Блог | Зрада – це бачити брехню й мовчати: чи здатне НАБУ виправляти власні помилки?

"Як так? Ти ж сам колись працював у НАБУ, а тепер його критикуєш?" – ось таке іноді прилітає в коментарі.

Та дуже просто. Бо поважати інституцію – це не те саме, що мовчати, коли хтось робить діч.

Я не критикую НАБУ. Я критикую конкретних людей, які поводяться не як детективи, а як піарники з владними повноваженнями: малюють протоколи, підганяють цифри, фальсифікують докази й потім прикриваються жовто-сірим гербом.

Поважати – це не значить захищати будь-кого, хто прикрився логотипом інституції.

І от тут треба чітко розрізняти: коли я кажу, що хтось у НАБУ вчинив злочин, то я не б’ю по НАБУ. Я просто не даю йому ховатись за НАБУ.

Бо зрада – це не сказати правду.

Зрада – це бачити брехню й мовчати, бо "ж свої".

Так, я колись працював у НАБУ старшим детективом. Знаю, як там. Це не "погані люди". Там є класні, розумні, мотивовані.

Просто в якийсь момент інституція починає любити себе настільки сильно, що боїться чесно подивитись у дзеркало. А в тому дзеркалі – не ворог. Там відображення з людськими вадами.

"Протягом періоду оцінки досудові розслідування УВК не призводили до повідомлень про підозру, обвинувальних актів чи вироків... Фактично за 10-річну історію зусилля УВК не призвели до жодного обвинувального акта чи вироку щодо співробітника НАБУ" – цитата зі звіту міжнародного аудиту (сторінка 39).

Не одного. Не двох. А нуль.

І це не показник ідеальності. Це, як мінімум, показник чудесної стабільності у розділі "ігнорувати", підрозділ "закрити очі".

Бо маємо або найчесніший у світі орган правопорядку, або внутрішній контроль із найакуратніше закритими очима. І це навіть не "зрадонька", а класика: усі все розуміють, але ніхто не хоче псувати статистику. Немає жодного свареного кота, бо просто ніколи не дивляться по кутках.

Мені щиро хочеться, щоб НАБУ могло собі дозволити не лише помилятись, а й мати силу чесно сказати: "Так, тут була помилка. І ми її виправляємо."

Навіть якщо це злочин. Бо, хоч наратив й заїжджений, але правильний:

"Систему характеризує не помилка, а реакція на неї."

Чи вчиняють окремі детективи НАБУ злочини? Так, вчиняють.

Я лише на прикладі справи аеропорту Бориспіль маю чіткі докази того, як ексдетектив Станіслав Браверман разом із приватним оцінювачем Степаном Максимовим підробили звіт з оцінки: внесли недостовірні відомості про ціни в договорах, які не відповідають первинці, підмінювали курси валют, взяли лише 8% релевантних договорів, щоб приховати, що Євген Дихне здавав приміщення в оренду дорожче за Фонддержмайна, ще й мінімум три різні версії цього звіту зробили – на одну й ту ж суму до копійки, але з різними вихідними даними, методологією та видами вартості. І все тільки щоб намалювати збитки, яких ніколи не було.

І всю цю історію ми з іншими адвокатами у справі розкатали від і до – на документах. Апеляція призначила третю у своїй практиці комплексну експертизу на цій стадії, бо вшочені всі, включаючи прокурора.

Це ідеальна справа, щоб показати не на словах, а на ділі здатність розслідувати власні факапи. Ще й юридично просте, як двері, службове підроблення: беремо офіційний документ (звіт з оцінки), встановлюємо, які відомості достовірні, які – ні, хто вніс недостовірні й нахіба. Але ж для цього хоча б почати розслідування треба.

Подали заяву – відписка.

Ок, провели самі розслідування, подали ще раз із доказами – знов відписка.

Оскаржили слідчому судді, виграли, направили ухвалу – і... детектив УВК НАБУ Сергій Грабар змінює кваліфікацію зі службового підроблення на іншу, яка не підслідна НАБУ.

Можна було б сказати: "Дискреція! Я процесуальний художник! Я так бачу!".

Але найпростіший спосіб не розслідувати "по своїх" після відписки – це внести по непідслідній кваліфікації й перекинути в ДБР.

У розмовах із міжнародними партнерами ті самі визнають: робити УВК НАБУ структурним підрозділом НАБУ було помилкою. УВК НАБУ – це мертвонароджене дитя, системна проблема, яку вже всі усвідомлюють.

Звісно, можна знімати дзеркало зі стіни, щоб не бачити відображення.

Можна казати, що проблем нема, якщо просто їх не рахувати.

Можна працювати за принципом: "Жодних розслідувань, жодних скандалів, жодних ризиків." І отримати посаду заступника директора – за "стабільність".

Кожна нормальна інституція має право на помилку.

Але не має права удавати, що її не було.

Бо поважати інституцію – це не підіймати келих за її бездоганність, а мати сміливість сказати, що в неї з рота пахне "мєнтовськими" методами, покривательством і страхом виглядати недосконало.