"Я знав, що телеканали на таке не погодяться". Сергій Кулибишев – про те, навіщо "розвалив" Росію у своєму серіалі, та виставу, яка налякала театри

Сергій Кулибишев – режисер, який працює в жанрі трагікомедії та вміє говорити про найболючіші теми без пафосу, але так, щоб вони довго не відпускали. Саме він створив один із найобговорюваніших українських серіалів – "Ховаючи колишню", де четверо чоловіків зустрічаються на похороні спільної коханої, яка загинула на фронті. Його вистава "ПоліАндрія" в Театрі Франка стала сенсацією та показала, що розповідати про війну можна з несподіваного боку: через історію жінки, до якої з фронту повертаються два чоловіки.

В інтерв'ю OBOZ.UA Кулибишев розповів, чому був переконаний, що жоден телеканал не ризикне взяти в роботу "Ховаючи колишню", навіщо вклав у фінал серіалу пророцтво про розпад Росії, які містичні збіги переслідували знімальну групу. Також пояснив, чому "ПоліАндрія" ледь не "втекла" з Театру Франка, та що змусило його "захворіти" історією Сергія Кузьмінського – легендарного фронтмена "Братів Гадюкіних", про якого знімає фільм. А ще – чому вже понад десять років не може повернутися до рідної Керчі.

– Пропоную почати з "Ховаючи колишню". Крім незвичної історії, серіал привернув увагу ще й акторським складом. Вячеслав Довженко, Олександр Рудинський, Артур Логай, Слава Бабенков – здається, ви зібрали чи не найкращу чоловічу команду українського кіно на сьогодні. Ви казали, що це був дрімкаст. Чому бачили в цих ролях саме їх? Чому, наприклад, Довженка?

– Насамперед тому, що я дуже поважаю його як актора. Вважаю одним із найталановитіших представників покоління. І мені здавалося, що він дуже точно потрапляє в образ персонажа, якого придумав. Але тут треба почати трохи здалеку. У сценарії всі герої мали імена...

– ... але в кіно вони безіменні.

– Так, і це було свідоме рішення. Насамперед через саму головну героїню – їхню колишню. Я хотів, щоб вона залишалася певною міфічною фігурою, яку кожен глядач може уявити по-своєму. Ми не бачимо її обличчя, не знаємо імені: для когось вона буде ідеальною жінкою, для когось – навпаки. І мені здалося чесним поширити цей принцип і на чоловічих персонажів. Але у сценарії імена були. Просто для того, щоб актори могли орієнтуватися, кому належить та чи інша репліка.

Тому наших чотирьох героїв ми назвали просто: Атос, Портос, Араміс і д'Артаньян. Для мене герой Довженка – це абсолютний Атос. Він здатен передавати дуже багато майже без слів. У погляді, в інтонаціях, у тому, як існує в кадрі. Так само як герой Слави Бабенкова для мене – справжній Портос. Добрий, трохи вайлуватий, відкритий, той, хто завжди готовий сказати: "Мужики, ну поговорімо вже нормально". У нас на майданчику було два Слави. Довженко – Вячеслав, і без апострофа: його ім'я офіційно так пишеться в паспорті.

– О, як цікаво. А він ніколи про це не казав, а ми останнім часом зробили з ним кілька інтерв'ю.

– Він на це не зважає, але саме так правильно – Вячеслав. А от Слава Бабенков, навпаки, просить, щоб його називали саме Славою. І для мене він органічно потрапив у роль Портоса. Добрий, домашній, відкритий, свій.

Рудинський – це Араміс. Милий, чемний, делікатний. Виступає проти сексизму, говорить про права меншин, про повагу до людей незалежно від того, ким вони є. Звісно, старших персонажів це іноді дратує. Але водночас його позиція має право на існування. Вона добра і щира. Ну а д'Артаньян у нас – це Артур Логай. Зухвалий, самовпевнений, енергійний. У романі "Три мушкетери" д'Артаньян приїжджає на коні, а наш з'являється на байку. Наш д'Артаньян упевнений, що він головний герой цієї історії. Хоча насправді всі головні. Кожен з героїв проживає свою драму.

