"Щоб син не успадкував війну". Історія офіцерки ССО, яка десять років тому пішла служити

Є рішення, які важко пояснити одним реченням. Коли у 2016 році 30-річна киянка Юлія вирішила піти до війська, її син був малим і не розумів, чому вона залишає його. Жінка й сама не знала, як пояснити той вибір: піти від найдорожчої людини, щоб захищати країну, в якій він має вирости.

Від волонтерства до війська

Цього року Силам спеціальних операцій Збройних Сил України виповнилося 10 років. За цей час змінювалися масштаби війни, завдання та відповідальність військових. Але за абревіатурою ССО, бойовими підрозділами та військовими професіями завжди стояли люди, у яких є родини, домівки й життя, до якого вони хочуть повернутися. Для Юлії таким життям завжди був її син.

У ЗСУ Юлія отримала позивний "Полтавка". Починала у піхотній бригаді, у медичній службі: надавала першу допомогу, брала участь в евакуаціях, комплектувала аптечки. Згодом перевелась до Сил спеціальних операцій, до 73-го морського центру. Пройшла шлях від солдата до лейтенанта. Змінювалися посади й відповідальність, але не причина, через яку вона колись одягнула однострій.

До війська Юлія волонтерила і ще з 2014 року знала, що відбувається на фронті. Настав момент, коли допомагати з тилу стало замало. "З часом я не могла спокійно переглядати новини, чути назви підрозділів, міста, де ведуться бойові дії. Багато знала про що тоді мовчали, на що було покладено табу. І постійно тягнуло туди, де гаряче", – згадує вона.

Рішення прийшло у звичайній розмові після роботи з колегою-волонтеркою. Подзвонили порадитися знайомому-військовому, а вже наступного дня Юлія поїхала до Голосіївського військкомату оформлювати документи. "Було страшно, і ризики розумілися, хоча в голові були якісь ілюзії. Хотілося просто бути корисною. Про звання чи гроші тоді навіть не задумувалася", – розповідає "Полтавка" про свої перші кроки до війська.

Робота медика швидко забрала будь-яку романтику. Поранення, довгі чергування в мороз та спеку, важкі ноші, які треба нести на собі… З часом освоїлася, стала в підрозділі своєю: "Мала пропозицію перевестися в тилову частину, поближче до Києва. Заманливо, умови кращі. Але хлопці як дізналися, замовкли, наче пішли в себе. А коли я почула "Юля, залишайся", вже ніяких сумнівів не було".

Мама довго не буде вдома

Найважчим у рішенні піти до війська була розлука із сином. Семирічному Макарові тоді було незрозуміло, чому мама раптом обирає життя, в якому її постійно немає вдома. "Насправді, я дуже мало пояснила сину. Коли йшла до війська, він тільки пішов до школи, але вже знав, що в країні війна. Так, вона була так далеко від його щоденного життя, друзів та спортивних гуртків, – визнає Юлія. – Просто пояснила, що довго не буду вдома, але обов'язково телефонуватиму, записуватиму відео. Розлука була однаково важкою для нас. Він сумував за мною, а я за ним, певно, ще сильніше".

У школі Макара могли зачепити через те, що він жив із бабусею. Казали, що він самотній, що поруч немає ані мами, ані тата. А вже за рік-другий він відкрито захищав маму перед іншими й пишався, що вона у війську. З особливим щемом Юлія згадує, як він пояснював однокласникам: їхня можливість спокійно вчитися й жити існує завдяки людям, які зараз воюють.

Страх нікуди не зникає

Навіть після років служби страх не став чимось далеким. Під час обстрілів Юлія думала про те, чи вибереться живою і що буде з родиною, якщо одного дня вона не повернеться. "Коли один обстріл, другий обстріл – і думаєш, що ось наступна міна вже моя, і не знаєш, чи взагалі виберешся живим. У такі моменти, звісно, думаєш про найрідніше – про сина, про маму".

Сьогодні син Юлії дорослий, навчається в столичному університеті культури, на режисера відеомонтажу. "Коли дивлюся на нього, на його однолітків, виникає внутрішнє відчуття, що зараз ми все робимо для того, щоб їм не довелося проходити такий самий шлях", – пояснює Юлія. І з сумом констатує – на нинішньому етапі війни реальність дуже далека від цього.

Українські родини вже не перше покоління змушені жити з війною, втрачати близьких і знову виборювати право на нормальне життя. Для Юлії сенс її служби – шанс розірвати цю повторюваність, щоб син не успадкував війну як обов'язкову частину свого майбутнього. "Можливо, якби можна було щось змінити, я не знаю, чи вчинила б я так само. Певно, і вчинила б".

Країна, в якій можна просто жити

Україну майбутнього Юлія описує без гучних гасел. Це країна, де не прилітають ракети й "шахеди", де можна працювати, починати бізнес, займатися творчістю. Словом, не будувати навколо війни все своє життя. Саме ця буденність після років служби здається їй найбільшою цінністю.

Себе після служби Юлія уявляє ще простіше. Після десяти років у формі їй складно уявити день, коли переїзди й постійна готовність до змін залишаться в минулому: "Хочеться, як у віршах, – садок вишневий, хата, тихий вечір у колі родини. І, напевно, цього тихого вечора хоче не лише моя родина, а всі родини в Україні".

"Я можу бути вільною тільки у вільній Україні"

У цих словах для Юлії і є сенс фрази "Наша залежність – Незалежність України". Можливість говорити своєю мовою, слухати улюблену музику, працювати, планувати життя… Її десять років служби зрештою зводяться до простого бажання: щоб син і його покоління могли робити все це вдома, у мирі.

Саме про це відеоманіфест Сил спеціальних операцій "Наша залежність – Незалежність України", створений до 35-річчя Незалежності.