Блог | Символічна мова Давида Бурлюка: коли картина стає шифром

Щойно завершилася чергова виставка робіт Давида Бурлюка в нашій галереї, і цього разу ми вирішили подивитися на творчість видатного футуриста та авангардиста під абсолютно новим кутом — не лише як на приклади експериментального живопису чи футуристичної форми, а як на мову символів. Адже давно помітили цікаву закономірність: у його полотнах постійно з'являються одні й ті самі образи — око, кінь, квіти, човен, собака... Спочатку це здавалося простою художньою прихильністю, але поступово стало зрозуміло: перед нами справжня символічна система, персональний код майстра.

Протягом останніх місяців ми проводили детальне дослідження цих повторюваних мотивів, спираючись на біографічні факти, культурно-історичний контекст епохи, а також глибокий аналіз самих творів. Наша мета була амбітною: розшифрувати символічну мову Бурлюка, зрозуміти, що саме він "зашифровував" у своїх роботах і чому ці образи так наполегливо повертаються на його полотнах.

Анатомія символу: як читати Бурлюка

Результат перевершив очікування. Виявилося, що Бурлюк створив справжню енциклопедію особистих символів, кожен з яких працює одразу на кількох рівнях значень. Візьмемо, наприклад, око — один із найчастіших його мотивів, що став свого роду "підписом" Бурлюка. На першому, біографічному рівні, це пряме посилання на дитячу травму: художник втратив ліве око ще в юності. Але Бурлюк перетворює особисту драму на універсальний символ: око стає знаком гіперзору, компенсації втрати через посилення художнього бачення. На третьому рівні — це вже філософський концепт всевидіння, алюзія на масонське "око провидіння". І нарешті, для авангардиста це метафора нового бачення мистецтва, прориву за межі традиційних форм.

Подібну багатошаровість демонструє кінь — від козацького архетипу свободи до футуристичного символу динаміки й прогресу. Або квітка — що одночасно є українським степовим кодом, концентратом життєвої енергії та модерністською лабораторією форми й кольору.

Коли особисте стає універсальним

Найцікавіше, що символічна система Бурлюка народжується з глибоко особистого досвіду, але набуває універсального звучання. Човен — це не просто морський пейзаж, а автобіографічна парабола художника-емігранта, який усе своє доросле життя провів у подорожах між континентами. Водночас це й загальнолюдський символ переходу, містка між світами, метафора творчого пошуку.

Собака поруч із людиною — це теж не випадкова деталь, а психологічний коментар. У футуристичному світі машин і швидкостей він повертає до тілесного, інстинктивного, живого. Це своєрідний "емоційний термометр" композиції — часто саме по псу можна зрозуміти справжній настрій сцени.

Особливо промовистою виявилася пляшка — символ, що балансує між святом і надломом. У ній — вся складність ставлення Бурлюка до життя: з одного боку, це український побутовий код, тілесність, радість застілля; з іншого — футуристичний бунт проти традиційної моралі; з третього — можливий натяк на соціальні драми епохи.

Українське коріння авангарду

Один із найважливіших висновків нашого дослідження: символічна мова Бурлюка глибоко вкорінена в українську культурну традицію, навіть коли художник експериментує з найрадикальнішими авангардними формами. Люлька — це не просто атрибут богемного самопозиціонування, а пряма алюзія на козака Мамая, архетип українського філософа-воїна. Українське село в його роботах — не етнографічна екзотика, а система координат, спосіб зберегти ідентичність в епоху глобальних змін.

Навіть птахи у Бурлюка несуть подвійне навантаження: з одного боку, це універсальний символ волі та духовного злету, з іншого — конкретні "земні" образи (горобець як знак близькості до народного світу, голуб як символ миру й надії).

Код, що змінює сприйняття

Розуміння символічної системи Бурлюка кардинально змінює сприйняття його робіт. Те, що раніше здавалося просто яскравим натюрмортом чи пейзажем, виявляється багатошаровим повідомленням — автобіографічним, культурним, філософським одночасно. Художник ніби залишає нам підказки, закликаючи не просто дивитися, а читати його полотна.

Цей підхід — свідоме чи інтуїтивне закладання повторюваних образів-ключів у твори — робить Бурлюка не просто майстром кольору й форми, а справжнім візуальним оповідачем, що створив власну мову спілкування з глядачем. Мову, яку тепер, після нашого дослідження, можна почати розуміти.

Можливо, саме в цьому — секрет незмінної притягальності його робіт: вони продовжують "розмовляти" з нами через десятиліття, розкриваючи нові смисли кожному поколінню глядачів.