– Ви казали, що переживали, щоб цей дрімкаст склався. Чи були якісь складнощі з акторами на етапі домовленостей? Наприклад, продюсер Євген Таллер розповідав нам, що Ада Роговцева погодилася зніматися у фільмі "Ну, мам", лише якщо роль її сина зіграє Ахтем Сеітаблаєв.

– Насправді було дві речі, через які я хвилювався. Перша – чи сподобається акторам матеріал. Друга – чи вдасться знайти спільне вікно в графіках, бо всі вони дуже затребувані. І тут величезна заслуга нашої кастинг-директорки Орини Петрової. Вона дуже завчасно почала перемовини і змогла все організувати. Звісно, допомогла й сама історія. Мені здається, акторів справді зачепив цей матеріал. З кожним я говорив окремо. Першим був Артур Логай. Потім Слава Бабенков, далі – Саша Рудинський. Згодом тривали перемовини зі Славою Довженком, і коли він погодився, я вже зрозумів, що пазл склався. Звісно, у когось на той момент були інші проєкти, але це були радше попередні домовленості. Тому нам вдалося досить швидко все зафіксувати документально, і ситуація склалася на нашу користь.

– Чи не було у вас проблем, коли пропонували цю історію в роботу – трагікомедію з чорним гумором на тлі війни та смерті, неоднозначними героями, гострими суспільними дискусіями. Я навіть помічала, що коли коротко переказувала знайомим сюжет серіалу, люди дивувалися: "Серйозно? Таке можна показувати?"

– Насправді саме тому я довго нікуди цю історію не ніс. Коли придумав сюжет і написав першу серію, знав: телеканали на таке не погодяться. Або будуть вносити пропозиції і зміни, які просто вб'ють зерно проєкту, яке мені було потрібно. Тому вирішив чекати. Ринок стримінгів тільки починав розвиватися, але вже було зрозуміло, що майбутнє за платформами, які готові працювати з нестандартними темами. Ми бачили Netflix, Apple TV, інші світові приклади. І я сподівався, що рано чи пізно в Україні теж з'явиться подібний майданчик. Коли друзі "принесли на хвості" новину, що Sweet.TV шукає історії для першого серіального виробництва, зрозумів: це мій шанс. Я зустрівся з директором із контенту Юрієм Поворозником і просто розповів йому сюжет. Він відгукнувся на цю історію.

Що було далі – вже більше історія самого каналу. Як Юрій переконував керівництво, як захищав цей проєкт усередині компанії, які дискусії точилися – я не знаю. Підозрюю, що все було не так просто, як у нашій з ним розмові. Кілька місяців тривали внутрішні обговорення та погодження, але мене в цей процес не залучали. І, якщо чесно, це ознака хорошого продюсера. Він знаходить автора з власним голосом, а потім бере на себе всі битви.

Саме тому я дуже ціную підхід Sweet.TV. Зараз ми вже працюємо над новим спільним проєктом, і мені подобається напрямок, у якому рухається компанія. Мені здається, вони будують сильний контент. Той самий серіал "Справа НБР" – дуже вдалий проєкт. І тут, до речі, є цікавий збіг. Наша кастинг-директорка Орина Петрова працювала і над "Ховаючи колишню", і над "Справою НБР". Так само оператор Сергій Ревуцький знімав обидва серіали.

– Завершуючи тему "Ховаючи колишню", хочу розповісти вам одну історію. Якось я була на зйомках на кіностудії FILM.UA. Ми ходили територією, і людина, яка супроводжувала, раптом каже: "А ось тут бар, де знімали "Ховаючи колишню"". І для мене це був дивний збіг, тому що буквально напередодні ввечері думала: "От би колись потрапити в той бар із серіалу". А наступного ранку мені його показують. Вийшла така майже містична історія.

