"Українці сварять українців – це найкращий подарунок ворогу". Даніель Салем – про листування з хейтерами, боротьбу з залежностями та вибуховість

Телеведучий Даніель Салем з початку російського повномасштабного вторгнення перебуває у розвідувально-диверсійному підрозділі "12 друзів Оушена". Поєднує військову службу з медійною діяльністю та волонтерством. Нещодавно дебютував у ролі ведучого шоу "Зважені та щасливі".

У розмові з OBOZ.UA Даніель Салем зізнався, що потрапив на проєкт, який багато років йому подобається, випадково. Ще розповів, як емоційно підтримує учасників і долає власні слабкості. А також поділився думкою про мову та хейт у мережі.

– Даніелю, як вам у ролі ведучого "Зважених і щасливих"? Ви дивилися цю програму раніше?

– Я завжди був її фанатом! Стежив за багатьма проєктами як Нового каналу, де починав телекар’єру, так і СТБ. У мене є улюблені шоу – наприклад, "Кохання на виживання". Програма для мене особлива, адже це мій дебют на ТБ. На СТБ є два шоу, які завжди дивився із задоволенням, – "МастерШеф" і "Зважені та щасливі". Коли до нас на зйомки нещодавно завітали переможці минулих сезонів, відчуття було, ніби зустрів Rolling Stones (сміється). Бо це дійсно неймовірні люди, надихаючі. Але ніколи навіть не мріяв стати ведучим проєкту. А запрошення отримав зовсім випадково.

Приїхав до Києва, щоб забрати дві машини для військових, і зустрівся з Андрієм Фурманом (головним стар-менеджером StarLight Media. – Ред.). Ми давно не бачилися, обмінялися привітаннями. Коли запитав, як у мене справи, розповів, що готуюся до тривалої відпустки: у нашому підрозділі великі втрати, тож зараз будемо відновлюватися та шукати нових людей. Я наперед розумів, що певний час матиму відносне затишшя, і планував попрацювати в штабі, щоб не втрачати військову вправність. І тут Андрій раптом питає: "Слухай, а як тобі ідея "Зважених та щасливих"? Хочеш взяти участь?" Я трохи розгубився: "Та, знаю, що мені треба трохи скинути вагу…" А він сміється: "Ні, ти не зрозумів. Мова про роль ведучого". У мене аж мурахи по шкірі побігли: "Ти зараз жартуєш?". "Ні, друже, ми реально розглядаємо тебе", – відповів. Я, не вагаючись, рішуче сказав: "Звісно, так!".

І відразу в мене такий спалах у пам’яті стався: згадалося, як мені зателефонували з приводу проєкту "Кохання на виживання": "Як ви дивитеся на те, щоб залишити Україну на чотири місяці та взяти участь у зйомках?". Моя реакція теж була миттєвою: "Так". Я відчуваю себе круто, бо якщо не на бойових, то от так можу допомогти іншим. Якщо хоча б одна людина подивиться, послухає мої слова в ефірі та знайде в них мотивацію – це вже маленька перемога. З тренерами швидко знайшли спільну мову. Мені завжди легко, коли люди залишаються людяними.

– Які поради або настанови ви отримали перед зйомками?

– Я завжди трохи хвилююся перед початком проєкту, чесно кажучи. Думаю: "А що ж мені треба робити? Як поводитися?". А тут мені сказали: "Просто будь собою. Ми ж тебе обрали, тому що ти такий, як є". І я: "Добре, дякую" (сміється). Я там і плачу, і сміюся, і кричу на них. Так, іноді й сварюся – дуже емоційно, не стримую себе. Адже моя головна мета – допомогти їм розкритися і стати щасливими. Хоча загалом атмосфера у нас дуже сприятлива. На проєкті навіть пара з'явилася серед учасників.

– Чия життєва історія вас найбільше вразила?

– Насправді мене вразила навіть не окрема якась людина чи історія, а те, що їхні історії десь перетинаються з життям кожного з нас. Я ще раз усвідомив, що всі ми дуже схожі. Відчуваємо страхи, невпевненість у собі, усі ми мріємо – більшою чи меншою мірою – однаково. І наші слабкості – це залежності: у когось це їжа, хтось залежний від азартних ігор, хтось постійно критикує себе. І все це впливає на нас: хтось, наприклад, починає рости в плані ваги. Й усім нам боляче однаково, просто кожен має різний рівень стресостійкості. Є класна фраза, яку, здається, сказав Мухаммед Алі: "Усіх нас створено однаково, просто хтось ще працює і в міжсезоння". От і вся різниця. Один обирає бути жалюгідним для себе, вбивати себе маленькими слабкостями, а інший каже: "Ні, не сьогодні". У нашому підрозділі є чудова фраза, і я навіть наніс її собі як тату: "Не сьогодні". Я помру, але не сьогодні. Я з'їм солодке, але не сьогодні. Я жалітиму себе, але не сьогодні. І кожен раз, коли ти говориш собі "не сьогодні", ти перемагаєш.

