Блог | Миротворець Абрамович – зацікавлений посередник чи надійний переговорник

Спалах емоцій навколо неформальних контактів Володимира Зеленського та Абрамовича змушує знову замислитися про те, наскільки поверхово суспільство часом сприймає закони великої війни. Черговий галас у пресі, звинувачення в залаштункових змовах та підриві засад офіційної дипломатії оголюють лише неготовність визнати очевидне. Я щиро не розумію цього хайпу. Як людина, яка давно займається політикою, я бачу в цих зустрічах не сенсацію, а закономірність. Таємні переговори під час масштабних конфліктів — це не аномалія, а абсолютна історична норма, інструмент виживання держав в умовах, коли офіційні канали зв'язку перетворюються на безплідні трибуни для пропагандистських декларацій. 

В історії дипломатії гармати рідко гримлять у повній тиші. Публічні мирні договори майже завжди виявляються лише фінальним підписом під тим, про що місяцями шепотілися в швейцарських готелях, конспіративних квартирах чи заміських маєтках. Досить згадати загадковий політ Рудольфа Гесса до Шотландії у травні 1941 року. Заступник фюрера самотужки сів за штурвал винищувача, щоб запропонувати британській короні мир на умовах поділу сфер впливу перед неминучим зіткненням Німеччини з радянським союзом. Ця місія провалилася, але сам факт використання такого нетривіального каналу на найвищому рівні демонструє логіку воєнного часу.

Інший приклад — події весни 1945 року, відтворені у знаменитому сюжеті про таємні контакти в Берні. Історична операція під кодовою назвою Схід велася між генералом СС Карлом Вольфом та главою американської резидентури Алленом Даллесом у Швейцарії. Метою цих зустрічей була капітуляція німецьких військ у Північній Італії за спиною у ссср. Це викликало грандіозний дипломатичний скандал між союзниками, але прагматизм сторін це не скасувало. Нарешті, в період Карибської кризи, коли світ стояв на порозі ядерного апокаліпсису, рятівним мостом став саме неофіційний канал. Молодший брат американського президента Роберт Кеннеди таємно зустрічався у Вашингтоні з радянським послом Анатолієм Добриніним, поки у звичайному ресторані вели переговори радянський розвідник і американський журналіст. Саме ця кухонна дипломатія дозволила демонтувати ракети та уникнути катастрофи.

У цій системі координат Абрамович виглядає цілком органічно. Це фігура зі специфічним статусом системного зв'язкового, який зберіг довіру як у кремлі, так і в західних столицах. Аналіз документів та свідчень показує, що його переговорний трек мав кілька вимірів. З одного боку, існував особистий інтерес Абрамовича, який можна назвати санкційною гігієною. Роман насамперед рятував власні активи від європейської та американської санкційної машини. Роль миротворця та гуманітарного посередника у питаннях обміну полонених чи зернової угоди здавалася йому надійним щитом, що демонструє Заходу його корисність.

З іншого боку, в цьому був прямий інтерес українського керівництва. Офіційні російські переговорники завжди були жорстко пов'язані рамками інструкцій і не могли відступити від них ні на крок. Абрамович же мав ключову перевагу — можливість безпосередньо говорити з путіним. Через нього можна було намацати реальні червоні лінії кремля та передати сигнали, які неможливо озвучить публічно. Існував і третій пласт — довгостроковий розрахунок російської системної еліти та великого бізнесу. Ці контакти були спробою намацати рамкові умови майбутнього миру на випадок, якщо ситуація всередині росії піде за сценарієм транзита влади, саботажу силовиков чи усунення диктатора. Російській верхівці життєво важливо розуміти, що чекає на країну після путіна.

Показово, що саме путін першим публічно розкрив участь Абрамовича в переговорному процесі. У цьому кроці виявилася класична психологія авторитарного лідера. Автократія панічно боїться будь-якої суб'єктності всередині власних еліт. Демонстрація того, що великий бізнесмен може незалежно вирішувати питання з Києвом та Заходом, підриває монополію вождя. Публічне викриття стало способом жорстко осадити Абрамовича і показати, що будь-яка самодіяльність тут виключена. Крім того, кремль свідомо руйнував будь-які мости до компромісу, переводячи війну у формат тотального протистояння, де серединні рішення неможливі за визначенням.

Історія любить іронію, часом дуже цинічну. Нещодавно президент України Володимир Зеленський у розмові з британським прем'єром Кіром Стармером порушив питання про долю 2,4 млрд фунтів стерлінгів, виручених від продажу футбольного клубу Челсі, який належав Абрамовичу. Український лідер запропонував не тримати ці гроші в британських благодійних фондах, а передать їх Україні на купівлю систем протиповітряної оборони. Згадується іронічне зауваження українського президента про його зустріч з олігархом у Києві: він не приніс цих грошей, хоча йому було прямо сказано, що вони потрібні Україні.

У цьому бачиться парадоксальний підсумок зусиль Абрамовича. Роман довго та майстерно лавірував між москвою, Києвом, Стамбулом та Лондоном, намагаючись здаватися корисним усім сторонам, щоб уберегти мільярди. Однак його улюблений клуб продано, гроші заблоковано, і тепер ці кошти можуть піти на купівлю ракет, які збиватимуть російські снаряди. Історія не прощає помилок посередникам, які намагаються всидіти на двох стільцях, що роз'їжджаються.