"Мені нема чого втрачати – я бачив усе". Відомі українці-військові – про кінець війни, тригери в мирному житті та Україну через п’ять років

24 серпня ми зустрічаємо по-різному. Для когось це день радості, для когось – день, коли згадуєш тих, кого вже немає поруч. А ще – це ще одне нагадування про те, якою дорогою ціною нам дається свобода.

OBOZ.UA поговорив з відомими українцями, для яких війна – не просто слово з новин. Вони воювали або воюють самі, чекали з фронту найближчих, втрачали, поверталися з передової до мирного життя. Як вони зустрічають цей День Незалежності? Що війна змінила в них самих? Що болить найбільше? І якою вони мріють побачити Україну через п’ять років?

Дмитро Лінартович: "Мрію, щоб не встромляли ножі одне одному в спини"

Дмитро Лінартович – заслужений артист України. У 2015 році брав участь в АТО. З перших днів повномасштабного російського вторгнення став до лав тероборони. Пізніше підписав контракт, пройшов відбір у десантно-штурмові війська. Воював на Херсонському напрямку, у районі Бахмута на Донеччині. У січні 2023 року отримав важке поранення під Соледаром. На весь світ прогриміла його полум’яна промова, де артист із перебинтованим обличчям звертається до українців: "Ми на Богом даній землі! Нас ніколи не зламати! Ми перемагаємо!".

Думки напередодні 24 лютого в мене були дуже прості: в 1991 році ми отримали незалежність лише на папері, але за неї треба боротися і попереду дуже багато роботи. Особливо роботи з об’єднання, бо війна – це лакмусовий папірець для суспільства. Добре, якщо людина має патріотичну чи громадянську позицію. А якщо такої позиції немає, це палець, встромлений у колесо нашого руху вперед. Нам треба цементувати, а десь і заново перекладати фундамент. Треба ще раз нагадувати, що таке українська прошивка, перепрошити себе. Це як щорічний техогляд країни, людей і нашої української суті.

Як мене змінила війна? Рішення стали швидшими. На бойових дуже багато адреналіну. Коли зазираєш в обличчя смерті, постійно перебуваєш у стані максимальної зібраності – як м’яч, який чекає удару. І це змінило мене: я почав жити тут і зараз, не боятися ухвалювати кардинальні рішення. У творчості теж став сміливішим. Виникає такий комплекс ветерана війни: "Мені нема чого втрачати". Я бачив усе. То який сенс боятися? Мушу зізнатися, став трохи жорсткішим. Бо на бойових є дуже брутальні вібрації. Там не скажеш: "На тебе танк. Будь ласка, з РПГ стріляй у нього, щоб його зупинити". Усе відбувається в дуже брутальних інтонаціях. А в мирному житті за собою вже треба слідкувати. Інша справа, що мені пощастило: маю творчу професію – вона мене повертає до людського.

Що дивує в мирному житті? Те, що люди часом опускають руки. Якщо в тебе сьогодні щось сталося – конфлікт, нервова ситуація чи ще щось – поспи. Два дні мине – вставай. Треба щось робити: вийди, пройдись, скажи, подзвони, зустрінься. Дій. Я не люблю, вибачте мені, бездіяльності: "Ну от так сталося – і все. Це кінець". Ні. Я вважаю, що кінець – це початок. І ще мене непокоїть, коли людина каже: "Я втомилася від війни". Та ми всі втомилися. Але жити треба. І робити так, щоб було краще. Я прихильник саме цього.

Не хочу думати про ідеальну Україну в майбутньому, бо вважаю, що ми її вже маємо. Люди всупереч усьому допомагають, борються, волонтерять, тримаються, долають суперечності. Хочу, щоб ми зберегли те, що маємо сьогодні. Бо коли все закінчиться, і ми переможемо – а це однозначно, – повірте, такого суспільства, може і не бути. На жаль, українці найкраще консолідуються під час випробувань. І в мене питання: а чому ми не можемо об’єднуватися, коли все добре? Тому хотів би, щоб ми зберегли те, що маємо. Щоб не було цих колотнеч, зрад, заздрощів. Щоб не встромляли ножі одне одному в спини, не підрізали одне одному крила. Ось що я маю на увазі.