– Ох, містичних збігів під час роботи над серіалом було багато. Хоча я взагалі не забобонна людина. Наприклад, у восьмій серії, яка відбувається на Різдво, майже весь час іде сніг. Ми запросили команду, яка займається спецефектами. Вони мали створювати сніг у павільйоні. Знімали ми це, якщо не помиляюся, десь 4 або 5 квітня 2025 року. І от ми витрачаємо купу грошей, щоб організувати штучний сніг усередині павільйону. Знімаємо сцену, виходимо надвір – а там справжній сніг засипав увесь Київ. У нас навіть є відео: спочатку ходимо по бутафорському снігу на майданчику, потім виходимо на вулицю, а там така сама зимова картинка. Ну хто міг передбачити сніг у квітні? Або ще один випадок. У четвертій серії є сцена, де в барі починається повітряна тривога. І саме в той момент, коли за сценарієм мала пролунати тривога, у Києві оголосили справжню.

Або ще одна історія: герой Слави Бабенкова в серіалі мріє грати в театрі. Хоча за сюжетом він виконроб. І при цьомусам Слава на той момент не працював у театрі. А після зйомок у "Ховаючи колишню" його запросили на сцену, і тепер він грає в театрі. Є й ще одна історія. Герой Артура Логая в другій серії говорить, що дуже боїться інвалідності. А згодом усі дізналися про випадок із самим Артуром, коли він травмував руку і втратив палець. Співпадінь було багато. І, власне, через усі ці дивні збіги ми навіть вирішили, що у фінальній серії десятій герой Вячеслава Довженка скаже іншим персонажам фразу про те, що Росія програє цю війну і розпадеться. Ми прописали це абсолютно свідомо. Якщо навколо серіалу працює стільки неймовірних збігів, то треба використати цю містику на користь Україні. І вона просто зобов'язана спрацювати.

– Ще одна гучна ваша прем’єра – вистава в Театрі Франка "ПоліАндрія". Сюжет п’єси має реальне підґрунтя? Чи це повністю авторська вигадка?

– Головна героїня "ПоліАндрії" – жінка, чоловік якої отримав важке поранення на війні. Майже рік він проходив лікування та реабілітацію. Увесь цей час просив її не приїжджати й не бачитися з ним. І ось п'єса починається в день їхньої першої зустрічі після розлуки. Вона чекає на чоловіка вдома. Знає лише одне: лікарі, як вона сама каже, буквально "зшивали його по шматках". Але яким він повернеться, що з ним сталося за цей рік, наскільки він змінився – не знає. І раптом на порозі з'являються двоє чоловіків. Обидва кажуть: "Я твій чоловік". Звісно, це метафора. Метафора того, як війна змінює людину. Як після важкого поранення, травми, пережитого досвіду додому повертається ніби та сама людина – і водночас інша.

Ідея п’єси народилася з того, що я бачив і продовжую бачити навколо себе в країні. Але важливо розуміти: "ПоліАндрія" – це не документальна історія і не переказ чиєїсь біографії. Це метафора того, як війна змінює людину і як суспільство вчиться приймати ці зміни. Тому події, які відбуваються в п'єсі, буквально в реальності навряд чи могли б статися. Але емоції, конфлікти, страхи – реальні. І, мабуть, найцінніше для мене те, що це відчувають люди, які мають безпосередній стосунок до війни. Виставу бачили ветерани, військові лікарі, родини загиблих захисників. Я отримав багато відгуків. І поки що не чув, щоб хтось сказав: "Ні, це неправда" або "Ви не маєте права про це говорити". Бачу, що у вистави є певний терапевтичний ефект. Попри складну тему, після неї люди виходять зі світлим відчуттям.

