Ми не маємо соромитися своїх Героїв: як Національний пантеон зміцнить Україну та її армію. Інтерв’ю з Михальчишиним

18 серпня в Україні відбулося перепоховання полковника Армії УНР та першого голови Організації українських націоналістів (ОУН) Євгена Коновальця. Його було вбито 1938 року агентом НКВС, і з того часу Герой спочивав на цвинтарі у Роттердамі (Нідерланди). Поховання Євгена Коновальця на військовому цвинтарі під Києвом є тимчасовим. Згодом його останки перенесуть до Українського національного пантеону, що, за попередніми оцінками, буде створено на території Києво-Печерської лаври.

Чому Україна потребує повернення своїх національних Героїв навіть за десятки років після їхньої загибелі? Чи можуть Степан Бандера та Симон Петлюра доєднатися до Національного пантеону? Як створення Пантеону відновлює історичну справедливість та українську ідентичність? Як ці Герої можуть допомогти сучасному українському війську стати більш вмотивованим та ефективним? Чому дітей необхідно насичувати ідеологічними сенсами і не соромитися цього?

Своїми роздумами про це в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився офіцер Третього армійського корпусу Юрій Михальчишин.

– За роки незалежності в Україні відбулося одразу кілька перепоховань національних героїв. У травні цього року було перепоховано Андрія Мельника. Раніше, 2017 року, Олександра Олеся, а ще раніше, 1989 року, з російських таборів на Уралі було повернуто останки видатних українських дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. І, нарешті, 18 серпня відбулося перепоховання Євгена Коновальця. Як ви оцінюєте цю подію? Наскільки це важливо для нас, зокрема, в контексті створення Українського національного пантеону?

– Передусім, це справді продовження повноцінної політики національної пам'яті, яку в нас тільки зараз системно окреслюють і починають впроваджувати на практиці. Насправді, пантеон є не тільки елементом цієї політики відновлення історичної справедливості, а й точкою національного егрегору, якщо можна так висловитися.

Ми знаємо, яку роль відіграв пантеон в створенні канону визначних постатей французької держави. До популяризації цього історичного комплексу особисто доклався імператор Франції Наполеон Бонапарт. Подібні комплекси створено багатьма європейськими націями. Багато в чому вони можуть бути для нас взірцем щодо поводження із національною ідентичністю. Я хотів би згадати, в першу чергу, поляків, а також турків з їхнім культом засновника Турецької республіки Мустафи Кемаля.

Також хотів би наголосити, що зараз відбулося перепоховання двох знакових постатей для української армії, адже сьогоднішні Сили оборони багато в чому усвідомлюють себе спадкоємцями тієї боротьби, яку вела армія Української народної республіки.

Андрій Мельник був начальником Генерального штабу армії УНР, а Євген Коновалець командиром одного з двох найбільш боєздатних армійських корпусів армії УНР, який вів бойові дії в основному на правобережній Україні в 1919 році проти червоних росіян, а в кінці того ж року і проти білогвардійських формувань, які теж намагалися окупувати територію УНР.

Тому це знакова подія, яка продовжує традицію формування національного пантеону і робить логічною політику національної пам'яті, принцип повернення визначних українців, які через бездержавність нашого народу опинилися за межами рідних земель. Таким чином також твориться певна система рольових моделей для сьогоднішнього українського війська.

Треба обов'язково наголосити на тому, що це не обмежується лише формальними вшануванням та згадуванням цих постатей лише у святкові пам'ятні дати. Йдеться про впровадження їхніх принципів у практичну розбудову українського війська.

Я хочу нагадати, що Євген Коновалець якраз і є тим, хто показав, як будувати підрозділи. Від невеличкого добровольчого батальйону, яким був його Галицько-буковинський курінь Січових стрільців в листопаді 1917 року в Києві, він пройшов шлях до полку, потім дивізії і потім армійського корпусу. Отже, це принцип масштабування, вирощування підрозділів із ядра добровольців до великих, повноцінних, боєздатних бойових організмів, які не мали проблем із рекрутингом та загальну втому від війни. Тоді були серйозні проблеми з мобілізацією, але в цих підрозділах ніколи не бракувало особового складу.

Також Євген Коновалець навчив сприймати світогляд, мотивацію та ідеологію як ресурс. Це не якийсь атрибут просто для того, аби можна було формально, атрибутивно прикрасити бойовий шлях підрозділу. Ні. Це той ресурс, завдяки якому його корпус був найбільш боєздатним, найбільш мотивованим та дисциплінованим. Тримала не тільки формальна армійська ієрархія, але й жорстка внутрішня світоглядна дисципліна.

І головне, що цей підрозділ на практиці демонстрував принцип соборності наших земель. Адже спершу в ньому було кілька сотень в основному галичан і буковинців, але вже 1919 року десятки тисяч українців з різних теренів нашої держави. Там були також бійці та офіцери з Полтавщини, Чернігівщини, Житомирщини, з Київщини. Тому Євген Коновалець є у тому відношенні знаковою постаттю.

– Отже, на вашу думку, постать Євгена Коновальця може стати взірцем саме для сучасного українського війська?

– Я хотів би наголосити, що такий шлях в нас вже пройдений багатьма теперішніми молодими командирами корпусів. Зокрема, є приклад Андрія Білецького. Він теж починав з невеликого добробату, яким був "Азов" у травні 2014 року, а сьогодні це командир Третього армійського корпусу, одного з найбільш боєздатних, найбільш мотивованих і найбільш ресурсно забезпечених організмів Збройних сил України.

Також треба зазначити, що цей корпус будується на поєднанні принципів, які сьогодні, з одного боку, присутні в стандартах найрозвинутіших західних армій, а з іншого боку, це ставка на людей, на сприйняття людського капіталу як найбільш цінного ресурсу, який не замінити технікою. Попри те, що в бойовій роботі Третього армійського корпусу присутня технологічність, основний принцип – це розвиток людського капіталу. І це теж у певному розумінні продовжує принципи розбудови і заповіти для створення українського війська, який впроваджував полковник Євген Коновалець майже сто років тому.

Тому постать Коновальця дійсно знакова. Ми говоримо не тільки про символізм, але й про практичну роль, практичний вплив його моделей, його системи військового лідерства на створення сьогоднішніх боєздатних підрозділів Сил оборони України.

– Отже, наразі ми спостерігаємо одразу за двома процесами: створення пантеону українських героїв та переосмислення українцями своєї власної історії. За вашими оцінками, чи йдуть ці процеси паралельно, чи доповнюють один одного, чи десь ми ще потребуємо докладання більших зусиль?

– Насправді, на мою думку, зусиль недостатньо, адже багато добрих намірів, добрих ініціатив розбивається об ті тотальні проблеми, які ми маємо в системі освіти, насамперед, середній, а також вищій. Тому тут недостатньо буде зусиль одного лише Інституту національної пам'яті. Потрібні комплексні програми, які розвиватимуть національну свідомість, національну пам'ять.

Треба сказати, що противник дуже активно працює у цьому напрямку, тому що з молодшого шкільного віку російських дітей активно насичують ідеологічними сенсами, а в нас начебто соромляться. І постать Євгена Коновальця видається мені в цьому контексті об'єднавчою.

І взагалі політика національної пам'яті, яка будує пантеон позитивних героїв, які, зокрема, зробили величезний внесок у відстоювання збройним шляхом нашої незалежності, є важливим об’єднавчим чинником, що може зробити національну пам'ять не чимось, що переважно належить до сфери музеїв та бібліотек, а живим, органічним і дуже активним ресурсом для насичення нашого суспільства світоглядом та сенсами сьогодні. Це дуже важливо.

– Як ви ставитеся до ідеї, що національний пантеон має бути саме в Києво-Печерській лаврі?

– Я не можу це коментувати чи оцінювати. Чесно кажучи, я дізнався про це зі ЗМІ. Знаю, що раніше обговорювали таке знакове місце для Києва, як Аскольдова могила, але вона, безумовно, є локацією, яка обмежена суто фізично параметрами ландшафту. Також обговорювалося питання знаменитого львівського некрополю Личаківський цвинтар, але це, знову ж таки, обмежує регіональну складову і не дає цьому комплексу загальнонаціонального звучання та значення.

Як я розумію, було розглянуто багато варіантів і врешті-решт зупинилися на Києво-Печерській лаврі, яка є потужним духовним центром України. Я думаю, що тут треба говорити не про конфесійну приналежність, а про загальноукраїнське значення цього комплексу релігійних святинь, які завжди мали не тільки функцію, пов'язану з церквою. Натомість вони були осередками знань, духовності і культури. Тому що це і книгодрукування, і система освіти, які, власне, виросли із церковних інституцій.

Можна згадати про Києво-Могилянську школу, про Острозьку академію – наші знамениті університети в історії державотворення. Тому така синергія є дуже природною. Але, повторююся, очевидно, що параметри для цієї загальнонаціональної святині повинні визначати компетентні державні органи.

– Останнє запитання щодо інших героїв, які могли б також доєднатися до цього пантеону. Зокрема, як ви дивитесь на перспективи перепоховання в Україні Степана Бандера та Симона Петлюри?

– Звичайно, ці постаті є масштабними і знаковими, без яких ми не можемо уявити нашу історію XX століття. Симон Петлюра брав участь у Перших визвольних змаганнях, Степан Бандера в Других. В кожного з них в біографії також є трагічний слід, бо вони загинули насильницькою, навіть мученицькою смертю від рук російсько-радянських вбивць та диверсантів. Багато в чому саме вони сформували той вектор боротьби, який і сьогодні веде українців у змаганні з історичним ворогом, з Москвою.

Щодо їхнього перепоховання, то тут треба зважати на ту обставину, що Степан Бандера залишив нащадків. Наскільки я знаю, його сім'я з безпекових міркувань вважає передчасним переміщення його останків з Мюнхена до Києва. Стосовно Симона Петлюри, то, як я розумію, це питання державного рівня, яке може бути узгоджене і вирішене міністерством закордонних справ з французькою стороною. Тому з кладовища Монпарнас в Парижі голова Директорії УНР зможе повернутися до Києва у не такій віддаленій перспективі.