Вирішальний тиждень для України: "атака" на Трампа у Давосі, Віткофф і Кушнер знову їдуть у Москву, а Європа хоче "почути" Путіна. Інтерв’ю з Безсмертним

Початок 2026 року дедалі чіткіше демонструє: війна Росії проти України переходить у фазу великої політичної торгівлі, де безпека, економіка і геополітичні шантажі переплітаються в єдину конструкцію. Ключовий елемент цієї конструкції – позиція Дональда Трампа. Європейці відкрито визнають: без США жодні гарантії, жодні контингенти і жодні "коаліції охочих" не працюватимуть. Саме тому весь нинішній дипломатичний рух зводиться до одного питання – чи готовий Трамп поставити політичний підпис під документами, які готувалися на рівні переговорників, і чи не перетворяться ці домовленості на ситуативну угоду без стратегічних зобов’язань. Тому на Всесвітньому економічному форумі у Давосі, який відбудеться з 19 по 23 січня у Швейцарії, союзники України з G7 мають намір чинити тиск на Дональда Трампа.

Давос-2026 стає не просто черговим майданчиком для декларацій про "єдність Заходу", а точкою, де зійдуться одразу кілька конфліктних треків: безпека України, транзакційна логіка Дональда Трампа, вагання Європи та нові геополітичні шантажі з боку Вашингтона. Формально – це Всесвітній економічний форум. Фактично – політичний полігон, на якому союзники України намагаються отримати головне: особисте "так" Трампа під гарантіями безпеки.

На цьому тлі Європа дедалі чіткіше демонструє власний розкол. Ініціативи Парижа та Рима щодо необхідності "принаймні брати участь" у переговорах з Москвою фактично означають спробу відновити діалог із Путіним. Цей курс викликає спротив східноєвропейських країн та самого Євросоюзу, але водночас оголює страх: Європа боїться, що ключові рішення будуть ухвалені без неї. Символом цього страху стають повідомлення про можливий черговий візит Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера до Москви – як нагадування, що канал прямого діалогу США з Кремлем залишається відкритим.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– З огляду на нинішню риторику Дональда Трампа щодо України та ролі США у війні, чи реально, що тиск союзників G7 у Давосі змусить його схвалити безпекові гарантії для України? Чи це радше дипломатичний ритуал без реальних зобов’язань з боку Вашингтона?

– У мене досить песимістичний погляд не лише на переговорний процес, а й узагалі на можливість будь-яких повноцінних діалогів із Дональдом Трампом. У нинішній ситуації очевидно, що накопичилося кілька масштабних міжнародних проблем, які, нашаровуючись одна на одну, просто не залишають простору для ухвалення рішень хоча б по одній з них. Зрозуміло, що анонсована поява Дональда Трампа в Давосі відбувається на тлі тем, які розмивають саму платформу форуму. Російська агресія, Близький Схід, протести в Ірані, Гренландія – що більше цієї проблематики, то швидше Давос починає танути, як лід. Причина проста: ми перебуваємо буквально за кілька метрів від моменту, коли частина європейських політиків просто припинить спілкування з Дональдом Трампом. І це безпосередньо впливає на ситуацію. Можна довго говорити, вмовляти, надсилати посланців, але врешті-решт це починає дратувати, і частина людей просто виходить із діалогу.

Що стосується переговорного процесу як такого, давайте зважимо ось що. Якщо тема Гренландії продовжить "підігріватися" у Вашингтоні, це означатиме, що всередині і "коаліції охочих", і серед європейських політиків з’явиться частина гравців, які почнуть радикалізувати свою позицію щодо США. А це емоції. А емоції – це кінець діалогу. В результаті спілкування з Вашингтоном триматиметься виключно на формальному обговоренні переговорного процесу, але його зміст просто розсипатиметься.

