Так роблять у Норвегії: універсальні поради, як зігрітися взимку
Мешканці півночі найкраще знають, як протистояти холодам і навіть адаптуватися до них
Ірина Хоменко – телеведуча та акторка, відома глядачеві за проєктами Нового каналу "Таємний агент" та "Ревізор: магазини". Була ведучою ранкових ефірів на телеканалі "Україна", а у вересні 2022 року приєдналася до команди проєкту "Ранок Вдома" на телеканалі "Дім", де веде авторську програму "Я не забуду".
В інтерв’ю OBOZ.UA Ірина Хоменко розповіла, як змінилося її життя після початку повномасштабної війни. І чому сьогодні мова, пам’ять та людяність для неї стали особистими цінностями й формою спротиву.
– Іро, хочеться почати з компліменту вашій програмі "Я не забуду" – проєкту телеканалу "Дім", у якому розповідаєте про людей, чиї вчинки під час війни вражають. Кожен випуск – це історія героїв, що рятували інших у найтемніші дні: на фронті, в окупації, під час евакуації чи в тилу.
– Над цим проєктом працює велика команда. Коли керівництво запропонувало спробувати себе ще в одній програмі (тоді ми з колегою Лілею Ребрик вели ранкові ефіри), я передусім запитала, що це буде за програма. Не хотілося брати участь у чомусь розважальному – це був перший рік війни. І мені скинули матеріали про перший випуск. Це була пілотна програма про херсонський дитбудинок, де директор не дав росіянам вивезти дітей за межі України. Вони тоді вигадували що могли: переховували їх, віддавали працівникам додому – аби тільки не допустити, щоб забрали окупанти.
Я настільки прониклася цією історією – була в захваті від директора, який обдзвонював родичів, благав забирати малечу, аби тільки ворог не вивіз. І йому це вдалося. Ми ж знаємо, скільки зараз дітей втрачено – вивезено до тієї недокраїни. Як важко потім їх повертати… І що вони там вкладають у голови цим дітям. Мабуть, у тих, хто це робить, просто немає ні совісті, ні якихось моральних чи етичних принципів. Здається, у росіян узагалі немає людських якостей.
Знаю, що були й інші претенденти, які могли підійти на роль ведучої. Але, мабуть, це таки моя програма. Я дуже її відчула – і сам формат, і колектив. Зрозуміла, що готова вислухати кожного героя, допомогти відкритися. Хотілося, щоб ці люди стали голосом того болю, який зараз переживає кожен із нас. Ми всі багато чого проживаємо всередині, часто боїмося зізнатися навіть собі, не те щоб говорити вголос. А ці герої приходять і діляться – це дуже непросто.
– А що ви пам’ятаєте найбільше? Яка історія вразила вас найсильніше?
– Я, чесно, пам’ятаю кожну програму. Є історії просто неймовірні, а є настільки болючі, що важко навіть переповідати. Мабуть, найгучніша і найстрашніша – це коли до нас прийшла тітка хлопчика, у якого на очах окупанти задушили маму… І саму дитину намагалися задушити. А потім гасили об нього недопалки. Це родина військовослужбовця, який зараз і далі захищає країну.
Але є й зовсім інші – про світло серед темряви. Одна з них: родина виїжджала машиною з Харківщини в перші дні війни. І просто на дорозі, в посадці, побачили нашого пораненого військового. Вони викинули з багажника авто всі свої речі, поклали його – і отак, під обстрілами, вивозили з-під боїв. А потім, уже через кілька років, зустрілися з ним у студії. Бо жінка дуже хвилювалась, чи живий він узагалі. І коли побачилися – це був момент, від якого реально мурахи по шкірі.
Такі історії неймовірних порятунків наших захисників вражають. От ще був випадок – поранений хлопець пролежав на полі бою дві доби. І вночі двоє інших намагалися його витягти. Як вони це зробили – просто диво. А ще була програма про нашого військового, який пробув у підвалі день чи два – сам, поруч із мертвим побратимом… Його ніяк не могли евакуювати, але таки витягли. Я щиро захоплююся нашими військовими, нашими людьми. Вони неймовірні.
– З кимось із героїв програм підтримуєте контакт?