Я переконаний, що сьогодні мистецтво має говорити про реальність. Про війну, про втрати, про те, що переживаємо. Але водночас воно не повинно добивати людину. Ми й так живемо в важкій реальності. Тому маємо говорити про болючі речі так, щоб після цього в людини залишалося не відчуття безвиході, а сили жити далі. Бо якщо ворог щодня намагається зробити нам гірше, то навіщо нам самим додатково позбавляти себе надії? Мистецтво може бути болючим, гострим, але водночас здатним підтримувати. Можливо після війни я створюватиму дуже драматичні історії, які робитимуть людям боляче. Можливо нам це буде потрібно як шок для того, щоб оговтатись. Але це в майбутньому, після війни, після перемоги, в яку вірю. Але зараз ми живемо під час війни, яка невідомо коли скінчиться. І нам треба підтримувати дух глядачів і читачів.

– В інтерв'ю нашому виданню директорка Дикого театру Ярослава Кравченко зізналася, що вважає особистою поразкою те, що "ПоліАндрія" вийшла не в них. Вона сказала, що, прочитавши п'єсу, зрозуміла: це "стовідсотково текст для Дикого театру", навіть пропонувала режисеру Давиду Петросяну ставити виставу там.

– Дивіться, як все було: коли писав "ПоліАндрію", у мене навіть думки не було про Театр Франка. На той момент там не ставили нічого схожого. Для академічного театру це була доволі смілива історія – з чорним гумором, відвертими діалогами та ненормативною лексикою. І якщо вже мріяти про театр, то це був саме Дикий театр. Мені здавалося, що ця історія ідеально підходить під його естетику. У нас із Ярославою була своя передісторія. Коли працював ще над першою своєю п'єсою "Величне століття. Веселе", хотілося, щоб її поставили в Дикому. Але мені не вистачило сміливості написати Ярославі Кравченко. Уявіть: нікому поки не відомий драматург раптом пише директорці успішного театру: "Прочитайте, будь ласка". Проте у мене був друг, який теж особисто не знав Ярославу, але мав її контакт. Він написав їй. Ярослава відповіла щось на кшталт: добре, подивлюся. Потім друг нагадував про себе, але листування заглухло.

А через кілька місяців ми познайомилися особисто на премії "Чорний лотос", де "Величне століття. Веселе" отримало нагороду як найкраща п'єса року. Сфотографувалися, поговорили. І в якийсь момент Ярослава запитала: "Слухай, а що це за п'єса така, за яку ти отримав нагороду?". Я відповів: "Ярославо, вона уже пів року лежить у тебе в повідомленнях". Сказала мені: "Коли напишеш наступну – надсилай одразу".

Тому, коли з'явилася "ПоліАндрія", я справді думав про Дикий театр. Але спочатку подав п'єсу на конкурс "Тиждень актуальної п'єси". І буквально через кілька хвилин після оголошення результатів отримав повідомлення від Давида Петросяна. Ми з ним тоді навіть не були знайомі. І от я сиджу, читаю результати конкурсу, як раптом помічаю повідомлення у Facebook: "Доброго вечора, Сергію. Мене звати Давид Петросян. Мені дуже сподобалася ваша п'єса, і я хотів би про неї поговорити". Для мене це був абсолютний шок. Бо йшлося про митця, який був і залишається для мене одним із найкращих українських режисерів. Його "Процес" у Театрі на Подолі свого часу мене просто вразив – це найкраща вистава з тих, що я бачив наживо в Україні. Ми зустрілися, поговорили й досить швидко домовилися про співпрацю.

Звісно, мені треба було все пояснити Ярославі. Через якийсь час вона сама написала: "Кажуть, у тебе є нова п'єса". Але на той момент процес із Театром Франка вже був запущений. Вона поставилася з розумінням. Написала: "А давай Давид поставить її в Дикому театрі". Я підійшов тоді до Давида: "Слухай, якщо у Театрі Франка є сумніви, то, можливо, варто подумати про Дикий театр?". Треба сказати, що там справді вагалися. Але Євген Нищук – дуже сміливий керівник. Так, у нього були запитання, сумніви, але врешті він ухвалив рішення взяти виставу в репертуар. Тому коли згодом Ярослава сказала вам в інтерв’ю, що Театр Франка її приємно здивував – я читав вашу з нею розмову – чудово розумів, про що вона говорить.