Тема Гренландії, як і тема Ірану, з одного боку, є однопорядковими, а з іншого – вони об’єктивно нівелюють зміст переговорів. Саме тому надзвичайно важливо, щоб німецька ініціатива щодо спільних дій Європи і США по Гренландії стала ключовою. Тоді можна було б поєднати переговорний трек між Вашингтоном, Києвом, Брюсселем і європейськими столицями щодо російської агресії з темою Гренландії – у руслі спільних дій НАТО, коаліції свободи й демократії.

Але зверніть увагу на поведінку Трампа щодо Ірану. Він не впускає в процес Європу. Він не впускає в процес Ізраїль. За окремими даними, там уже понад 20 тисяч жертв. Він не дає можливості Ізраїлю діяти з одного боку і не допускає європейців – з іншого. І при цьому сам нічого не робить. Уявіть собі, що подібна модель поведінки реалізується і напередодні Давосу. Всі зібралися, всі готові говорити, а він просто уникає спілкування. Бо не подобається. Ось цього я найбільше і остерігаюся.

Треба чітко зафіксувати: діалог між Вашингтоном і Європою сьогодні фактично тримається на темі стримування і зупинення російської агресії проти України. А з іншого боку, невігластво Дональда Трампа, його поведінка і щодо Гренландії, і загалом руйнують будь-які діалоги, будь-яку концентрацію сили в межах коаліції свободи і демократії.

– Зазначається, що Вашингтон і Київ підпишуть велику економічну угоду на 800 мільярдів. На ваш погляд, це позитив та якийсь рух уперед чи це просто чергова "цукерка" для Трампа, який марить лише мільярдами – бажано сотнями мільярдів, і якому потрібна якась чергова намальована перемога? Чи все-таки ця угода може бути реально корисною для України?

– Перш ніж відповідати, я сам собі поставлю запитання: коли говорять про цифру 800 мільярдів, люди взагалі уявляють, що це за сума? Я розумію ваш натяк – Трамп мислить трильйонами. Але усвідомити, що таке 800 мільярдів, – це окрема інтелектуальна вправа. Це приблизно як тоді, коли укладали митну угоду між ЄС і США, де фігурувала цифра 600 мільярдів інвестицій з боку Європи. Пам’ятаєте? Підписали документи, роз’їхалися, а європейці потім спокійно сказали: інвестиції залежать від умов у США. Якщо вони привабливі – будемо вкладати, якщо ні – ні.

Гаманця, де лежить 800 мільярдів, просто не існує. Немає такого рахунку. BlackRock – це не мішок із грошима. Це інвестиційна компанія, яка залучає кошти з ринку й допомагає розміщувати їх у проєкти. Тому всі ці заяви Дональда Трампа я сприймаю як порожні обіцянки. Скільки трильйонів він уже "залучив" в економіку США на словах? А по факту – у Сполучених Штатах падають показники створення нових робочих місць, країна стоїть за крок до зростання безробіття.

І в цій ситуації він розповідає про інвестиції. Звідки, яким механізмом, у нинішніх умовах, він бачить можливість знайти 800 мільярдів? Для мене це пустопорожня риторика, особливо коли її повторюють і Стів Віткофф, і сам Трамп.

Війна породила нові масштаби цифр, але навіть у мирних умовах віднайти такі ресурси – архізавдання. Потрібні стабільні умови, правова система, суди, контроль, регулювання. Це не питання бажання – це питання десятиліть. І ще одне. Кажуть: "підпишуть". У світі не існує такого документа, який можна було б просто підписати і запустити потік у 800 мільярдів. Такого тексту людство ще не вигадало. А вірити Дональду Трампу… думаю, всі вже чудово зрозуміли його здатність до "перебігу" заяв.

– Тобто це виходить чергова "цукерка" – мовляв, він покаже, що "відіб’є" ті гроші, які, за його словами, Байден "подарував" Україні?