– Абсолютно з усіма! Ми знаємо, що відбувається в їхньому житті, стежимо за новинами. У нас навіть є така традиція з дівчатами: після знімальних днів сідаємо, обговорюємо, яка історія найбільше зачепила, який герой залишив найсильніше враження. А потім ділимося, що чули від тих, хто вже був у ефірі – записуємо відео, передаємо вітання. На жаль, надходять і сумні новини. Наприклад, у нас була програма, де захисник Влад просто в студії зробив пропозицію своїй дівчині Наді – їй тоді щойно виповнилося 18. Потім ми дізналися, що вона вагітна, раділи командою, коли народила дитинку. А через десять днів після цього Влад зник безвісти... Ми дуже сподівалися, що він живий, потрапив у полон. Але, на жаль, пізніше повернули його тіло.
Ситуації бувають різні, але ми маємо відверто говорити, що відбувається в країні. Мені дуже прикро бачити, що багато людей ніби "відкотилися назад" – закриваються в собі, уникають новин. Можливо, це така внутрішня психологічна боротьба, захисна реакція. І я навіть розумію, чому – це важко, виснажує. Але мені дуже хочеться більше усвідомленості, особливо від молоді. Бо коли я читаю новини, де батьки дозволяють дітям дивитися російськомовний контент або мультики російського виробництва, просто з українським дубляжем – і вважають це нормальним… Або коли підлітки слухають російську музику – для мене це табу. Я не можу цього прийняти.
Щодня спілкуюся про це зі своїми дітьми. Аврорі п’ять років, і вона питає: "А це мультик не російською мовою? Його можна дивитися?". А сина Дамира, йому майже 11, стараюся брати з собою на різні заходи з військовими. Часто це ветерани, які отримали поранення. Нещодавно ми були на прем’єрі фільму "Друге дихання" – запросив Сашко Педан, мій колишній колега по Новому каналу. Фільм про чотирьох наших ветеранів із ампутаціями, які піднялися на Кіліманджаро. Перед початком Дамир бачив цих військових наживо. І Сашко перед показом сказав дуже болючу річ: що вже понад сто тисяч наших захисників і захисниць мають ампутації. І ми, як суспільство, маємо бути готові до цього – толерувати, співчувати, але не жаліти. Бо всі вони казали одне й те саме: "Просто говоріть з нами як із звичайними людьми. Ми не хочемо жалю". І от Дамир підходив до них, щоб подякувати. Для нього це було дуже важливо.
– Знаю, що раніше ви здебільшого говорили російською. Розкажіть, коли і чому вирішили перейти на українську? Що стало тим переломним моментом?
– Десь на початку 2017 року ми з "Мамахихотала" (Ірина – акторка та голос гумористичної студії. – Ред.) їздили на схід України. Виступали в Авдіївці, Покровську, потім – Слов’янську. І я була дуже шокована тим, що побачила: руйнації, які залишив після себе "русскій мір". І саме тоді вирішила, що потрібно переходити на українську. Чоловік і так розмовляв українською, а я подумала: дитина (Дамирчику тоді було три роки) більшість переймає від мами, бо проводить з нею більше часу – і манеру спілкування, і слова, і вирази.
Зізнаюся, мені було непросто. Ми з сином читали українською, розмовляли. І він, хоча був маленький, почав говорити українською. Звісно, розуміє російську, але розмовляє лише українською. І що мені подобається – ніколи не переходить. Діти в школах часто продовжують спілкуватися російською. Не знаю, з чим це пов’язано – мабуть, батьки думають, що мова – не зброя. Але для мене це одна з найголовніших форм захисту.
Я частенько їжджу з ними на екскурсії. У нас дружні стосунки з усіма дітьми з класу. І коли хтось звертається до мене російською, жартома запитую: "Ти що, руснявий бот?" – і одразу, хоп, переходить на українську. Не можу сказати, що більшість спілкуються російською, вже досить багато все ж таки українськомовні. І я безмежно вдячна класній керівниці сина. Вона, вчителька української мови та літератури, дуже класно вкладає сенси у те, як треба спілкуватися, про що говорити, що найголовніше – це хто ми, громадяни якої держави. Пояснює, що ми маємо підтримувати культуру, знати наших літературних геніїв і співаків, і, звісно, говорити українською.
У мене дуже гарні дружні стосунки з Павлом Зібровим. І я завжди кажу сину: "Дамире, ти ж розумієш, що Павло Миколайович – це наша легенда". Він і його колеги продовжували співати українською навіть тоді, коли це було не модно. Я кажу: ми дотичні до того, хто ми є, ми маємо пам’ятати свою історію. Дамир дуже цікавиться біографіями письменників і поетів, коли вони вивчали Симоненка, Стуса, запитував: "Ну як же так можна було з ними чинити?"
