"Гулянки з’їдають гонорари". Анна Сагайдачна – про марнотратство деяких чоловіків-акторів, справжнє прізвище в паспорті та роботу пекаркою

Анна Сагайдачна – відома українська акторка, у творчому доробку якої вже близько пів сотні ролей. Широку популярність здобула після виконання однієї з ключових ролей у серіалі "Кріпосна". Ми зустрілися з Анною на презентації трейлера сімейної комедії "Потяг до Різдва", яка стартує в кінотеатрах з початком грудня. Захід відбувся на Центральному залізничному вокзалі у Києві за участі акторського складу фільму та хору "Гомін", який створив атмосферну музичну підтримку.

В інтерв’ю OBOZ.UA акторка, яка менш ніж рік тому вдруге стала мамою, відверто розповіла про своє сьогодення. Анна поділилася, що на початку повномасштабного вторгнення, коли акторська діяльність зупинилася, готувала на замовлення домашні солодощі, заробляючи так на життя. Також відверто згадала про теперішні стосунки з чоловіком, продюсером Євгеном Третяком, із яким несподівано розлучилася вже під час великої війни, та пояснила, чому після розлучення не стала повертати дівоче прізвище. Крім того, Анна зізналася, що її колись пов’язувало зі скандальною режисеркою Оксаною Байрак, і висловилася про критику через низку скандалів на адресу свого викладача КНУТКіТ імені Карпенка-Карого Юрія Висоцького.

На гамірний київський вокзал акторка приїхала з маленькою донькою Мірою: "Чи вперше моя дитина на такій події? Ми загалом інколи ходимо разом – я просто розумію, куди можу її взяти, а куди ні. У кінотеатр, наприклад, складно: вона просто не висидить сеанс. А от на такі події – чому б і ні?"

– Аню, "Потяг до Різдва" – це, ймовірно, перша ваша робота після народження другої дитини?

– Так, але я завжди мріяла знятися в різдвяному кіно. Будьмо чесними, новорічних фільмів, знятих в Україні, не так вже й багато, правда? Тому мені дуже подобається, що зараз з’явилася тенденція знімати саме такі стрічки. І я щиро сподіваюся, що цей проєкт буде не останнім для мене в такому жанрі. Різдво – моє улюблене свято, я просто обожнюю зимові свята. Раніше вагалася, коли питали про улюблену пору року, але тепер можу впевнено сказати: це зима. Я дуже люблю сніг. Хоча, що цікаво, страшенна мерзлячка – мені постійно холодно, навіть влітку сплю під ковдрою. Та попри це обожнюю зиму й завжди чекаю з нетерпінням. От і зараз – у передчутті шостого грудня, Дня святого Миколая, який розпочне парад різдвяних свят.

Моя героїня – дуже тепла, щира жінка. Разом із сином їде у потязі святкувати Різдво. Ця поїздка для них особлива: вони прямують не просто на свято, а щоб побачитися з татом-військовим, якого мають відпустити на кілька днів саме на Різдво. Мій партнер у фільмі – чудовий актор Дмитро Сова, який зараз також служить у війську. Йому дали коротку відпустку якраз на ті дні. Ми багато спілкувалися на майданчику, я бачила його вперше від початку вторгнення.

– А як вам було влітку знімати зиму?

– Чесно кажучи, знімати зиму влітку все ж легше, ніж літо взимку. Бо, як кажуть, пар кісток не ломить. Особисто мені було цілком нормально. Кажу ж, я мерзлячка, тому сиділа собі у светрику, розмахувала віялом – все гаразд. Та загалом – це просто нюанси професії, усе звично.

– Хто вам допомагав у цей період з маленькою Мірою?

– Приїхала мама, доньці було вже не місяць-два – впоралися. З грудним вигодовуванням зараз простіше – можна зціджувати молоко і залишати. Звичайно, якщо працювати щодня, це важко, і тоді замислюєшся, чи варте воно зусиль. Але у випадку з повним метром – це ж не пів року зйомок, а обмежена кількість днів. Та й мій графік був комфортним: знімальний день, два дні перерви, потім знову зйомка.