Анна Яремчук-Бобало: "Я залишаюся у 2022-му, у грудні – коли загинув мій чоловік"

Анна Яремчук-Бобало – акторка театру і кіно, родом із Сімферополя. У грудні 2022 року на фронті загинув її чоловік, режисер Олег Бобало, який захищав Україну від російських окупантів.

У свято я заходжу з трохи песимістичним настроєм. Раніше День Незалежності був для мене найсвітлішим відчуттям. Пам’ятаю 2014 рік, літо після анексії Криму. Я була абсолютно впевнена, що неможливо, щоб у нас забрали землю, що це скоро закінчиться і ми повернемося до того, як було раніше. Крим – це Україна, Донбас – це Україна. Ми тоді йшли на парад, було багато людей. Я знайшла маленький тризуб – кулончик. Він у мене досі зберігається. Я так пишалася своєю країною. Думала: які ж ми сильні, нікому не дамо диктувати, куди нам іти і який вибір робити. Але все це вилилося у жахливу повномасштабну війну...

Як мене змінила війна? Мене змінила смерть іншої людини – загибель мого чоловіка. Разом із ним пішла частина мене. Знаєте, люди, коли дивляться на вдів, на матерів, на дітей, які втратили найближчих, не бачать того, що відбувається всередині. Я вже це казала: коли ти бачиш людину, яка втратила руку чи ногу, ти щиро співчуваєш. А в нас обрубана половина душі всередині – і цього не видно. Ми ходимо як нормальні люди, але напівживі. Я не знаю, як це пояснити... Я живу з великою дірою в серці. І це дуже важко.

Що мене тригерить у мирному житті? Багато хто досі не навчився бути толерантним, емпатичним. Якщо це свято – зробіть хоча б трішки тихіше музику. Звісно, треба радіти життю, я не кажу, що не треба. Але не обов’язково все це голосно виносити напоказ. Треба все ж таки пам’ятати про людей, які втратили. Не можна, наприклад, у маршрутці казати людині, яка показує посвідчення члена сім’ї загиблого: "Вас у нас багато". А мені таке казали. Не можна в соцзахисті говорити: "Вас багато". Мені й це казали. Суспільство до багато чого звикло, почерствіло. І це можна зрозуміти – минуло вже більше чотирьох років. А я все одно залишаюся у 2022-му, у грудні – коли загинув Олежка. Навіть плутаюся в датах. Сьогодні у мене у Facebook сплив спогад про те, як дали премію братів Шерегіїв за найкращу жіночу роль серед театрів Закарпаття. А я пишу, що це було рік тому. Навіть не можу зрозуміти, що вже минуло два роки. І я дуже хочу, щоб люди, які продовжують жити своїм життям, не вимагали від нас, щоб ми теж просто жили далі. От це побажання – "відпусти свій біль" – мене дуже тригерить.

Я зможу думати, що мій Олежка загинув недарма, тільки коли наша країна знову стане цілісною. Коли Крим і Донбас повернуться додому, а всі наші території будуть звільнені. Зараз я перебуваю у французькому місті Оранж, неподалік Марселя. Донька влаштувала маленьке свято – повезла з мамою до Франції. Вона любить техномузику, і вчора ми були на такому концерті. Ще й з симфонічним оркестром. Дивлюся, як тут живуть люди: спокійно, тихо, без цього болю. І мене це дуже гнітить... Потім я поїду з мамою до Італії, на Венеційський кінофестиваль. Там у мене буде світова прем’єра нашого фільму "Камуфляж", який знімали в Німеччині. Фільм змагатиметься за нагороди. З одного боку, я дуже щаслива, а з іншого – знову думаю про Україну. Я мрію про час, коли українці зможуть спокійно спати вночі, прокидатися вранці й не боятися феєрверків на День Незалежності.

Євген Нищук: "Війна дуже швидко прибирає все зайве"

Євген Нищук – народний артист України, актор театру і кіно. Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався до ЗСУ. У 2024 році перейшов у запас і очолив Національний театр Франка.