І зараз, де тільки можемо знайти відомості про те, як Російська імперія або Радянський Союз применшували українців, обговорюємо це. Він розповідає, що йому з географії задали реферат про мореплавців, і він дізнався: український мореплавець теж брав участь у тій кругосвітній подорожі, і його корабель прибув першим. Дамир питає: "А чому про нього ніхто не знає?" Пояснюю: бо російській владі не вигідно було говорити про Україну. Тоді ще не було такого поняття, як нація. Він реагує: "О боже, як так можна?" Інколи мені вдається вивезти дітей у подорож за кордон, щоб вони трохи відпочили, поспали без тривог. Дамир спілкується з іноземцями англійською і завжди намагається розповідати про Україну.
– А як вам вдається знаходити місця, де немає росіян?
– На жаль, це неможливо… Це як ракова пухлина, яка пускає метастази – вони, здається, всюди. Ми з сином потрапляли в ситуації, коли приходили на базар чи в супермаркет та хтось підходив і починав щось запитувати російською. Дамир обертався до мене і голосно: "Не розмовляй із ним, не розмовляй". І я відповідала: "Вибачте, не розумію вас".
– Як ви згадуєте страшні перші місяці російського вторгнення?
– 23 лютого я робила включення з аеропорту Бориспіль – тоді вела ранкові ефіри на телеканалі "Україна". Брала інтерв’ю у людей, які сідали на рейси. Це були переважно іноземці, українців майже не було. І я тоді в ефірі казала, що нема чого хвилюватися, все буде добре, не треба піддаватися паніці. 24 лютого прокинулася о 3-й ранку, прийняла душ, а вже о 4:30 була на каналі. Мені зробили грим, зачіску, вдяглася. Ми ще поспілкувалися з Лілею Ребрик, Анатоліч зайшов (ми разом вели програму "Ранок з Україною"). І тут нам повідомили, що ефіру не буде: почалося вторгнення.
Коли їхала на роботу, проїжджала повз заправку і подумала: треба ввечері заправити повний бак. Коли виїжджала з роботи, все місто вже стояло в заторах, черги по пальне страшенні. Поки їхала додому, телефонувала чоловікові і розповідала, що треба взяти з собою. Ми поїхали до його батьків, вони живуть під Борисполем – у них був підвал. Там пробули десь три тижні. Було дуже гучно: весь час над нами літала авіація, було чути вибухи й артилерійські обстріли. Пізніше переїхали на Вінниччину, теж до родичів чоловіка. Нам дали маленьку хатку. Я ніколи не жила в селі, не знала, що таке топити піч дровами, прати в тазиках, сушити білизну на вулиці. Але знаєте що? Це, мабуть, був найспокійніший час – у тій глиняній хатці я з дітьми почувалася в безпеці. Ми пробули там до травня і повернулися до Києва.
А через кілька місяців наш телеканал "Україна" просто взяв і закрився – в один день. Для мене це був шок, справжня катастрофа. Я ніби фізично захворіла: ломота в тілі, нудота, слабкість… Не розуміла, що робити далі. І так було важко – війна сама по собі дуже тисне. У всіх сенсах. Постійна тривога, страх, невідомість. А коли в тебе ще є діти – це зовсім інший рівень відповідальності. Невідомість просто з’їдала. І я тоді, мабуть уперше, дозволила собі прожити це – біль, розгубленість. Дозволила собі нічого не робити, плакати, страждати. Я взагалі нечасто плачу, завжди намагаюся тримати себе в руках і повторюю: якщо зачиняються одні двері – відчиняться інші. Але тоді мені було дуже погано. Я реально тиждень лежала.
Згодом потроху почала приходити до тями – підніматися, щось робити. Хоча було літо, здавалося, ну вийди, подихай, зустрінься з друзями… А я не хотіла ні з ким спілкуватися, нічого робити. Просто не мала сил. Спершу навіть думала, що це якийсь жарт, що, може, за тиждень-два все повернеться, канал знову запрацює. Але ні. Дуже шкода, бо така велика команда, така потужна машина – і все просто зупинилося в один момент. А потім, буквально за тиждень, мені зателефонувала кастинг-директорка телеканалу "Дім". Каже: "Іро, а як ти дивишся на те, щоб вести у нас ранковий ефір?" Я була щаслива. І у вересні ми вже почали виходити в прямі ефіри.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що мріяли про третю дитину. Чи не Лілія Ребрик, з якою ви колись працювали на ТРК "Україна", а зараз – на телеканалі "Дім", на це вас надихнула?
