Блог | Що ми з робитимемо з незалежністю, якщо виживемо

Всі ці роки ми не були достатньо дорослими, аби прийняти просту річ: наша єдина провина в тому, що ми народилися українцями.

Незручні за великим рахунком ані тим, хто на сході, ані тим, хто на заході. Незручні своїм наївним бажанням жити на цій землі, топтаній дитячими ногами, порослій чебрецем і бузком. Ми не мали того законного права на прості речі, яке мають інші як-от любов, родина, оселя.

Для совкової росії ми – теля, що відбилося від стада. А отже маємо бути покарані за непослух, і для цього годяться будь-які, навіть найбільш нелюдські методи.

Пам'ятаю Бахмут чотирнадцятого, п'ятнадцятого, дев'ятнадцятого. Спляче місто під скорубілою кожурою, що поступово оживало – закохувалося в себе і закохувало в себе. Ніби покинута колись дитина, яка нарешті дізналася, що таке тепло турботливих рук.

І пам'ятаю Бахмут двадцять четвертого. Місто симптом. Місто привид. Місто вирок усім іншим містам країни.

Тоді я питав себе: як усе могло перевернутися так швидко?

Але насправді інакше й не було. Десятиліттями ми жили в таборі, на окупованій території. І лише тридцять п'ять років тому наважилися заговорити про Незалежність. Вдалося це не через національну єдність чи прагнення до ідентичності, а через невелику купку романтично налаштованих мрійників – і радше випадково.

Ми отримали власну державу у момент слабкості і немічності імперії швидше й меншою ціною. Без фронту, що проходив би через половину країни. Без знищених міст. Без мільйонів біженців.

Я знаю, що ця думка багатьом не сподобається. Але саме так і виглядає справжня боротьба за незалежність. Зі спаленими областями. З окупацією. З убивствами і катуваннями. З насильством, брехнею і знеціненням. З утечею одних і неспівмірним героїзмом інших.

Мені було прикро чути щире нерозуміння: "Як так сталося?" Замість питання: "Чого ми не зробили, аби було інакше?"

І скажімо правду – ціна, яку платить кожен із нас, дуже різна. Ті, хто зараз на нулі, і ті, хто тут. Середньозважена між смертю одних і комфортним пофігізмом інших – ось що потім назвуть "прагненням українців до Незалежності".

В армії я знав, за що готовий померти. Це відбувається дуже швидко. Але психологічно складніше віднайти те, заради чого послідовно варто жити двадцять чи тридцять років. День за днем, до ефемерної мрії. Часом геть наодинці.

Наша Незалежність не була гарантована в момент народження. Вона могла не пережити перших років. Могла зникнути у 2014-му. Могла бути задушена у лютому 2022-го.

Вона і досі не гарантована. Іноді мені здається, що ми варемося в теплому молоці, не помічаючи, як його температура потроху росте.

Але ми виявилися сильнішими, ніж від нас очікували.

Тепер важливе питання вже не в тому, чи зможемо ми захистити Незалежність.

А в тому, що ми з робитимемо з нею, якщо виживемо.