Сьогодні кожен має робити свою роботу на своїй ділянці. Я сам пройшов свій шлях у цій війні: пішов добровольцем у Києві, потім мобілізувався на півдні й два роки воював у групі аеророзвідки Сил спеціальних операцій ЗСУ. У 2024 році перейшов у запас. Після служби моя ділянка – театр. Але це не означає, що боротьба для мене закінчилася. Навпаки, ми продовжуємо працювати для фронту, допомагати Силам оборони. Для мене це важливо. Як мене змінила війна? Вона дуже швидко прибирає все зайве. Починаєш інакше дивитися на час, на людей, на те, що справді має значення. Передусім у мені стало набагато більше гордості за наших людей. За те, як вони можуть боротися за свою землю, за рідних, за домівки, за право бути вільними. Цим сьогодні захоплюється весь світ. Ми вистояли. Але тепер перед нами інше питання – як дійти до перемоги. І ці думки для мене завжди поруч із болем. Бо за нашу свободу дуже багато людей заплатили найдорожчим – життям.

Перехід із фронту в цивільне життя відчутний. І, думаю, я тут не один. Певний час мене реально дратувала безтурботність людей. Ти повертаєшся і думаєш: "Невже забули, що поруч триває велика війна? Невже можна жити так, ніби нічого не відбувається?" Але водночас я розумію: життя має продовжуватися. Люди повинні зустрічатися, сміятися, закохуватися, виховувати дітей. Не можна вимагати від усіх постійно жити у стані війни. Важливо інше – щоб, живучи своє життя, ми не забували головного: завдяки кому можемо спокійно піти в кафе чи театр, побачитися з друзями.

І щоб кожен розумів свою ділянку відповідальності. Для когось це донат, для когось – волонтерство чи допомога військовим, а для когось – чесно робити свою роботу, платити податки й розвивати країну. Чи все в нас зараз гаразд? Є речі, які викликають і подив, і злість. Особливо коли бачиш, що руйнує єдність, цей зв’язок між тилом і фронтом. Бо людині, яка повертається з передової, дуже важливо відчувати: там, у тилу, теж розуміють, за що ми боремося. Мені здається, сьогодні наше головне завдання – не втратити цю єдність. Бо це справді одна з наших найбільших сил. Ми можемо бути різними, сперечатися, але в найголовнішому маємо залишатися разом.

Дуже хочу, щоб ми нарешті довели до перемоги ту справу, за яку боролися наші діди й прадіди. Хочу дожити до того моменту, коли ми зможемо пройтися вільними вулицями міст і містечок, які сьогодні окуповані. Пройтися Кримом. Хочу бачити Україну країною, в якій справді хочеться жити. Не просто без війни, а сильною та справедливою державою. Мені дуже хочеться, щоб після перемоги ми не просто відбудували зруйноване, а побудували щось краще. Щоб ця страшна ціна, яку платимо, не виявилася марною.

Володимир Ращук: "Для мене 24 серпня – не про прапори й концерти"

Володимир Ращук – актор театру та кіно, музикант, спортсмен. З початком повномасштабного вторгнення став на захист України, брав активну участь в операціях у зоні бойових дій. Офіцер управління батальйону "Свобода" Національної гвардії України.

У 24 серпня заходжу без святкового настрою, але й без розпачу. 35 років незалежності – це вже той вік, коли країна мала б жити спокійно, а ми досі доводимо, що маємо на це право. Думаю про тих, хто до цієї дати не дожив. У мене таких людей багато, і з кожним роком цей список довший. Для мене 24 серпня – не про прапори й концерти. Це про те, що ми ще тут. Держава працює, люди працюють, театри грають, діти йдуть до школи. Звучить просто, але за цим стоїть висока ціна. Тому заходжу в цей день із думкою: треба дотиснути. Щоб після нас залишилася країна, а не тільки пам’ять про те, як ми трималися.

До 2022 року я був актором, який грав війну на сцені. Думав, що приблизно розумію, як це. Не розумів нічого. Найбільше змінилося моє ставлення до часу. Раніше міг пів року відкладати важливу розмову, а зараз нічого не відкладаю. Зникла й звичка ображатися на дрібниці – просто не вистачає на це ресурсу. Ще одне: я перестав боятися виглядати смішним. Коли ти відповідав за велику кількість особового складу, питання "А що про мене подумають?" якось саме собою відпадає. Але іншою людиною не став. Я все ж той самий хлопець із Маріуполя, який любить сцену і не любить пафосу. Просто тепер знаю про себе набагато більше, ніж хотів би знати.