– Якщо говорити сухо – так, зокрема. Але коли я чую цифру 800 мільярдів, я розумію, що ті, хто її озвучує, просто не усвідомлюють, що це означає з погляду інвестицій і їх освоєння. Щоб вкладати такі гроші, передусім потрібна енергопотужність. Подивіться на стан енергетики. Так, її треба відновлювати. Але це час. Її потрібно не просто відновити, а правильно розподілити, зрозуміти, де і як. Це не ріка шириною у 800 мільярдів, де відкрили сейфи й почали роздавати кредити. Це довга дорога стабільності й прогнозованості. За нинішніх стартових умов, щоб реально освоїти такі обсяги інвестицій, потрібно 20–25 років. Якщо ще дозволити собі трохи фантазії. Але "відкрити річку" – це вже з області трампономіки.

– Віткофф і Кушнер нібито знову їдуть до Путіна. Не до кінця зрозуміло – з чим саме, але Bloomberg пише, що це може бути певний ультиматум: мовляв, треба погоджуватися на те, що пропонує Трамп. Паралельно – ООН. Після удару "Орєшніком" по Україні американці чи не вперше за часів Трампа засудили дії Росії і прямо звинуватили її у зриві мирного переговорного процесу. Тиск на російські танкери триває, "кошмарення" суден продовжується. Чи можемо ми говорити, що в адміністрації Трампа і в нього особисто з’являється хоча б якась визначеність щодо тиску на Москву?

– Перше, на що я хочу звернути увагу, – зараз дуже багато хто апелює до виступу заступниці постійного представника США в ООН. І цей виступ подається як щось небачене, безпрецедентне, мовляв, Сполучені Штати повністю стали на бік України. Я б радив усім, хто так це трактує, просто порівняти цей виступ із заявами представників Латвії, Греції, Франції, Великої Британії. І тоді стане очевидно: серед усіх партнерів України це був найслабший виступ. Підкреслюю, найслабший за риторикою і за оцінкою дій Москви.

Ба більше, постійний представник США в ООН Майк Волтц на цьому засіданні був відсутній. І це важливо. Людина, яка прекрасно знає тему, очевидно, не захотіла озвучувати цей відверто нікудишній текст. Бо критика Росії там мінімальна, формальна і найслабша серед усіх тих, хто реально розуміє, що таке удар "Орєшніком", який це сигнал і кому саме цей сигнал адресований.

Тому я б у цій ситуації відштовхувався від фрази, яку сказав Дональд Трамп: що в Зеленського, мовляв, є лише одна карта – сам Дональд Трамп. Не знаю, чи він усвідомлював, що сказав, бо фактично визнав себе картою в чужій грі. Але якщо він це зрозумів, то тут важливий момент: він і себе не принизив, і Україну не образив. Навпаки – він визнав, що є аргументом у цій ситуації. Аргументом. А це означає, що він усвідомлює власну здатність впливати на перебіг подій. І це принципово.

На цьому етапі найважливіше – щоб Україна і Європа максимально синхронізували свої позиції, продовжували діалог із Вашингтоном і нарощували тиск. І дипломатичний, і практичний. Бо ситуація з танкерами почалася не з американців. Вона почалася з українських атак по російському танкерному флоту. А вже потім цей ланцюжок потягнувся далі.

І тут треба говорити чесно: настільки, наскільки Трамп є картою в руках України, настільки ж Зеленський є картою в руках Трампа. Саме так виглядає реальна конфігурація цієї гри. Абсолютно так само, як і у випадку з Іраном. Якби Дональд Трамп був здатен дивитися на світ ширше і поводився як гегемон, яким він себе бачить, а не як лавочник, яким він зараз намагається бути через Віткоффа та інших своїх емісарів, тоді ситуація виглядала б зовсім інакше – і за сигналами, і за діями.

