Тристоронній тупик: чому мирні переговори фактично зірвані та які фактори можуть їх перезапустити. Інтерв’ю з Долговим

Тристоронній переговорний формат між Україною, США та Росією дедалі більше нагадує процес, який формально триває, але фактично вичерпав свій зміст. Останні раунди консультацій, зокрема зустрічі 21–22 березня, не лише не наблизили сторони до компромісу, а й оголили головне – відсутність навіть базового бачення того, яким може бути завершення війни. Ключове питання, що розділяє сторони, залишається незмінним: території, передусім Донбас. І саме тут переговори вперлися у жорстку стіну, де жодна зі сторін не готова відступити без стратегічних втрат.

Вашингтон дедалі відвертіше демонструє підхід, намагаючись знайти швидке рішення навіть ціною тиску на Київ. Водночас Україна наполягає, що будь-які територіальні поступки не лише підривають її обороноздатність, а й створюють довгострокову загрозу для всієї європейської безпеки. Європейські партнери, попри формальну підтримку переговорного процесу, також починають визнавати його стагнацію. Сигнали про те, що діалог втрачає сенс, дедалі частіше звучать на рівні лідерів, які прямо говорять: проблема не у форматі чи посередниках, а у відсутності реального наміру Москви завершити війну.

Ситуацію ускладнює і зовнішній контекст. Загострення на Близькому Сході та ризик ширшої регіональної війни відволікають увагу і ресурси США. Це вже впливає на пріоритети Вашингтона, включно з можливістю перегляду військової підтримки України. Паралельно внутрішньополітичні фактори у США, зокрема інформаційні атаки та спроби дискредитації України, лише посилюють нестабільність переговорної позиції американської сторони.

На цьому тлі Росія продовжує робити ставку не на компроміс, а на затягування війни та виснаження противника. Логіка Кремля залишається незмінною: час працює на нього, якщо Захід втрачає єдність, а Україна – ресурси. Відтак переговори стають не інструментом досягнення миру, а елементом політичної гри, де кожна сторона намагається виграти паузу.

Чи можуть змінити ситуацію додаткові фактори? Теоретично – так. Різке посилення військового тиску на Росію, внутрішні кризи в самій РФ або, навпаки, радикальна зміна позиції США здатні зрушити баланс. Проте станом на зараз жоден із цих сценаріїв не виглядає достатньо близьким. Тому переговори залишаються у глухому куті, а війна – у фазі виснаження, де вирішальним фактором стає не дипломатія, а ресурси, витривалість і стратегічна стійкість сторін.

Своїми думками в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний та повноважний посол України Ігор Долгов, який очолював місію України при НАТО, був заступником міністра закордонних справ України та заступником міністра оборони України з питань європейської інтеграції.

– Президент України Зеленський відкрито заявив, що США наполягають на передачі Донбасу Росії в обмін на гарантії безпеки. Інших варіантів вони не бачать. Водночас він цей сценарій відкинув, наголосивши: відхід із Донбасу може суттєво послабити обороноздатність України й, ширше, всієї Європи. Те, що переговори зайшли у глухий кут, визнають і в Європі. Президент Фінляндії Олександр Стубб заявив, що мирні переговори щодо України, ініційовані США, можуть фактично втратити перспективу. На його думку, процес уперся в межу можливого і далі просто не рухається.

– На мій погляд, нічого дивного не сталося. Єдине, що вперше прозвучала така різка заява безпосередньо від президента Зеленського. І виглядає дещо дивно, чому саме зараз, а не тоді, коли йому звітувала наша делегація після поїздки до Сполучених Штатів. Очевидно, що все це, як то кажуть, залишалося "за лаштунками". Тому фактично нічого нового не сталося. Окрім того, що ми почули це вже у публічному переказі через інформаційні агентства.

При цьому сам так званий переговорний процес – хоча, строго кажучи, ніяких повноцінних переговорів, тим більше тристоронніх, і не було – на мою думку, все ж продовжуватиметься. Продовжуватимуться, швидше, ті самі дипломатичні "танці", які називають переговорами. Насправді ж переговорів немає. Є погодження окремих деталей, є очікування чергових обмінів військовополоненими. І це справді важливо. Заради цього варто збиратися і щось обговорювати. Що це змінює? Передусім те, що тепер дедалі складніше говорити про нейтральне посередництво США. Бо ми бачимо доволі відверту позицію, яка фактично збігається з кремлівським ультиматумом – віддати Донбас. Але це не кінець. Війна триватиме. І триватимуть спроби знайти якийсь вихід: припинити бойові дії, перейти до розмов про мир.

– Віткофф, і представники з українського боку, і Москва – всі говорять про "паузу", після якої можливо переговори й консультації триватимуть далі. Але як виглядає цей сценарій? Ми приїжджаємо, приїжджають росіяни, американці. Росіяни кажуть: віддайте Донбас, як мінімум. Американці – віддайте Донбас. Ми кажемо: ні. І це все повторюється. Чи потрібні такі контакти?