Що тригерить у мирному суспільстві? Найбільше не якісь гучні речі, а дрібниці. Коли людина щиро не розуміє, чому не може "просто відпочити". Коли починають обговорювати, хто більше втомився від війни. Але я навчився не заводитися. Люди живуть своїм життям – і це нормально. Ми саме за це і воюємо. Дивно було б повернутися і вимагати, щоб усі ходили в жалобі. Чи все у нас зараз гаразд? Ні, не все. Найбільше болить ставлення до тих, хто повернувся не цілим: реабілітація, протези, робота, банальна доступність. Тут ще дуже багато роботи. І ще одне: суспільство звикло до втрат. Коли новина про загиблих стає просто тлом, ми втрачаємо щось важливе всередині.

Україна через п’ять років... Хочу, щоб на той момент головною темою в новинах була не війна. Не буду фантазувати про космічні технології. Мені вистачить простих речей. Щоб людина з інвалідністю могла доїхати до театру і зайти в нього без сторонньої допомоги. Щоб ветеран не доводив по інстанціях, що він ветеран. Щоб хлопці з мого підрозділу мали роботу, а не діагноз замість неї. Щоб Маріуполь був наш і туди можна було поїхати потягом. І щоб культура перестала бути тим, на чому економлять. Бо ми зараз воюємо якраз за право бути окремим народом зі своєю мовою, театром і піснями. Було б дивно виграти і потім це занедбати.

Костянтин і Влада Ліберови: "До війни ми про красиве знали все, а про важливе не думали"

Костянтин і Влада Ліберови – фотографи-документалісти. Працюють на передовій, фіксують життя військових і цивільних та наслідки російської агресії. Їхні роботи публікують провідні світові медіа.

24 серпня ми працюємо, як і в будь-який інший день. За 35 років наша країна за різних обставин відзначала це свято. Але від початку повномасштабної війни нам цікавіше інше – як цей день проживають ті, у кого немає вихідного: військові, медики, енергетики, залізничники, рятувальники. Для них 24 серпня – просто робоча зміна. І, мабуть, саме в цій зміні незалежності більше, ніж у будь-яких святкуваннях.

Як нас змінила війна? Найточніше це видно на одному прикладі. До 2022 року ми знімали весілля за гроші. Тепер час від часу безкоштовно знімаємо весілля військових. Та сама зйомка, ті самі кадри, але зовсім інша вага. До вторгнення ми були технічними фотографами: вміли поставити світло, вибудувати кадр, вирівняти горизонт. Костя вів курс, ми знімали комерцію й арт. Про красиве знали все, а про важливе не думали взагалі. Перші виїзди показали, наскільки ми були непідготовлені. Не розуміли механіки війни, не розрізняли звуків, будь-який гучний вибух здавався останнім. Це прийшло з часом. І ще одне: ми не називаємо це участю в захисті. Захищають ті, хто бере до рук зброю. У нас камери, і наше завдання – зробити так, щоб те, що роблять вони, не зникло.

Що тригерить у мирному суспільстві, коли повертаємося? Найдивніше відбувається за столом. Ти приїхав із відрядження, тебе просять показати фотографії, ти відкриваєш телефон – і за три секунди розумієш, що показувати нічого. Людина дивиться на кадр і бачить картинку. А ти дивишся – і чуєш звук. Ще тригерить, коли війну починають описувати як тему, яка набридла. Тема може набриднути, зміна на стабпункті – ні. І є те, від чого справді боляче, – родини полонених і зниклих безвісти. Ми знімали цих людей, у них життя роками стоїть на паузі. А в суспільстві для них досі немає ні чіткого статусу, ні навіть мови, якою про них говорити. Ми не знаємо, як їх правильно називати. І це багато говорить про нас.

Якою має бути Україна на сорокаріччя незалежності? У нас є конкретний кадр, який ми хочемо зняти. Люди повертаються на звільнені території. Не колона техніки, не прапор на будівлі, а жінка відкриває свою хвіртку. Якщо в 2031 році ми матимемо цю фотографію (сподіваємося, якнайшвидше з сьогоднішнього дня), значить усе вийшло. Другий кадр складніший. Ми хочемо, щоб наш архів переїхав з новин у музей. Поки твої світлини ілюструють учорашні події, війна триває. Коли вони стають історією, це і є та сама країна. І дуже приземлене. Щоб наш 8-місячний син, який чує щоденні вибухи і поки не розуміє, що це, усвідомлено дізнався про війну з підручника, а не з вікна.