– Ні, про третю дитину я мріяла ще задовго до війни. Ще коли народився Дамир, я чомусь відчувала, що маю бути мамою трьох. Але постійні зйомки, робота, турботи – маленькій дитині треба приділяти багато часу й уваги. Плюс хвороби, безсонні ночі… І коли через п’ять із половиною років народилася Аврора, мені теж було непросто. Та поруч була мама – дуже допомагала. Я тоді собі сказала: обов’язково народжу третю дитину. Але почалася війна… І тепер, коли лунає повітряна тривога, не знаєш, кого першого хапати, виносити в коридор. Не знаю, чи здійсниться моя мрія про третю дитинку, але я неодноразово казала Лілі, що вона – велика молодець.
– Акторка Ольга Сумська в інтерв’ю нашому виданню зізнавалася, що не розуміє, як Лілія Ребрик усе встигає – робота на телебаченні, зйомки, гастролі й водночас виховання трьох дітей.
– У неї є величезна підтримка – це її чоловік. Коли я познайомилася з Андрієм, була просто в захваті. Він бере на себе абсолютно все, щоб вона могла творити, бути натхненною, залишатися ось тією ніжною дівчиною, яка може дозволити обирати: "Що сьогодні вип’ю – чай чи каву? Яку сукню вдягну?" Він – неймовірний: і як тато, і як чоловік, і як господар. Ліля поруч із ним – як за стіною.
– А як справи у вашого колеги Костянтина Октябрського, у квартиру якого влучив дрон у лютому?
– Він зараз живе в іншому помешканні. Наскільки знаю, у тій квартирі досі не провели оцінку пошкоджень. У Кості дуже постраждала дружина – вона перебувала ближче до вікна, коли стався приліт. У неї були контузія, струс мозку, панічні атаки. Дітки та Костя більш-менш нормально пережили. Він казав потім: "Все нормально, не переживай, живі – це найголовніше". Порадив нам: обов’язково купіть вогнегасники, приберіть весь мотлох біля вікон. І ще класна порада – зробити в безпечному місці місця сейф (бажано – вогнетривкий), куди скласти документи.
– Окрім роботи телеведучою, ви ще й акторка студії "Мамахихотала". Чи зараз знімаєте випуски гумористичного шоу?
– По-перше, троє наших хлопців зараз служать. Це Володимир Кравчук, який знявся в неймовірному фільмі "Ти – космос", що зовсім скоро вийде в прокат. І брати-близнюки Ігор і Льоша Рева. Вова Кравчук працює на різних напрямках фронту. Льоша, наскільки мені відомо, у рекрутингу сухопутних військ України, а Ігор – заступник очільника Київської військової адміністрації. Це люди з дуже сильною моральною позицією. Мені дуже подобається ініціатива військової адміністрації запровадити щоденну хвилину пам’яті в Києві – перекривається Хрещатик, щоб вшанувати загиблих захисників України. Я належу до тих людей, які навіть у супермаркеті о 9:00 стоять. Ще й можу зробити зауваження іншим: "Невже не можете хвилину постояти у пам'ять про тих людей, які віддали найдорожче, щоб ми зараз із вами тут ходили?"
По-друге, знімати шоу зараз дуже затратно. Якщо з’являються гроші, ми розподіляємо їх раціональніше: на колеса, машини, медикаменти для ЗСУ. Всі квитки на наші виступи – це фактично донати. Хоча військові постійно кажуть нам: "Ми вже всі ваші випуски до дірок переглянули, давайте щось нове!" Сподіваюся, що зйомки відбудуться в грудні.
– Звісно, ви стежите за колегами у гумористичному жанрі – "Кварталом 95" та "Дизель Шоу", які мають подібні проєкти. І вам відомі скандали, що виникали через їхні недоречні жарти.
– Щодо нас – у "Мамахихотала" дуже жорстка редактура. І всі ми – дуже свідомі хлопці та дівчата. А стосовно "Дизелів" та "Кварталу" – я зараз не дуже дивлюся, більше читаю новини. Вирішила обережніше обирати контент, який споживаю. Але колег поважаю – і тих, хто грає, і тих, хто пише жарти. Проте вважаю, що якщо совість підказує щось не робити, треба прислухатися. Ну а якщо це не суперечить моральним принципам – ну, окей. Мені б суперечило: я б сказала, що не такого або такого робити не буду.
– Цікаво: за освітою ви – медична інженерка і працювали в Інституті Амосова. Чи стає вам у пригоді той досвід зараз?
