Це вперше влада не трощила синьо-жовті прапори: чому похорон Стуса в Україні порівнювали з Євромайданом і яку страшну картину його син побачив у труні

4 вересня 1985 року в радянському таборі на Пермщині помер український поет, дисидент і правозахисник Василь Стус. Радянська система намагалася навіть після його смерті не допустити повернення митця на батьківщину: останки політв’язнів не дозволяли передавати родинам до завершення терміну покарання. Лише через чотири роки Стуса перепоховали в Києві разом із правозахисниками Юрієм Литвином та Олексою Тихим.

OBOZ.UA розповість, як це було. 19 листопада 1989 року жалобна процесія пройшла центром столиці до Байкового кладовища. Подія перетворилася на одну з наймасштабніших українських акцій кінця радянської епохи: за різними оцінками, на вулиці Києва вийшли від 30 до 100 тисяч людей.

Особливо символічним було те, що учасники несли синьо-жовті прапори, які тоді залишалися забороненою національною символікою.

Один з організаторів перепоховання, колишній політв’язень Василь Овсієнко, згадував: "Це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками".

За спогадами Володимира Шовкошитного, на які посилається "Радіо Свобода", жалобна хода нагадувала "жовто-блакитне море": люди пронесли останки дисидентів вулицею Володимирською повз будівлю КДБ, далі до пам’ятника Тарасові Шевченку, а потім – на Байкове кладовище.

Не випадково масштаб цієї події пізніше порівнювали з Євромайданом. Зокрема, Ірина Фаріон у 2014 році зазначала, що на перепоховання Стуса, Литвина і Тихого, за свідченнями, прийшло понад 100 тисяч людей – приблизно стільки ж, скільки вийшло на перші дні протестів на Майдані.

Та за цією історичною фотографією – із прапорами, свічками та величезною кількістю людей – стояла надзвичайно моторошна картина. Під час ексгумації організатори спочатку відкрили труну Василя Стуса.

Тіло поета було практично невпізнаваним: обличчя та одяг почорніли, тіло всохло. Сам поет був одягнений у "зеківський" костюм, а під головою стояла подушка.

Однак його син Дмитро, побачивши батька, одразу сказав: "Це тато". Після цього він стягнув шапочку з голови, закрив нею обличчя та відвернувся.

Своїми спогадами про той день ділився співорганізатор перепоховання поета Володимир Шовкошитний: "Я одразу сказав, що це Василь Стус. Я його живого не бачив, але він абсолютно не змінився. Погляд зафіксував рубану рану в нього на скроні. Шкіра була розбита і було враження, що на ній кров. Потім дивлюся, мають бути руки на грудях чи на животі схрещені, свічка або хлібина. Нічого цього немає і рук немає. Руки виструнчені вздовж по швах".

Останки Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекса Тихого привезли до Києва 18 листопада 1989 року. Літак із домовинами приземлився в "Борисполі" о 20:30. Зустрічати їх зі свічками прийшли сотні людей. Наступного дня після відспівування труни вирушили через центр столиці до Байкового кладовища.

Для радянської влади сама можливість такого перепоховання була серйозною поступкою. У системі діяла пряма заборона на перепоховання політичних в’язнів до завершення призначених їм термінів.

"Вони боялися навіть мертвих", – згадував Володимир Шовкошитний.

Тому 19 листопада 1989 року стало демонстрацією того, що радянська система вже втрачала контроль над суспільством. На вулиці столиці вийшли десятки, а то й сотні, тисяч людей, а над жалобною ходою майоріли синьо-жовті та червоно-чорні прапори. Влада цього разу не наважилася їх розганяти.

Василя Стуса поховали на 33-й ділянці Байкового кладовища разом із Юрієм Литвином та Олексою Тихим. У березні 1990 року їхні перші дубові хрести підпалили невідомі. У 1993-му на могилах встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

Нагадаємо, Стус помер у таборі 4 вересня 1985 року. Офіційною причиною смерті називали зупинку серця, однак існувала й версія, що поет міг загинути від удару карцерними нарами.

Раніше OBOZ.UA розповідав, чому смерть Василя Стуса в засланні досі залишається загадкою.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!