– Є ще кілька рівнів проблем, у які все впирається. У дипломатії є відомий принцип: поки не погоджено все – не погоджено нічого. Тому паралельно погоджуватимуть якісь другорядні речі. Вони не ведуть до завершення війни чи переходу до повноцінних мирних переговорів, але дозволяють зберігати сам формат контактів. Тому такі контакти все одно потрібні. Нам потрібен діалог зі Сполученими Штатами – хоча б тому, що нам потрібна зброя, причому за гроші, перспектива яких, до речі, теж виглядає не надто оптимістично.

Контакти з Росією – теж потрібні. Як мінімум для обміну полоненими, повернення дітей, вирішення гуманітарних питань. Але не тільки. Наскільки можна судити з відкритих повідомлень, там працюють і військові експерти. А це означає, що на технічному рівні все ж напрацьовуються параметри можливого контролю за припиненням вогню – якщо воно колись станеться. Тобто схеми, механізми, варіанти вже можуть бути більш-менш узгоджені.

Проблема в іншому – переконати Сполучені Штати, і насамперед президента Трампа, що тиснути потрібно не на Україну. Це, до речі, добре розуміють у Європі. Ви згадали президента Фінляндії – але це не поодинока позиція. Фактично, окрім хіба що одіозного прем’єра Угорщини, навряд чи ми почуємо в Європі тезу, що Україна має здати Донбас. Навпаки, там добре пам’ятають попередній досвід. Мінський формат, спроби створення "сірих зон" чи зон безпеки – усе це з російського боку завжди використовувалося для отримання військових переваг на місцевості. Через рельєф, висоти, позиції. Нічого не робиться просто так.

Коли Росія наполягає на всьому Донбасі – це не переговорна позиція. Це ультиматум. Тому нам потрібна підтримка. Нам потрібно тиснути на Росію, щоб вона відмовилася від цієї позиції. А це, на жаль, досягається не словами, а силою.

– Як це виглядає на практиці?

– Удари по експортній інфраструктурі нафти, які ми вже бачимо. Посилення ембарго – а не тимчасові послаблення для російських танкерів. Плюс стабілізація ситуації в Перській затоці: відкриття маршрутів для нафти й газу, нормалізація цін. І на цьому фоні – подальший економічний і військовий тиск на Росію. Ось такі можливості я бачу.

– Тобто виходить, що реальні мирні переговори можливі лише через виснаження Росії – економічне і військове? Інших шляхів фактично немає?

– Війна триває. А отже, навіть якщо інші шляхи теоретично існують, зараз вони або недоступні для нас, або неприйнятні для противника.

– За словами Зеленського, Вашингтон посилює тиск на Київ. Чи може пауза у переговорах бути пов’язана і з цим фактором? Наприклад, уже з’являється інформація, що США розглядають можливість перенаправити на Близький Схід військову допомогу, призначену для України, в межах натівської ініціативи. Є й інша історія – Тулсі Габбард, директор національної розвідки, оприлюднила інформацію про нібито перехоплені повідомлення українського уряду щодо обговорення фінансування кампанії переобрання Байдена. Зрозуміло, для чого це вкидається.

– Це дійсно може бути тиском. По-друге, у виконанні Трампа можливе практично все. Достатньо подивитися на його наративи, висловлювання і пряму мову щодо Перської затоки та Ірану. За останній тиждень ми чули дуже різні, подекуди взаємовиключні речі. І розрізнити, де там аргументи, де факти, а де димова завіса і маскування реальних намірів – питання відкрите. Якщо буквально ловити окремі фрази, то можна дійти до абсурду: мовляв, Іран уже на все готовий, і я, президент США Трамп, разом з аятолою будемо контролювати Ормузьку протоку. Це має дуже мало спільного зі змістовною політикою.

Якщо ж повернутися до України і поставок зброї – в умовах війни, кризи і повної невизначеності щодо її завершення можливе теж практично все. Отже, до будь-якого сценарію треба бути готовими. Водночас, як зазначав президент Зеленський, станом на зараз постачання з американського боку тривають. Тобто система ще працює. Європа також усвідомлює критичність ситуації – як із фінансами, так і зі зброєю. Відповідно, я б очікував, що паралельно опрацьовуються й альтернативні варіанти дій на випадок загострення. Рано чи пізно це все одно довелося б робити.

– Наскільки доцільно з боку президента України треба було так відкрито говорити про цю позицію США, зважаючи, що відносини з Трампом у нас і так дуже напружені.

– Ми не знаємо всього – і не будемо знати. Але очевидно, що кожен крок зараз пов’язаний із ширшим контекстом подій. За роки війни накопичено величезну кількість контактів – як у Зеленського з президентом США, так і на глобальному рівні.