– В одному з нещодавніх інтерв’ю ви сказали, що працюєте над п'єсою про Голодомор. Знаючи ваші попередні роботи, відразу подумала: невже підете шляхом трагікомедії? Бо тема настільки болюча, що багатьом сама думка про нестандартну форму може здатися провокаційною. Про що насправді буде ця історія?

– Чистих комедій я не роблю. І "Величне століття. Веселе", і "ПоліАндрія" – це трагікомедії. Так само буде і з новою п'єсою. Це не буде історія про людей, які переживають Голодомор. Мене цікавить інше – як ми сьогодні говоримо про такі трагедії і як іноді намагаємося трактувати їх на свою користь. Це історія про сучасних людей і про те, як вони працюють із пам'яттю про Голодомор. Насправді це стосується не лише України. У різних країнах подібне відбувається і з пам'яттю про Голокост, геноцид вірмен, геноцид тутсі в Руанді та інші великі трагедії. Люди, які пережили ці події, пішли з життя, але їхній досвід і пам'ять нерідко стають інструментом у руках тих, хто хоче використати їх для власних цілей.

– Відомо, що почали роботу над фільмом "Всьо чотко!" про Сергія Кузьмінського з "Братів Гадюкіних". Розкажіть, чим зачепила історія?

– До речі, зараз я перебуваю у Львові, і одна з причин цієї поїздки – якраз робота над фільмом "Всьо чотко!" про Кузю з "Братів Гадюкіних". Ми їздимо локаціями, дивимося місця, пов'язані з цією історією, намагаємося відчути атмосферу, в якій усе відбувалося. Цей проєкт ми задумали разом із продюсером Сергієм Лавренюком та компанією Solar Media. Сценарій ми пишемо разом із Юрієм Рокецьким – автором книги "Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і "Брати Гадюкіни". Він став моїм співавтором у цьому проєкті.

Попереду ще дуже багато роботи. Бо це не просто художній фільм, а історія про реальну людину, яку пам'ятають. Нам доводиться багато спілкуватися з очевидцями тих подій, з друзями, колегами, музикантами, людьми, які знали Кузю особисто і які, по суті, самі стають персонажами цієї історії. Коли ти вигадуєш персонажа, можеш дозволити собі більше свободи. А коли працюєш із реальною людиною і реальними подіями, потрібно дуже уважно шукати баланс між художнім висловлюванням і правдою.

– А чим вас особисто вразив Сергій Кузьмінський?

– Насправді ця історія почалася для мене значно раніше, ніж долучився до проєкту. У 2023 році я був у Львові й зайшов у легендарну "Вірменку". Сів за столик, а поруч побачив фотографії "Братів Гадюкіних". І в той момент мені просто захотілося більше про них дізнатися. Почав читати все, що знаходив в інтернеті. І настільки захопився, що прямо там, за тим столиком, почала складатися історія. З окремих фактів, спогадів, уривків біографії в голові формувався майбутній фільм. Пам'ятаю, що потім ще кілька місяців буквально виносив друзям мозок розмовами про Кузю і Гадюкіних. Ця тема мене дуже зачепила. Записував думки, шукав матеріали, думав про персонажів. Тобто задум майбутнього фільму з'явився ще тоді. А вже у 2024 році вийшла книга Юрія Рокецького "Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і "Брати Гадюкіни", яка згодом стала Книгою року BBC.