Світ сьогодні на межі перелому. Ми з вами колись говорили про Сирію. Я тоді казав: після Сирії наступним має бути Іран. І тоді зашморг на шиї московського "монарха" почне затягуватися. І тоді можна буде серйозно впливати на ситуацію. Але Дональд Трамп у цій конфігурації придумує Гренландію. Саме тому надзвичайно важливо, щоб цей діалог розпадався. Я сподіваюся, що в Давосі вдасться його продовжити. Бо це означатиме, що і Вашингтон, і Київ, і Брюссель отримають додаткові аргументи тиску на Росію.

– Тоді про європейський трек. Президент Франції Макрон і прем’єрка Італії Мелоні виступили за переговори з Росією. У Кремлі це вже прочитали як сигнал розладу в європейській коаліції. Кремль навіть дозволив собі зверхньо заявити: мовляв, з ким там взагалі говорити, але сам факт розбіжностей – для Москви позитивний.

– Тут принципово важливо дещо зафіксувати. Ані Макрон, ані Мелоні особисто не збираються вступати в прямий переговорний процес із Москвою. Коли вони говорять про переговори, вони говорять про шанс, перспективу, ймовірність, але не про конкретний формат і не про конкретні кроки. Тому, по-перше, ніякого розладу всередині Європи тут немає. По-друге, немає і жодного розладу між Європою та Вашингтоном. Це радше сигнал Вашингтону: ви взялися – працюйте. Ви пообіцяли 24 години, потім 100 днів. Зараз минає рік від першої обіцянки, а ситуація стоїть на місці. Трамп дражнить європейців Гренландією, змушуючи їх думати про безпеку. А європейці у відповідь дражнять Трампа його ж обіцянками: ти ж обіцяв швидкий мир, то працюй, а не тікай від проблеми.

Зараз Віткофф загруз у темі Ірану. Очевидно, що виснажений Віткофф, у якого "мозолі вже всюди", просто фізично не може одночасно вести діалоги і по Ірану, і по Москві, і по Україні. Це об’єктивно внесе корективи. І європейці в цій ситуації кажуть: якщо ви у Вашингтоні не здатні рухатися далі, давайте це робитимемо ми. Тому звертати увагу на те, що говорить Москва, взагалі не має сенсу – вони видаватимуть за "перемогу" будь-що.

Насправді ключове інше: навколо Києва сьогодні тримаються і Вашингтон, і Брюссель, і європейські столиці. Київ – це єдина точка, яка зараз об’єднує всіх і утримує те, що називається євроатлантичною безпекою. Уявіть на секунду, що Києва в цій конфігурації немає. Все розлетілося б давно – і НАТО, і внутрішня єдність Європи, і будь-який діалог. Європейці це прекрасно розуміють і усвідомлюють колосальну цінність України і Збройних сил України. А Трамп розуміє інше: відступ від України – це його політична загибель, насамперед всередині Сполучених Штатів. Ось тому він і "їздить на стільці", не розуміючи, що саме і як йому робити далі.

– Переходимо до Гренландії – фактору, який може змінити багато чого і, власне, вже змінює. Навіщо Трамп так агресивно педалює тему? Він говорить про економіку, про безпеку, але європейці і раніше пропонували, і зараз пропонують розширювати американську присутність: і економічну, і військову. Не виглядає так, що доступ США до острова був проблемою. І друге: чи не здається вам, що Європа знову і знову вимушено реагує на фактор Трампа, на його негативні кроки постфактум? Адже до останнього європейці не вірили, що сценарій із Гренландією взагалі можливий. А тепер шукають, як максимально капітулювати на прийнятних умовах.

– Серцевиною нинішніх подій навколо Гренландії є діалог між Вашингтоном і Берліном. Візит міністра закордонних справ Німеччини Вадефуля до США і його переговори щодо гренландської проблематики фактично вивели сторони на зрозуміле і прийнятне для всіх рішення. Питання безпеки і оборони Гренландії має бути забезпечене спільними діями Європи та Сполучених Штатів.