– А ця залежність від їжі вам особисто знайома?

– Так, зачепила й мене. Після перших бойових завдань, коли повертався в частину, почав буквально наїдатися солодким. Це була моя реакція на стрес. І пам'ятаю, набрав добряче ваги. Навіть якщо ти багато рухаєшся, бігаєш, тренуєшся, постійний стрес робить свою справу. За два роки я набрав кілограмів 20. І це попри те, що тренування були надзвичайно важкі – наш командир не жаліє нікого. А під час відпустки чи ротації ти залишаєшся сам із собою… і холодильником. Не хочеться ні на кого дивитися, ні з ким спілкуватися. Так було, коли ми повернулися з Херсона, з Миколаєва. Закриваєшся в хаті – і все. Чипси, морозиво, печивко, еклерчики. І все це запиваєш солодкою водою.

Психіка шукала спосіб впоратися зі стресом, і їжа стала заспокійливим, доступним способом відволіктися від хвилювань. Але рано чи пізно настає момент, коли стаєш перед вибором: продовжувати так жити або подивитися на себе і сказати: "Чуваче, що ти робиш?". У той період у моєму житті сталося поранення: куля потрапила в бронежилет, і я отримав тріщину в ребрі, контузію. Тоді прийшло розуміння: не хочу стати тягарем для побратимів, щоб тягли з поля бою. Мушу залишатися мобільним, легким. Почав дбати про себе: тренуватися не лише перед бойовими завданнями, а постійно, стежити за харчуванням. Потім нарешті приїхала моя донька  (колишня дружина телеведучого разом з донькою після російського вторгнення знайшли тимчасовий прихисток за кордоном. – Ред. ), і це допомогло мені повернути себе до себе – фізично та психологічно.

– Що цей проєкт дає особисто вам?

– Якщо ви цікавилися моєю історією, знаєте: я ніколи не йшов просто за грошима. Чи за славою. Мені важливо, щоб проєкт був соціально значущим, допомагав іншим. Щоб моя донька могла подивитися і порадіти за тата. Для військового під час відпустки важливо знати, що він корисний. Хтось допомагає на СТО, де працював до війни. Лікар повертається до чергувань і рятує людей. У мене інша сторона – медійна. І я використовую її, щоб робити щось корисне.

– Цікаво, ваша перша професія – медик – стає у пригоді вам зараз?

– Неодноразово доводилося заклеювати своїх пацанів. Усі військові повинні хоча б базово розуміти тактичну медицину, але мені це давалося легше. Під час навчань навіть міг допомогти, пояснити, як правильно діяти. Чи хотів би колись повернутися в професію? Ні. Я зрозумів, що вона була дана мені для того, щоб міг допомагати під час війни, і зараз її цінність проявляється саме тут.

– В інтерв’ю ви не раз розповідали, що дуже сумуєте через вимушене розлучення з донькою. Як відбувається ваше спілкування, коли не разом?

– На щастя, ми живемо у ХХІ столітті, і технології дають можливість бути ближче, навіть коли ти далеко. У кожному телефоні є камера, месенджери. Ставиш телефон, і ви можете дві години бути разом: я, наприклад, щось готую чи читаю, а вона малює – і при цьому ми спілкуємося. Але, звісно, жодні відеодзвінки не замінять живого спілкування. Бути поряд у складних моментах, бачити, що з нею відбувається, розуміти її переживання – цього бракує. Я усвідомлюю, що втрачаю багато важливих миттєвостей. Це боляче, але я мушу приймати обставини. Найголовніше – щоб донька завжди знала: я поруч.

Я вважаю, що мені дуже пощастило. Нам вдалося Луні показати: тато й мама залишаються для неї батьками, навіть коли вже не разом. Ми намагаємося не дозволяти дитині маніпулювати нами. Бо часто після розлучення діти починають користуватися ситуацією. Наприклад, донька може жалітися: "Мама мені цього не дозволила". І батько біжить купувати те, що заборонили. Якщо виникає якесь непорозуміння, я телефоную: "Що сталося?" Марія пояснює: "Так вирішила, щоб не розбалувати її. Підтримай мене, будь ласка". Я вважаю це правильним, і з часом доня скаже нам обом за це "дякую". У вихованні важливо почати із себе, тоді й дитина виховується сама, дивлячись на батьків. 