Поки що Міра ще не була зі мною на знімальному майданчику, але не відкидаю такої можливості. Головне – мати поруч когось, хто може допомогти. Зазвичай мені щастить із проєктами – продюсерські команди ставляться лояльно й не проти дітей. Хоча, звісно, трапляються й інші ситуації. Наприклад, нещодавно запросили взяти участь у шоу і коли дізналися, що планую приїхати з дитиною (не сама, з помічницею) і що мені знадобляться кілька коротких перерв, щоб погодувати Міру, то категорично сказали "ні". Мовляв, дітям там не місце. Я розумію, що в кожного свій виробничий процес. Тож відмовилася від участі – може, іншим разом.

Міра майже завжди зі мною. Зі старшим Тимуром легше: він уже школяр, ходить до першого класу. Зранку відвезла, ввечері забрала. До речі, нещодавно навіть гуглила, хто придумав дитячі садочки. Дай Боже здоров’я цим людям, бо я не уявляю, як би без них справлялася. Інформації не знайшла, але щиро вдячна тим, хто колись створив таку інституцію. Тимур ходив у садочок із двох років.

Але знаєте, так виходить, що зараз він потребує набагато більше уваги, ніж Міра. Я була впевнена, що буде навпаки. Хоче весь час, щоб була поруч, щоб грала з ним у футбол. Особливо це відчувалося, коли була вагітна. Він у мене футболіст, займається в спортивній школі, і пам’ятаю, як на дев’ятому місяці вагітності просив: "Мамо, пограй зі мною". І я грала – тримаючись за живіт, не сильно б’ючи по м’ячу.

Я стежу, щоб не виникало ревнощів. Якщо, наприклад, цілую Міру, син одразу запитує: "А мене?" Тож цілую їх обох, купую все порівну. Це нелегко, але роблю все можливе, щоб він ні на мить не подумав, що тепер для нього менше любові чи часу. Звісно, деякі речі пояснюю. Кажу: "Тімочко, я вночі прокидаюся, тому, будь ласка, привчайся спати окремо". Він звик спати разом, бо його раннє дитинство припало на ковід, а потім почалася повномасштабна війна. Було спокійніше, коли він поруч. А тепер з’явилася Міра. Він потроху це приймає.

– Розкажіть, як проходив процес вибору школи для Тіми. Ви моніторили батьківські чати, знайомилися з учителями, відвідували школу чи орієнтувалися на щось інше?

– Знаєте, зараз це насправді досить складно – і подивитися школу, і познайомитися з учителем. У державних школах в умовах війни екскурсій не проводять – нічого не показують. Я пам’ятаю, як дуже хотіла, щоб Тіма навчався в хорошому державному ліцеї неподалік. І буквально добивалася можливості хоча б подивитися будівлю. Писала листи, вже майже сварилася: "Як так? Не можу подивитися, у яких умовах навчатиметься дитина – спортзал, басейн, класи?".

У приватних закладах простіше: ти платиш великі гроші, то тобі ще й червоний килим розстелять. Але й там, чесно кажучи, батьки не знають до останнього, хто у них викладатиме. Тож можеш оглянути школу, класи, нові парти – але це все, відверто, не найголовніше. Насправді головне – це перший учитель, з яким дитина проводитиме найбільше часу. Якийсь час я серйозно розглядала приватну школу. Але зважила, що Тіма й так відвідував приватний садочок, і це – чималі кошти. Ми платили 20 тисяч гривень на місяць, а ще додаткові гуртки: англійська, логопед, футбол, конструктори – і в підсумку виходило 27-30 тисяч щомісяця. Якщо порахувати, то за рік набігало понад 350 тисяч гривень.

Коли постало питання про те, що попереду ще стільки років навчання і, відповідно, витрат, ми серйозно задумалися. Садочок – це одне, адже дитина маленька, але коли йдеться вже про більш старшу, то починаєш інакше дивитися на ситуацію. Тим більше не знаєш, як що складеться, а попереду – вища освіта. Тому почала розглядати державні школи. Хоча у нас у ЖК є приватна – це було б зручно: дитина навчається просто під домом. Але вирішила підходити до вибору з освітнього боку – дивитися рейтинги НМТ, аналізувати, які школи реально показують найкращі результати. І виявилося, що лідирують переважно державні заклади.