Я одразу звернув на неї увагу й подумав, що обов'язково прочитаю. На той момент я ще працював над "Ховаючи колишню". І от під час роботи над серіалом мені несподівано написав продюсер Сергій Лавренюк – ми тоді не були знайомі. Запропонував зустрітися. Приходжу, а Сергій кладе переді мною книгу Рокецького: "Тобі було б цікаво зняти фільм про Кузьмінського?" І тут уже я здивувався: "Сергію, я цією історією живу останні кілька років". І прямо за тим столом почав розповідати, яким бачу фільм. Фактично тоді ми й домовилися про проєкт. І лише після цього я прочитав книгу Рокецького. Причому вона не змінила моє ставлення, а навпаки – переконала, що рухаюся в правильному напрямку. Ми познайомилися з самим Юрком, почали обговорювати сценарій і зрештою стали співавторами.

І чим більше я заглиблювався в цю історію, тим більше розумів, що мене захоплює не лише сам Кузьмінський. Мене захоплює ціла епоха, в якій він жив. Львів кінця 80-х – початку 90-х, середовище, яке породило "Братів Гадюкіних", і люди, які тоді створювали нову українську культуру, навіть не підозрюючи про це. Це фільм про першу "Червону руту", про народження "Братів Гадюкіних" і про те, ким насправді був Сергій Кузьмінський. Хочеться показати живу людину – складну, вразливу, рефлексуючу. Людину, яка опинилася в дуже цікавому моменті історії, коли Радянський Союз уже розвалювався, а нова країна тільки починала народжуватися. Мені здається, Кузьмінський дуже точно відчув свій час і зміг висловити те, що відчувало ціле покоління.

Крім того, не можна недооцінювати вплив "Братів Гадюкіних" на українську музику. Вони фактично довели, що український рок-н-рол може бути сучасним, живим, дотепним, іронічним, дихаючим. Я пам'ятаю концерт пам'яті Кузьминського у 2011 році. Тоді Святослав Вакарчук виконував пісню "Приїдь до мене у Мостиська" і перед виступом сказав дуже цікаву річ. Він згадав, що колись у школі знайомий дав йому послухати касету "Братів Гадюкіних". І додав: хто знає, можливо, якби не ця касета, то не було б і "Океану Ельзи". Так само про цей вплив говорили й Андрій Хливнюк, й інші представники української сцени. Але мене цікавить не лише успіх Кузі. Мене цікавить його внутрішня боротьба. Адже це була людина, якій багато що давалося непросто. У певний період життя він боровся із залежністю. Був доволі закритою, навіть інтровертною людиною. І мені цікаво зрозуміти, як людина з власними страхами, комплексами, залежностями, під тиском суспільства та очікувань інших людей змогла стати голосом покоління.

– До речі, цього року ви стали членом журі Національного конкурсу кінофестивалю "Миколайчук OPEN". Наскільки для вас це важлива подія?

– З цим фестивалем у мене вже пов'язаний певний шлях. На першому "Миколайчук OPEN" я був просто глядачем і учасником дискусій. На другому – глядачем. На третьому вже представляв свою короткометражку "Сонечко", яка стала одним із переможців фестивалю. І тепер для мене велика честь опинитися по інший бік процесу – в журі разом із людьми, яких я щиро поважаю: Ахтемом Сеітаблаєвим, Ірмою Вітовською, Риммою Зюбіною, Олексієм Гнатковським та лауреатом премії BAFTA Хайдером Ротшильдом Хузіром.

– Хотіла ще запитати вас про Крим. Коли ви востаннє були в рідній Керчі?

– У 2013 році.

– Тобто вже понад 10 років. У вас там залишилися рідні?

– Так. У Керчі живуть моя мама і бабуся, з якою відтоді ми жодного разу не бачилися. Більше того, у 2023 році помер мій батько, і я не зміг навіть попрощатися з ним. Не зміг особисто підтримати рідних у той момент. Моїй бабусі зараз 101 рік. У такому віці будь-які переїзди неможливі. Та й мамі вже непросто подорожувати. До 2019 року ми ще знаходили можливість бачитися. Вона приїжджала до мене в Київ, в Одесу. Тато залишався доглядати за бабусею. Потім почалася пандемія, закрилися кордони, з'явилися обмеження. А згодом – повномасштабна війна. Хоча для мене війна почалася у 2014 році. Саме тоді я втратив можливість повертатися додому. Для мене Крим залишається українським. І саме тому ця тема болюча, бо мама з бабусею там. Отак от...