– У попередніх інтерв’ю ви розповідали, що після розлучення продали все майно в Одесі й тепер не маєте у власності нічого. Де ви зупиняєтеся, коли повертаєтеся з війни?

– Зараз приїхав до Києва, тут дислокується наша частина. В Одесі в мене справді вже нічого немає – ані бізнесу, ані квартир. Є лише житло, яке залишилося після смерті дідуся. Теоретично я міг би там зупинятися, але наразі взагалі не буваю в Одесі – просто немає часу на поїздку. І потім – за ці роки багато чого сталося. Я втратив рідних брата й сестру. Тітку, дядька. Але не хочу про це… Важко. Скажу лише одне – всі вони пішли через війну.

– У різні роки життя ви мешкали в Лівані, Єгипті, Франції, Канаді. Де насправді ваш дім?

– В Україні, тут я народився. Моя мама – українка, і це завжди було моїм корінням. Хоча дитинство провів у Бейруті – на батьківщині тата – повернувся до Одеси дорослим, у 19 років.

– У вас прекрасна українська, хоча багато років у побуті спілкувалися російською. Чи важко було перейти?

– Важко переходити з арабської на українську – оце справді виклик (сміється). А з російської – ні. Що я можу порадити тим, хто зараз проходить цей шлях? Якось Андрій Хливнюк сказав мені: "Говорити неправильно українською – це няшно. Цього не треба боятися". І це правда. Головне – почати. Це наша рідна мова, наш культурний код. Я неодноразово повторював і скажу ще раз: російською мовою нас вбивають. Цією мовою нас катують і скидають ракети на наші міста. Тому я не розумію жодних виправдань. Так, у мене теж досі іноді проскакують російські слова. Але це нормально – мозок звик працювати так. З часом це мине. І ще замисліться про таке: ми – неймовірна нація, здатна робити фантастичні речі. Ми довели світу, що ми воїни – чоловіки, жінки й навіть діти. Ми не здаємось на жодному фронті. То чому, скажіть, так складно згадати й повернути свою рідну мову?

При цьому я вважаю, що не маю права робити комусь публічно зауваження. Хто я такий, щоб засуджувати? Ніколи не буду сміятися з людини, яка робить помилки. Не залишу хейту. Бо впевнений: коли українці сварять українців – це найкращий подарунок ворогу. Але якщо мене запитують, позиція чітка: нашою рідною мовою має бути винятково українська. Це культурна зброя. Якщо ми її не будемо активно використовувати, тоді навіщо все це? І перейти на українську не так складно, як здається. У крайньому разі просто уявіть, що робите це на зло тим, хто хоче вас знищити. Й одного дня навіть не помітите, як перейшли повністю.

– Як ви ставитеся до хейту, який часом з’являється в мережі, мовляв, неправильно поєднувати службу в армії з участю в медіапроєктах? Вас це зачіпає чи чините так, як акторка Олена Кравець, яка розповідала нам в інтерв’ю, що банить недоброзичливців "без зайвих сумнівів"?

– Я штурмовик – емоційна людина (сміється). Одразу спалахую як сірник. І пишу в особисті – повідомлення. Залишаю свій номер телефону: "Дзвоніть!" Не можу інакше (усміхається). Але все це з повагою до співбесідника: "Бажаю здоров’я! А чому ви написали саме так? Є питання – можете мені зателефонувати, я навіть готовий зустрітися". Якби я не був воїном, можливо, змовчав би. Але зараз – ні. Я ніколи нічим не хизуюся і не виставляю себе, але хочу поваги. І не дозволю, щоб хтось писав мені подібні речі.

– А хтось із тих підписників перетелефонував вам?

– Ні, не дзвонили. Але часом відповідають у повідомленнях, і ми починаємо спілкуватися. Пишуть: "Знаю такого-то військового". Я відповідаю: "То запитайте про мене, якщо знаєте". Часто перепрошують, і це абсолютно нормально. Я не сварюся і не тримаю зла, завжди намагаюся розмовляти з повагою. Бо розумію: спілкуюся з українцем. Поганих людей серед наших немає. Є просто ті, кому зараз погано. І вони шукають, на кого перекинути свою агресію, розчарування чи страх. І медійні люди – найближча ціль. Але я не ображаюся, лише злюся (сміється). А якщо хтось намагається мене зачепити словами – це не про мене особисто, а про його власну боротьбу.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з фронтменом гурту "Антитіла" Тарасом Тополею – про зруйновану квартиру, рішення судитися з Мар’яною Безуглою та спогади з війни.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з репером Yarmak – про російську мову, службу в ЗСУ та кумира, якого зустрів на фронті.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!