Цікаво, що до школи, де зараз навчається Тіма, ми не могли б потрапити за місцем проживання – прикріплені до інших. Єдиною можливістю були вільні місця через жеребкування. Я відправила заявку буквально в останній день – уночі. Мені зателефонувала кума, сказала, що сьогодні дедлайн. А я нічого ще не подала. Завдяки цій розмові й вирішила терміново надіслати документи. І ми виграли жеребкування! Абсолютно чесно й відкрито. Я була щиро здивована. А ще нам пощастило з учителькою – вона неймовірно мені імпонує.

– Невже популярність ніяк не допомагала вам у цьому питанні?

– Син має прізвище батька, і я теж у документах зазначаю прізвище попереднього чоловіка. У кіно та в усіх договорах фігурую як Сагайдачна – це моє дівоче прізвище. Тож до моменту жеребкування ніхто навіть не здогадувався, хто ми. Лише коли я вже особисто прийшла після оголошення результатів і написала зі своєї сторінки у Facebook, мене впізнали. Пам’ятаю, як зателефонували й сказали: "Ви виграли місце, сьогодні було жеребкування. Ви будете йти до школи?" Я відповіла: "Звісно!" Дуже зраділи.

Чому не змінюю прізвище на Сагайдачна? На це є причини. По-перше, не хочу проходити через повну зміну документів – це тривалий і клопіткий процес. По-друге, нинішнє прізвище має і мій син. Якщо чесно, ключовим фактором усе ж є документи. Звісно, можна цим зайнятися, але наразі не бачу потреби. Можливо, якщо колись зберуся знову заміж, тоді вже повернуся до цього питання.

– Коли плануєте виходити заміж за свого теперішнього обранця – тата Міри?

– Своє особисте життя я зараз не коментую – хочеться, щоб хоча б щось залишалося тільки моїм. Тим більше, мені здається, що в інтерв’ю я й так достатньо відверта й щира.

– А третя дитина – це можливо?

– Знаєте, я в батьків одна, і завжди мріяла про велику сім’ю. Щодо третьої дитини – тут усе впирається у два фактори: здоров’я і фінансові можливості. Хочеться дати дітям усе необхідне, а життя в Україні зараз стрімко дорожчає, інколи навіть складно зрозуміти, коли вже зупиняться ці ціни. Тому якщо буде здоров’я і можливості – то чому б і ні? Розумію, що багато хто засуджує жінок, які народжують під час війни: мовляв, як так можна? А я питаю: і що – сидіти й чекати? Коли закінчиться війна, скажіть мені точну дату. Людина має жити й робити те, що відчуває правильним.

– Не було думки на початку великої війни, що доведеться змінювати професію, бо кіноіндустрія швидко не оговтається? Акторка Наталя Васько, з якою ви знімалися в "Кріпосній", розповідала нам, що навіть думала йти працювати в ресторан.

– А я тоді займалася кондитеркою. У мене й досі є клієнти, які пишуть: "Ми так хочемо ваших різдвяних штоленів, спечіть, будь ласка". Навіть кілька людей стоять у черзі! І я часом думаю: може, й справді напекти тих штоленів. Я робила й паски, і зефір, і мармелад, і печиво. Замовлення на святкові торти не брала – вважаю, що це окрема спеціалізація.

– Це приносило відчутний заробіток?

– Я робила все сама: закупівля продуктів, пакування, виробництво. Звичайно, було важко. Могла стояти на кухні з ранку до вечора. Зефір і мармелад робилися трохи простіше, бо їх можна готувати наперед, а мармелад взагалі має великий термін зберігання. Випічка ж робилася лише під конкретне замовлення. Але попри весь цей клопіт, коли війна почалася й роботи взагалі не було, закочувала рукави, ставала до плити – і могла заробити до 40 тисяч гривень на місяць.

