінюватися. Бо якщо хочеш змінити країну або й світ – почни з себе. Почни з бажання це робити.

А якщо нема бажання – то для чого тоді ти живеш?

0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги