Блог | Пані та панове, чи не досить булгачити?

У соцмережах черговий рейвах. Цього разу – з приводу рішення Київради щодо демонтажу пам’ятника Михаїлу Булгакову. Чого тільки не наговорено! Втім, не думаю, що варто вдаватися у полеміку з авторами дописів певного ґатунку – у них невігластво поєднане з хамством, одним словом, як колись влучно висловився Солженицин (коли ще не перетворився на поплічника підполковника КҐБ, апологета російського імперіалізму, лютого юдофоба й українофоба) – взірцева "образованщина". Кваліфіковані експерти (на жаль, їх не надто багато) відповіли на цю істерику обґрунтованим "фе". Проте ми підемо дещо іншим шляхом.

Чи був Булгаков визначним письменником? Поза сумнівом. Але, як то кажуть, мухи – окремо, котлети окремо. У нарисі "Київ-місто" [Киев-город, 1923 рік – С.Г.], який можна вважати своєрідним підготовчим матеріалом до "Білої гвардії", Булгаков виділяє розділ "Наука. Література. Мистецтво". І починає його категорично й коротко словом "Немає". Немає в Києві ні науки, ні мистецтва. Чи так це? Ні. Це неправда на рівні нинішніх сентенцій Путіна Звернімося до фактів. Київ з листопада 1918 року став центральним осідком установ Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), які, попри всі складнощі (політичні та фінансові), провадили активну діяльність, результати якої знаходили визнання не тільки в УСРР і СССР, а й у Європі (неодмінний секретар ВУАН академік А.Кримський зазначав у "Звідомленні ВУАН за 1923-й рік", поміж іншого, що "німецька наука, хоч узагалі не має звички перехвалювати наукову працю в слов’янських народів, не вагається казати про якесь відкриття, зроблене в Українській Академії Наук, що це є "eine überraschende Entdeckung". А щодо мистецтва варто згадати, що у тодішньому Києві (попри те, що столицею з усіма відповідними наслідками став Харків), виходили друком такі журнали, як "Театр" і "Музика", та формували "гроно п’ятірне" неокласики (Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, він же Юрій Клен, Максим Рильський). А чого вартий був театр "Березіль" Леся Курбаса з його шістьма майстернями, які навчали акторську молодь, готували режисерів, давали спектаклі, займалися методологією театральної справи та створили перший в Україні Музей театру? Чи міг Булгаков не помітити цього? Не міг. Отже, не схотів. І не випадково. Він заповзято і талановито формував міфологему про золоті часи "русского Киева", і не просто "русского", а імперського, і принципово не помічав українського Києва. Тож уважно вчитаємося далі в "Київ-місто".

Починається нарис з описання безпечального життя у квітучому Києві, "місті прекрасному, місті щасливому", "найпрекраснішому місті нашої "Батьківщини", і – мовою оригіналу – "матери городов русских". Ясна річ, Булгаков промовчав, що тодішній Київ після 1905 року, після скасування Емського указу став потужним легальним центром української культури. Й от, виявляється, раптом невідь чому почалася страшна колотнеча, у місті чогось чи то 18, чи то 14, чи то 12 разів мінялася влада, найбільше – 4 рази – захоплював її "бухгалтер Петлюра" [насправді Петлюра бухгалтером ніколи не був, але так "аристократ" Булгаков намагався принизити одного з лідерів Української революції – С.Г.], а найгіршими були поляки, які підірвали київські мости. Але нічого, пише Булгаков, вони ще за власний кошт відбудують нам ці мости, будьте певні. Натяк зрозумілий, чи не так? Іншими словами, в імперській ненависті до поляків як до нації письменник змикався з генсеком ЦК більшовиків. Адже Сталін в ті ж роки вів мову про "так звану незалежну Польщу". Цікаво, як відреагував Булгаков на совєтсько-німецькі пакти 1939 року про ненапад і дружбу та на поділ другої Речі Посполитої між двома тоталітарними імперіями?

А далі – кілька сторінок присвячені провінційній нікчемності Києва у складі УСРР. І мова вивісок Булгакова не задовольняє, і кияни повільні та вайлуваті, і газет вони не читають, і живляться чутками та заздрять всесоюзній столиці, а корінь усіх лих – "відірваність киян від Москви [не від Берліну, Парижу, Варшави чи хоча б Петрограду, а саме Москви – С.Г.], згубна їхня близькість до місць, де зароджувалися всілякі Тютюнники". Ключове слово "Москва" - і тут, і в усіх інших творах, присвячених Україні: Москва – це істина, Москва – це добро, Москва – це ледь не столиця світу. Все має бути влаштоване по-московському: від мовних до церковних норм. А лихо Києва – наявність Київської губернії, де "зароджуються всілякі Тютюнники". Що ж робити? Депортувати до Сибіру всіх українців чи виморити їх голодом? У тексті цих пропозицій немає, проте вони просто-таки напрошуються.

Пише Булгаков і про "три церкви", які мовляв, конкурують одна з одною, але найбрутальніша з них – українська, бо її священики голять бороди. Виявляється, вся сила заповідей Христа у кошлатій попівській бороді… Власне, маємо прямий донос Булгакова владі щодо начебто петлюрівської орієнтації УАПЦ, який міститься в цьому ж нарисі. Мовляв, це "петлюрівська церква" (Булгаков знову зневажливо називає Петлюру "бухгалтером"), але "бухгалтеру в Києві не бувати". Високо цінує Булгаков початок господарчої відбудови Києва більшовиками. Закінчує ж свій нарис письменник словами: "А пам’ять про Петлюру нехай згине". Справжній невроз (якщо не психоз) автора нарису на ґрунті небажання визнати сам факт існування української нації, її прагнення до самостійності та права мати власну історію. А ще – ставлення до тубільців-українців із позиції "білого сагиба", власне, з позиції Übermensch’а до таких собі Untermensch’ів.

Після такої артпідготовки великомасштабна неправда не могла не з’явитися і в "Білій гвардії", і в "Днях Турбіних", і навіть у лібрето опери "Мінін і Пожарський", написаному Булгаковим у 1936 році для московського "Большого театра". Ба більше: Михаїл Булгаков паплюжив не лише "щирих українців". Не втримався він і від того, щоб оббрехати свою сестру Варвару (фахову піаністку), прототипа Єлени Турбіної-Тальберг; причина видається зрозумілою: сестра брала активну участь в українських музичних проєктах…

Отож, як на мене, навряд чи варто сумніватися у суто літературній талановитості чи навіть геніальності Михаїла Булгакова. Та письменник – це не лише вміння компонувати слова… Тож немає сумніву у його "мозкових мухах": запереченні ним якщо не самого факту існування, то цивілізаційної повноцінності України й антропологічної нормальності українців.