Я завжди дуже любила готувати і навіть закінчила кулінарні курси. Потім почала пекти – і одразу добре стало виходити. Власне, це все почалося, коли я була вагітна Тімою. Просто вдома, самостійно, відкривала кулінарні книги і пробувала. Зараз взагалі немає з цим проблем. Коли хтось каже, що "в нього руки з того місця", я не вірю. Відкриваєш YouTube: все показано покроково – скільки класти, що додавати. Звичайно, дріжджове тісто може не зійти, навіть якщо готуєш за відео – у мене, наприклад, не виходило з однією закваскою для хліба, скільки не пробувала. Але якщо йдеться про просту випічку – печиво, яке не потребує довгої підготовки, не вірю, що не можна зробити.

– Чи бували у вашому житті періоди, коли довго не було роботи? Як ви їх переживали?

– У мене були періоди і по року, коли не було зйомок. Але я ніколи не зациклююсь і не обмежую себе лише кіно. Гарна фінансова підстраховка – блогерство. І є багато акторів, які не знімаються, яких не знімають – і зараз, і раніше. Щось вискочить раз на пів року, а то й на рік – але це дрібниця. І вони ведуть свої блоги, на рекламі заробляють. У мене теж є Instagram, є TikTok. Я завжди щось вигадую – не покладаюся лише на свою професію.

І знаєте, я не те щоб проти, щоб мій син став актором, але вважаю, що для чоловіка ця професія все ж складніша, ніж для жінки. Може настати момент, коли роботи не буде зовсім. Окрім того, як на мене, багатьом акторам-чоловікам не вистачає здорового глузду, щоб правильно розпоряджатися заробленими в кіно грошима. Знаю багатьох у цій сфері, хто отримує великі суми, але розтринькали їх. Гулянки з’їдають гонорари. У кіно можна заробити хороші гроші, головне – розумно їх використовувати, підстрахувати себе, кудись вкласти. А багато відомих акторів-чоловіків навіть власного житла не мають.

– А яка ситуація у вас із житлом: ви орендуєте чи вже маєте власне?

– Коли була одружена, ми жили в приватному будинку. А після розлучення спочатку зняла квартиру, а потім придбала свою. Це вже під час повномасштабної війни відбулося. Кредитів не брала, як виявилося, вмію накопичувати.

– Які стосунки наразі у вас із колишнім чоловіком?

– Наші діалоги обмежуються питаннями лише щодо Тимура. Ми розділили батьківські обов’язки. Це не сталося відразу – процес був довгим, але, слава Богу, зараз усе більш-менш. Все ж таки пройшло два роки. Ми сформували графік: коли Тимур у мене, коли у нього. Мешкаємо недалеко одне від одного. Я спеціально купувала квартиру поруч, бо розуміла, що син раніше більшу частину часу проводив у приватному будинку – це його дім, його простір. Навіть мені моя квартира, де живемо вже півтора року, ще не відчувається повністю своєю. А для Тимура важливо, що його дім – це той будинок, де він народився, де його кімната, собака, його енергетика. Тому ми дотримуємося правила: тиждень він живе у тата, тиждень – у мене. Тато справляється з ним. Звісно, печиво не напече, борщ, як я, не зварить, але загалом усе гаразд.

– До війни ви, як і багато інших акторів, знімалися в проєктах, де були російські артисти. Як згадуєте той час?

– До мене ніколи не було поганого ставлення ні з боку наших акторів, ні з боку російських. Моя думка така: якщо і виникало зверхнє ставлення, то тому, що ми це дозволяли. Давали їм умови кращі, ніж своїм акторам. А людина починає користуватися цим, сідає на шию – зрозуміло, виникає напруження. Скажімо, у нас десять акторів живуть в одному вагончику, а у них кожен окремо. У них гарне харчування, а у нас – що простіше. Чому? Я теж головна героїня, наприклад, у цьому серіалі. Як мені пояснювали, це було пов’язано з тим, що більшість фінансування йшла з Росії: мовляв, хто платить, той і замовляє музику. Тобто для їхніх акторів мали бути найкращі умови, а зі своїми – розбирайтеся, як хочете. От наші продюсери і "розбиралися".