Роман Недзельський: "Сьогодні лише в спогадах можу згадати себе тим, яким був до 24 лютого 2022 року"

Роман Недзельський – музичний продюсер і колишній гендиректор Палацу "Україна". Підписав контракт із ЗСУ в середині січня 2022 року. Нині – офіцер логістики 135-го батальйону ТрО ЗСУ, 114-ї окремої бригади ТрО ЗСУ.

Кожне таке свято в умовах війни – це підведення підсумків і пам’ять про тих, кого вже немає з нами. Ми щодня втрачаємо найкращих людей. Тому це і свято, і підсумок, і пам’ять, і усвідомлення того, де ми є, хто ми є і заради чого живемо. І розуміння, як маємо жити далі.

Як війна мене змінила? Мені здається, на 180 градусів змінилася вся країна. Можливо, я став жорсткішим до певних речей. Коли втрачаєш побратимів, коли доводиться евакуйовувати поранених, це тебе змінює. Не обов’язково зовні – але всередині точно. Сьогодні я лише в спогадах можу згадати себе тим, яким був до 24 лютого 2022 року. Водночас ми всі стали більш товстошкірими, адаптувалися до таких речей, до яких нормальна людина взагалі не може звикнути. Як сприймаю мирне життя? Багато речей подразнюють. Частіше бачу людей, які начебто демонструють патріотичні атрибути, голосно кричать: "Слава Україні!", але не дай Бог, ворог знову піде на Київ – першими втечуть. І таких людей настільки багато, що ми вже просто губимося серед них. Втішного тут мало. Так само ці нічні проїзди під час комендантської години – на дорогих машинах, мотоциклах, ніби нічого не відбувається. Можливо, як людина, вже трошечки має порушену психіку – три з половиною роки провів на сході – у мене реакція однозначна. Хоча я розумію, що закон на їхньому боці. Це ж синки ухилянтів з високих кабінетів, яким все "порішали".

Про яку країну мрію? Найбільше хочу, щоб мої діти і внуки не воювали. Щоб вони ніколи не випробували на собі того, що сьогодні випробовуємо ми. Оце найбільше, чого хочу.

Олександр Зарубей: "Війну ми виграли за три дні – просто досі не можемо її закінчити"

Олександр Зарубей – актор театру й кіно, сценарист і військовослужбовець ЗСУ, який обрав службу в розвідці. Родом із Луганщини, народився й виріс в Алчевську, який нині окупований.

Я, як і всі, втомився, але в свято заходжу з вірою, що ми нарешті скоро все це закінчимо. Як я кажу, війну ми виграли за три дні – просто досі не можемо її закінчити. Тому нам потрібно просто довести цю справу до кінця. Моя впевненість ґрунтується на багатьох речах: на тому, що відбувається у світовій геополітиці, в Україні та безпосередньо на фронті. Те, що зараз страшно й важко, – це зрозуміло. Ми всі свого часу думали, що не будемо воювати так довго, що це не буде війна на роки, як Друга світова. І тепер нам залишається вистояти й довести її до кінця.

Мені здається, за ці роки я майже не змінився – яким був, таким і залишився. Трошки виснажений, але все такий самий жартівливий, добрий, емоційний. Багато планів довелося поставити на паузу. А я людина гіперактивна і пауз не люблю – вони для мене болючі. Особливо коли кіно – це твоє життя, а ти не можеш ним займатися, не можеш творити. Чи виправдала армія мої очікування? Тут є розчарування. Я йшов із думкою, що це буде чітка, злагоджена система. Але у нас фактично так і не було повноцінної реформи війська. Багато в чому військовий апарат досі живе за радянською логікою – ієрархічною, негнучкою. Так, зміни відбуваються, сучасні підходи впроваджуються, є бригади, які можуть значно краще забезпечити своїх військових. Але є й частини, де тобі можуть видати гумовий протигаз із маркуванням 1964 року. Ну це ж ненормально. Особливо коли ми говоримо про сучасну війну.

Коли повертаєшся в мирне життя, дуже тригерить розрізненість суспільства. У нас є величезна спільна справа – спочатку треба перемогти зовнішнього ворога, а вже потім розбиратися між собою. Натомість політичні суперечки не припиняються. Я нікого не видаляю із соцмереж, тому бачу людей із абсолютно різними поглядами – вони постійно сперечаються. І дивишся на це та думаєш: ви ж дорослі, розумні люди. У вас є доступ до інформації, усе можна перевірити, розкласти по поличках. Але замість цього люди продовжують нав’язувати свою точку зору – і цим, на мою думку, шкодять фронту. Зараз головне – зовнішній ворог.