– Знаєте, ми говорили з іншими відомими кримчанами про місця, за якими вони сумують. Наприклад, Надія Матвєєва згадувала море біля свого дому в Керчі. Ахтем Сеітаблаєв теж розповідав про особливі місця, які мріє побачити знову. А у вас є місця, які першими хотіли б побачити, якби завтра з'явилася можливість повернутися?

– Якщо чесно, найбільше хочу повернутися не до якогось конкретного місця, а просто додому. Хочу обійняти маму й бабусю у своїй квартирі в Керчі. Сумую за дуже простими речами – за запахом дому, за стінами, за меблями. Звісно, і за морем, і за рідним пляжем, і за двором, де виріс. Але, якщо бути відвертим, сьогодні ці місця для мене вже не зовсім такі, якими були. Мені здається, найважчим буде навіть не повернення, а усвідомлення того, що за ці роки навколо змінилося багато людей. Я знаю, які настрої панують серед частини місцевих мешканців. Знаю це не з новин. Тому розумію, що після деокупації доведеться жити поруч із людьми, з якими ми дуже по-різному бачимо минуле, теперішнє і майбутнє. І це, мабуть, буде непросто.

Через це я не ідеалізую своє повернення. Не думаю, що це буде суцільне щастя. Швидше за все, буде багато складних почуттів. Але попри все це я дуже хочу повернутися. Але удома мені буде водночас і радісно, і боляче. Боляче від усвідомлення, що в цій квартирі я вже ніколи не побачу тата... Та попри це все одно дуже сподіваюся, що одного дня зможу переступити поріг дому й обійняти маму та бабусю. Особливо бабусю.

– А звідки у вас впевненість, що Крим повернеться? Що допомагає не втрачати віру?

– По-перше, моя бабуся – історикиня. Тому з дитинства я звик дивитися на події крізь призму історії, бачити довші процеси, а не лише те, що відбувається тут і зараз. І весь мій досвід підказує, що жодна окупація не буває вічною. Крім того, я переконаний, що Україна сильніша за Росію. У сенсі внутрішньої сили, мотивації та здатності боротися. Тому не бачу сценарію, в якому Росія виграє цю війну. Не тому, що я невиправний оптиміст чи живу ілюзіями. Просто історія знає безліч прикладів, коли більші й потужніші держави програвали. Достатньо згадати В'єтнам чи Афганістан. Коли саме це станеться і яким буде шлях до перемоги – не знаю. І думаю, ніхто не може цього сказати.

Я наразі не військовий, тому не хочу вдавати із себе людину, яка розуміється на цьому краще, ніж є насправді. Усе, що кажу, – це моє особисте переконання. Так, я спілкуюся з військовими, читаю, аналізую, але не претендую на роль експерта. Але в мене немає сумнівів щодо кінцевого результату, бо бачу, куди йде війна – вона веде до краху Росії. Переконаний, що Крим і Донбас повернуться. Це буде не одна подія й не якесь чарівне рішення. Найімовірніше, це буде результат великої сукупності процесів. Тому для мене питання не в тому, чи повернеться Крим. Питання лише в тому – коли та яким шляхом це станеться. І, можливо, я помиляюся, але мені здається, що цей момент ближчий, ніж багатьом сьогодні видається.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з режисером Семеном Горовим – про те, як війна змінила шоубіз, $70 тис. від Меладзе та ціну комфорту Повалій та Ані Лорак.

Ще на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Валерією Ходос – про різкий перехід на українську, гроші за Шевченківську премію та особисте: "Мене питали: "Ви не росіянка?" – і починало трусити".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!