Чому Трамп поводиться саме так? Тому що він загруз одразу в кількох кризах. Венесуела – нікуди не дінешся. Іран – він змушений входити в процес. Близький Схід – уже повністю на ньому. Далі на горизонті Африка. А питання реальної безпеки США сьогодні – це питання контролю євроатлантичного простору. Якщо піднятися над глобусом і подивитися холодно, Гренландія – це ключ до безпеки і Європи, і США, і Канади одночасно. Тому тема контролю над Гренландією, недопущення туди Китаю і Росії справді дуже турбує Дональда Трампа. У цій конфігурації існує реальний ризик упустити момент, коли Китай разом із Росією можуть отримати визначальний вплив на Гренландію. А далі вже питання раннього попередження, стратегічного контролю, ракетно-космічних можливостей і прямої загрози території США та Європи.

Чи здатні Штати самостійно забезпечити безпеку і оборону Гренландії? Ні. У США фактично немає криголамного флоту, достатнього для такого завдання. А вважати, що оборона Гренландії можлива лише протягом тримісячного літнього сезону, – це, вибачте, смішно. Потрібна системна, цілорічна робота. І саме тому безпека Гренландії може бути забезпечена лише спільно – Європою і США. Саме про це зараз і йдеться.

І тут мають рацію і Рубіо, і Вадефуль, коли говорять про необхідність спільного опрацювання всіх елементів. Як мають рацію і ті, хто каже: добре, давайте відправимо туди кілька бригад. Але тоді виникає просте запитання – де їх розмістити і як забезпечити в умовах арктичного клімату? Коли Трамп розповідає про "дві санні упряжки", він просто не усвідомлює, що таке прожити 365 днів на рік у Гренландії. Не в столиці, а в реальних регіонах. Не кажучи вже про обслуговування американської аерокосмічної бази. Тому тут не повітря потрібно струшувати гучними заявами, а сідати і відпрацьовувати питання між НАТО, Європою і США. І кожен має взяти на себе частину витрат і відповідальності.

Тепер щодо економіки і корисних копалин. Ви правильно натякнули: Трампу важлива не лише безпека, а й ресурси. Але й тут у нього немає жодних перешкод. Відповідно до закону про самоврядування Гренландії та угод про оборону зі США, інвестиції і доступ до родовищ можливі – навіть без погодження з Копенгагеном. Проблема в іншому: Трамп і його оточення, схоже, просто забули про існування цих механізмів.

– Чи можливий, на вашу думку, нормальний діалог між Вашингтоном і Європою щодо Гренландії, який би задовольнив обидві сторони?

– Можливий. Я в цьому переконаний. І, як правильно зазначає європейська й американська преси, Марко Рубіо тут виконує роль перекладача емоційних фраз Дональда Трампа. Суть позиції Рубіо проста: безпека і оборона Гренландії – це спільна відповідальність НАТО, Європи і США. А економічна частина вирішується через угоди з урядом Гренландії, які дозволяють і вкладати інвестиції, і отримувати прибутки всім сторонам.

Трамп говорив про мир за 24 години. Потім за 90–100 днів. Потім за пів року. Де це все? Там, де й було. Він говорив про Канаду як 51-й штат. Де це? Говорив про Панаму. Де це? Навіть Мексиканська затока на американських картах як була Мексиканською, так і залишилася. Тому балачки Трампа – це балачки Трампа. Є життя, є реальність. Я навіть не хочу зараз заходити в тему мит, "економічного розквіту" і всіх цих обіцянок.

Зверніть увагу на його поведінку: емоційні зриви, кривляння, кашель, танці. Видно, що він виходить із берегів. На глибинному рівні він розуміє, що його обіцянки перетворюються на порожню балаканину. Результат ми вже бачили на виборах 2025 року. Ще гірший для нього результат буде у 2026-му. Уся ця "гренландська чуханина" тоді полетить у смітник. Якщо демократи переможуть, а за такої динаміки вони переможуть із серйозним відривом, ці питання просто знімуть з порядку денного.