– Так сталося, що війна торкнулася особисто вашої родини: на фронті загинув рідний дядько.

– Це брат моєї мами. Він працював на млині й буквально наступного дня після мобілізації отримав відстрочку від служби. Потрапив у піхоту й протримався всього кілька місяців.

– Пригадується, що на початку вторгнення ви мали публічний конфлікт із режисеркою Оксаною Байрак, з якою раніше дружили родинами.

– Боже мій, я навіть не знаю, де вона, що і як живе. І чесно – мені нецікаво. Десь чула, що вона знімає в РФ якісь нові фільми. Але знову ж таки: звідки чула? Бо про це писали українські медіа. А навіщо про це писати? Тягнути цих людей в інформаційний простір? Мені здається, варто про них просто забути. А медіа постійно нагадують, і виходить, що я теж постійно це бачу. Пишіть краще про наших. А щодо Оксани Байрак, не бажаю їй нічого поганого як людині. Вона зробила свій вибір, ми – свій.

Ми не були друзями, але вона була другом мого колишнього чоловіка – він був її правою рукою. Тому у нас були товариські стосунки: їздили один до одного в гості, спілкувалися. Чи було мені зрозуміло, що вона має такі погляди? Ну дивіться: наприклад, ваша мама любить радянські фільми – це її дитинство, її минуле. Раніше ми б це не назвали проросійською позицією, правда? Тому я на це особливо не звертала уваги. Але завжди велися розмови про те (і не тільки від Байрак таке чула), що в Росії сильніша акторська школа, що у нас є лише один провідний виш – університет Карпенка-Карого, а там все інакше, і рівень освіти вищий. У нас у кіно конкуренція така собі, і треба у них вчитися. Коментувати це не буду – думаю, всі й так все розуміють. Нам потрібно активно розвиватися, відкривати власні акторські школи. А не так, що у нас скандал на скандалі навколо театрального.

– Як ви, до речі, ставитеся до цих скандалів, коли викладача Андрія Білоуса звинуватили в домаганнях та неналежній поведінці? І схожа історія з Юрієм Висоцьким.

– Юрій Висоцький був моїм художнім керівником в КНУТКіТ імені Карпенка-Карого. У мене дві вищі освіти: Університет культури та мистецтв, а вже потім – Карпенка-Карого. І саме Висоцький взяв мене на свій курс, дав головну роль у виставі, багато зі мною працював. Особисто ніколи не відчувала нічого подібного з того, про що йшлося у відео, які з’явилися під час скандалу. Але треба розуміти: я прийшла до нього не в 17 років. Вже була дорослою.

А загалом вважаю, що акторська професія – не для слабохарактерних. Якщо ти м’який, вразливий і тобі важко витримувати тиск, можливо, не варто йти в акторство. Бо тут тебе спочатку вчать фактично відмовлятися від себе, міняти мислення. Це дуже важко пояснити тим, хто не проходив цю школу. Перші курси – найжорсткіші. Якщо витримав, то далі вже легше. Якщо ні – треба чесно подумати, чи ця професія взагалі твоя. Але важливо: ми зараз говоримо не про домагання чи насильство. Виключно – про навантаження, про специфіку навчання. Бо те, що я чула, наприклад, про Льва Сомова і те, як він спілкувався зі студентами, – це взагалі не піддається жодним виправданням.

– У контексті скандалів щодо можливих сексуальних домагань у творчих колективах хочу запитати: чи траплялося вам особисто з таким стикатися?

– Ні. І знаєте чому? Мені такого просто не запропонують – мене чоловіки трохи бояться. Вони ж відчувають, до кого можна підійти з такими пропозиціями, а до кого – ні. У мене дуже войовнича енергетика. Я можу бути м’якою й ніжною, як моя героїня Наталі в "Кріпосній", але захищатися вмію дуже жорстко. Мені здається, саме через це зі мною таких історій не траплялося.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Анною Саліванчук – про стосунки з ексчоловіком-нардепом, величезний кредит на квартиру та анкету на сайті знайомств.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!