Хотілося б, щоб люди нарешті почали краще розуміти одне одного і, головне, уважно слухати. Бо кожне слово – це теж зброя. Ми не чули сусіда, не вірили, що він справді здатен на те, про що роками прямо говорив. Він фактично попереджав, що може напасти. Але ми були надто відкриті до нього: приймали його на своїй території, пускали до себе. Війна – це страшно. Але, мабуть, уперше за багато десятиліть ми опинилися в ситуації, яку по-справжньому можемо зрозуміти одне в одному. Бо зараз мільйони українців відчувають багато однакового. Коли навчимося довіряти одне одному, тоді, думаю, і будемо по-справжньому щасливими.

Олександр Швачка: "Прикро, коли бачиш хлопців на милицях, яким навіть не пропонують пройти без черги в магазині"

Олександр Швачка – телеведучий ICTV2, ветеран російсько-української війни, стронгмен і рекордсмен. У 2015 році добровільно став до лав 79-ї десантно-штурмової бригади, а 24 лютого 2022 року повернувся на службу – цього разу до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Під час оборони Київщини був тяжко поранений і втратив кінцівку.

Наша боротьба за незалежність ще продовжується – це перше. Але для мене ця боротьба не тільки за те, щоб Україна вистояла. Це ще й боротьба за те, якою ця держава буде. Тому друге: як у людей може з’явитися думка, що кошти, які виділяють наші партнери, гроші, які сплачують платники податків, можна класти собі в кишеню? Те, що зараз відкривається, не вкладається в голові. Тому боротьба з корупцією – це теж частина нашої боротьби за незалежність. Ось з такими думками я входжу у 24 серпня 2026 року.

Звісно, війна тебе змінює. Люди там пізнають себе такими, ким вони є насправді. Водночас змінюються цінності, починаєш по-іншому дивитися на життя. По-справжньому цінувати кожну хвилину, кожну дрібничку. І, мабуть, тому після повернення особливо гостро помічаєш зміни навколо себе. Тригерів у нашому житті багато. Один із найболючіших вже вам озвучив. Окрім того, дуже змінилося суспільство в порівнянні з початком повномасштабного вторгнення. У 2022-2023 роках було нормою, коли, наприклад, людина бачила військового, прикласти руку до серця – як знак поваги і вдячності. Зараз таких речей не побачиш. Звичайно, кожен військовий, який пішов захищати країну, робив це не заради подяки. Він виконував свій обов’язок. Але прикро, коли бачиш хлопців на милицях або на протезах, яким навіть не пропонують пройти без черги в магазині.

На мою думку, для того, щоб у нас щось змінилося взагалі в країні, потрібно провести повну реформу судової системи, правоохоронної системи. Зробити так, щоб кожна гілка влади була незалежною. Адже сьогодні ми бачимо, що здебільшого структури перебувають під тотальним контролем. Це перше, що потрібно зробити після того, як ми виженемо м*скалів. Ну і друге – це, знаєте, кожен має почати із себе. Кожен українець має переглянути свій світогляд для того, щоб дійсно змінити цю країну, щоб наші діти та онуки пишалися тим, що вони живуть в Україні. І щоб усі ці жертви, які зараз є, були недаремними. А взагалі, якщо ми дивимося на п’ять років уперед, то в нас має бути дуже сильна передова армія із міцним оборонно-промисловим комплексом – у тому числі й приватним. Технології мають розвиватися дуже стрімко. Ми повинні бути країною, яка здатна сама себе захистити. Слава Україні! Ми переможемо, вічна пам'ять полеглим захисникам і захисницям.

Костянтин Костишин: "Я ненавиджу слово "втомилися", але ми справді звикаємо до війни"

Костянтин Костишин – актор театру та кіно. Восени 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ, служив у 154-й окремій механізованій бригаді. У 2025 році звільнився з військової служби за віком.

Я думаю, що незалежність у 1991 році ми отримали авансом. А справжню незалежність виборюємо тільки зараз. Тоді, мені здається, все було трохи не по-справжньому. Суспільство повірило, що незалежність уже є і все позаду. Але так не буває. Її треба вибороти – оце ми зараз і робимо. Я дуже сподіваюся, що зрештою в цій історії поставимо крапку.