Певне загострення – це теж інструмент. Це форма тиску, форма переговорів, спосіб перевести ситуацію на інший рівень. Наскільки це буде ефективно – побачимо. Але ж точно не працює ілюзія, що кожна зустріч приносить прогрес. Ми постійно чуємо про "позитивні зрушення", але реальних сигналів завершення війни немає. І за нинішніх умов їх не може бути. Тому що Путін поки не отримав ані достатнього тиску, ані переконливих аргументів, які змусили б його змінити позицію.

Більше того – навіть ця пауза, ця своєрідна передишка, яку він отримав завдяки ситуації на нафтовому й газовому ринках, дала йому додаткові, і неочікувані, ресурси. Як саме він їх використає – ще побачимо. Але факт залишається фактом: на цьому етапі війна і супутня криза створили переваги саме для Путіна. Усі інші – у мінусі.

– Гіпотетично уявімо, що Україна погоджується з цією американсько-російською пропозицією. Що буде далі? Ми виводимо війська з Донбасу, американці надають нам гарантії безпеки. Але чи нададуть вони реальні гарантії, зважаючи на те, що Росія – ядерна держава? Тим більше, що зараз самі США фактично розмивають навіть зобов’язання за п’ятою статтею НАТО, а нам пропонують якісь "гарантії", які нібито мають зупинити агресію. Це виглядає, м’яко кажучи, сумнівно. І головне – чи зупиниться Росія, якщо отримає Донбас?

– Я вважаю, що вірити будь-чому з боку Кремля не можна. І, на щастя, у нас уже є власний досвід, який це підтверджує. Тому розмови про "довіру", "заходи довіри" чи будь-яку побутову довіру – це марна справа.

Щодо гарантій – я жодного разу не чув чітко прописаної, змістовної моделі. Якщо ставиться питання, що Україна має вийти з Донбасу, тоді логічно було б поставити дзеркальне питання: чи готовий Путін прибрати з Конституції Російської Федерації інші українські території, які там записані? Але про це чомусь ніхто не говорить. Можливо, десь у кулуарах такі розмови й ведуться, але публічно ми цього не бачимо. І це показово.

Більше того, російська сторона постійно апелює до своєї Конституції, мовляв, вони "зобов’язані" діяти відповідно до неї. Але тоді логічно було б і нашим партнерам так само апелювати до Конституції України, де і Крим, і окуповані території Донбасу є невід’ємною частиною держави. І вимагати їх звільнення. Тобто вся ця аргументація – значною мірою штучна. І чекати від Москви раціональних, добросовісних аргументів – це ілюзія.

Так само, як і покладатися на повну достовірність заяв президента США. Там, безумовно, є окремі фрагменти реальної інформації, але вони розчинені в потоці політичних меседжів і публічної риторики. І відокремити одне від іншого буває вкрай складно.

– Чи є фактори, які можуть змінити американський підхід до цих переговорів? Наприклад, засідання "Великої сімки", де європейські країни, як повідомляється, планують тиснути на США через співпрацю Росії з Іраном, аргументуючи тим, що це б’є по інтересам Штатів. Чи може це реально на щось вплинути?

– Питання – як колективно вплинути на США? Такі спроби вже були. І ми бачили, чим вони закінчувалися. Я думаю, що шанси на те, що такі аргументи серйозно вплинуть на Трампа, не дуже великі. Він має власне бачення, має прямі контакти з Путіним і, очевидно, отримує додаткову інформацію від своїх розвідок та інших джерел.

Тому розраховувати, що спільний тиск змінить позицію Вашингтона – це, м’яко кажучи, оптимістичний сценарій. Насправді, як показує практика, з Трампом ефективніше працює формат "один на один". І європейці, безумовно, намагаються це робити. Але, як бачимо, поки що без особливого успіху.

Ми вже спостерігали подібну ситуацію: коли Зеленський разом із європейськими лідерами після Анкориджа приїжджали до Білого дому, здавалося, що є спільне розуміння між Європою, США і Україною. Але варто було всім повернутися до своїх столиць – і практично нічого не змінилося. Тому у цього процесу є своя логіка. Вона не завжди нам зрозуміла і не завжди виглядає послідовною.

– Президент Фінляндії, який має досить тісні контакти з американським лідером, сподівається, що Дональд Трамп дотримається обіцянки покласти край війні в Україні і не втратив інтерес до мирного врегулювання.

– Щодо президента Фінляндії – очевидно, що Олександр Стубб має більш довірливі стосунки з Трампом,а значить і більше інформації. І це дає йому підстави робити певні оцінки і заяви. І тому мирний процес – що б під цим не мали на увазі: тиск на Україну чи консультації між Вашингтоном і Києвом – він триватиме.

Президент США не може просто втратити інтерес до війни в Європі і зробити вигляд, що це не його проблема. І, більше того, нинішня криза – і навколо Перської затоки, і у відносинах США з НАТО та союзниками – має стати певним уроком. Якщо хочете, нагадуванням: союзники потрібні всім. Навіть єдиній у світі наддержаві.