– Будь-який досвід у житті корисний. Навіть якщо ти, наприклад, продаєш сумки на базарі – це теж навчає: цінності грошей, терпінню. А робота в медицині вчить іншого: чому деякі медики здаються суворими або не дуже емпатичними? Бо якщо брати все близько до серця, як я робила, можна просто згоріти. Медики – неймовірні люди, які можуть проводити в операційній по 16 годин на добу. Це дуже складна робота. До того ж, вважаю, що нам у КПІ дали дуже гарну освіту. Це один із найкращих вишів нашої держави, який дає потужний поштовх у кар’єрі тим, хто справді зацікавлений. До речі, у "Мамахихотала" багато хто саме з політехнічного – ми всі грали в КВК.
– Є ще одна цікава сторінка у вашій творчій біографії: ви брали участь у талант-шоу "Голос країни". Вашою тренеркою була Ані Лорак, яка, незважаючи на війну, продовжує жити і працювати в РФ. Як ви згадуєте ті часи?
– Треба визнати, що вона працювала на проєкті з віддачею – була максимально зацікавлена абсолютно всіма підопічними. І з того сезону вийшло чимало артистів, які стали відомими: Саша Заріцька, гурт KAZKA – теж у Ані Лорак, Нікіта Алексєєв – також вона тренувала. Анна Корсун (співачка MARUV) була в команді Сергія Лазарева. Це був досить плідний сезон "Голосу країни".
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я написала Ані Лорак, реакції не було – нуль. Я писала, писала, поки не зрозуміла: її просто немає. Кожна людина в такий момент робить вибір. Війна завжди чорно-біла: або ти на одній стороні, або на іншій. Немає тонів, немає кольорів. Вбивають дітей, жінок, чоловіків. Тому для мене вона перестала бути людиною, з якою хочу мати справу: відписалась у соцмережах, заблокувала всюди – і більше не хочу нічого спільного.
Хоча в неї під час "Голосу країни" були складні життєві обставини – вона розповідала нам про це. Надходили погрози, дуже хвилювалася за дитину. Її намагалися витіснити з шоу-бізнесу як конкурентку. Але після початку російської агресії кожен сам для себе вирішував, як вчинити – по совісті до своєї країни чи ні. У людини завжди є вибір, хто б що не казав.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що за життя вже заробили мільйон доларів.
– А мені здається, ми всі мільйонери. У кого є квартира в Києві, машина, і враховуючи, скільки доводиться витрачати, – у сумі ми всі доларові мільйонери, повірте.
– Скільки вашій родині потрібно в місяць на життя в Києві?
– Ну, наприклад, нам дуже дорого обходяться дитячі гуртки. У мене діти ходять у державні навчальні заклади: у садочку ми платимо за харчування, у школі теж є певні внески і харчування. Але Дамир відвідує багато гуртків: басейн, англійська, співи, робототехніка, програмування. В Аврори теж є свої гуртки. Проживання в столиці теж недешеве, навіть якщо житло власне.
Звісно, я планую свій бюджет. До речі, проходила навчання з фінансової грамотності у нашої експертки на телеканалі "Дім" і дуже раджу не нехтувати такими знаннями. Вона розповідала про заощадження, "подушку безпеки", як грамотно розподіляти кошти. Погодьтеся, з початком великої війни людям із заощадженнями було значно легше пережити складні місяці, коли довелося виїжджати з дому у більш безпечні місця, де часто не було роботи. Людям без фінансового запасу було значно важче.
Тому дуже важливо мати заощадження – хоча б на кілька місяців життя, краще на рік. Наша експертка також вчить, як розпоряджатися грошима. Зараз є програми, де можна допомогти країні та примножити свої кошти, наприклад, військові облігації. Я дуже рада, що мала можливість дивитися її рубрику, і рекомендую всім переглянути онлайн. Вона розповідає багато корисного, що звичайній людині невідомо: як працюють програми на зразок єОселя, як скористатися державною підтримкою для купівлі житла тощо.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Віталіною Біблів – про "папіків" у владі, повернення росіян у кіно й таємного чоловіка.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з актором і військовим Олексієм Тритенком – про хитрощі вичікувачів, чорний гумор на фронті й колишніх зіркових дружин.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
Тисни! Підписуйся! Читай тільки найкраще!
Мешканці півночі найкраще знають, як протистояти холодам і навіть адаптуватися до них
Як зберегти свою техніку від можливої шкоди від перепадів напруги
Москва хоче від'єднати атомну генерацію і залишити мільйони українців без світла і тепла