Не можу сказати, що війна якось мене змінила. У мене були свої життєві принципи, і вони залишилися. Але війна дуже змінила те, що мене оточує, – людей і середовище. Вона стала своєрідним лакмусовим папірцем. Ти ніби знаєш людину, маєш певні очікування від неї, а під час війни раптом бачиш зовсім іншу реакцію і поведінку. У мене таких випадків було чимало. Але водночас я бачу й багато хорошого. Є люди, які повністю віддають себе допомозі іншим: волонтерять, жертвують своїм часом, грошима, здоров’ям. Особливо мене вражало, як на початку війни люди допомагали тваринам.

Зараз із цим складніше. Люди втомилися, звикли до війни, і тієї готовності допомагати, яка була в перші місяці, вже немає. Нещодавно побачив у Facebook допис жінки, яка просила допомогти притулку зі старими й хворими тваринами. Подивився відео – там собака з перебитою лапою лежить біля жінки, махає хвостом, а лапа просто висить. Я поширив цей допис у себе. І знаєте, скільки було реакцій? Один лайк. Мене це зачепило. Я ненавиджу слово "втомилися", але ми справді поступово звикаємо до війни. Це неправильно, але факт. На початку люди допомагали значно більше. У мене зараз, як у всіх, ситуація непроста: одна проблема, друга, третя – і всі ці "дірки" треба якось закривати. З одного боку, все розумієш, а з іншого – виникають внутрішні конфлікти, бо хочеться допомогти всім, а можливості не безмежні.

Після того, як повернувся з війни, перші тижні мене тригерило, коли бачив у місті багато молодих, здорових чоловіків. А там, на фронті, дуже потрібна ротація. Чимало людей, які були зі мною, служать ще з 2022 року. Вони реально виснажені. По-хорошому, мала б працювати система: відслужив певний термін – тебе замінюють. Але, на жаль, цього не відбувається. І ти повертаєшся додому, а в голові крутиться: чому так? Про яку країну я мрію? Перше – відсутність корупції. Друге – робоча судова система. Запит на це в суспільстві величезний ще з 1991 року. Якщо ми це зробимо, думаю, країна буде як квіточка.

Геннадій Попенко: "Ідеальна країна для мене – це коли наші східні прикордонні міста й села стануть портами"

Геннадій Попенко – актор, телеведучий. На початку повномасштабного вторгнення разом із родиною пережив окупацію в Іванкові на Київщині. Після звільнення селища добровільно мобілізувався до ЗСУ. Служив у 59-й окремій механізованій бригаді, згодом – у "Культурному десанті".

У 24 серпня заходжу з дуже простим питанням: чи повертатися мені на службу, чи ні. Це питання для мене наразі відкрите.

Чи змінила мене війна? У головному нічого не змінилося: м*скалі – вороги. Але водночас я ще сильніше зрозумів одну річ: Україна вистоїть лише в єдності. Об’єднання заради того, щоб вижити, – мабуть, найочевидніший, але водночас найважливіший рівень. Ми маємо триматися разом просто тому, що це питання нашого існування. Але є й інший рівень – гуртування навколо самобутності. Мови, символів, історії, культури. Бо незалежність – це не тільки територія. Це ще й розуміння, хто ми є, що саме захищаємо і чому маємо залишатися собою.

Що тригерить в мирному суспільстві? Випадки з ТЦК – це біль. Тому що ТЦК – це військовослужбовці. Такі самі військові, як і решта. І коли ми проявляємо неповагу до одних військовослужбовців, ми фактично проявляємо неповагу до всіх Сил оборони України. Мене дуже тривожить, коли це забувають. Бо якщо в нашій армії одного дня не буде кому воювати, тоді всі населені пункти України поступово дізнаватимуться про нюанси й особливості мобілізації вже до лав м*скальської армії.

Ідеальна країна для мене – це коли наші східні прикордонні міста й села стануть портами. Наприклад, із Вовчанська вирушатимуть круїзні лайнери новим океаном, а до мого рідного Білопілля траулери привозитимуть рекордні улови стерляді. А найцікавіше – найбільше щаститиме рибалкам тоді, коли вони закидатимуть сітки над територією колишньої столиці Московії.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Романом Луцьким – про пропозицію з Росії на мільйони, жорсткі суперечки з Олексієм Гнатковським та особисте прохання до Наталі Сумської.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейк