Блог | "Колесо історії крутиться. Котиться вперед": чому варто зазирати у корінь проблеми?

1985-го року колишній камбоджійський лікар Хейнґ Нґор отримав "Оскар" за роль журналіста Діта Прана у біографічній драмі про геноцид у Камбоджі. Це сталося через десять років після того, як червоні кхмери захопили Пномпень і під дулами автоматів змусили камбоджійців залишити столицю.

Хейнґ Нґор став другим в історії кінематографу актором-аматором, що удостоївся премії. Однак у пролозі до книги "Поля смерті", яка вийшла друком у видавництві "Бородатий Тамарин", він зазначив, що найкращі ролі зіграв у Камбоджі.

17 квітня 1975 року червоні кхмери оголосили, що відтепер немає бідних чи багатих – усі рівні і повинні працювати в селах на благо Демократичної Кампучії (назва Камбоджі кхмерською), звільненої від жорстоких імперіалістів-американців. Зокрема – на полях, саджаючи рис, який голодним і виснаженим від важкої роботи камбоджійцям було суворо заборонено їсти.

Багатьох солдати розстрілювали, скидаючи у братські могили на рисових полях, що стали полями смерті, хоча могли бути полями життя. За різними даними під час геноциду, вчиненого червоними кхмерами, загинуло від 1,5 до 3 млн людей.

Їхньому приходу до влади передував путч, в результаті якого короля Нородома Сіанука "скинули", замінивши на генерала Лон Нол. Роками Сіанук переслідував радикалів, кидав їх за ґрати, а після путчу оголосив про створення уряду у вигнанні і закликав "своїх дітей" при зброї і без зброї об’єднатися з комуністами. Відтак з одного боку стояв Лон Нол, якого називали маріонеткою Америки. А з іншого – червоні кхмери, яких на початку 1970 року налічувалося не більше кількох тисяч.

Нґор пише: "У роки громадянської війни я мало що знав про червоних кхмерів. Мене це навіть не цікавило. Як типовий камбоджієць, я не надто натужувався, щоби довідатися про щось поза межами мого горизонту".

Він бачив п’яних босоногих солдатів, які безжурно спали в затінку, перебравши рисового вина. Бачив евакуаційні вертольоти, схожі на величезних бабок. Бачив усе, але до останнього не вірив, що Пномпень упаде. "Навіть коли червоні кхмери оточили місто з околиць, а обстріли стали щоденними, якийсь психологічний бар’єр заважав мені визнати неминуче", – зізнається Нґор у книзі.

Як і багато людей, він сподівався, що відбудуться переговори і ворожі табори домовляться. Їжа досі була смачною, коньяку вдосталь, а кохана поряд. Але Пномпень, острівок миру, взяли в облогу червоні кхмери. Впродовж п’яти років вони захоплювали Камбоджу, активно вербуючи селян за допомогою антиурядової пропаганди. Лон Нол залишив Камбоджу незадовго до падіння Пномпеня, фактично припинивши чинити будь-який опір радикалам.

Коли червоні кхмери зайшли у столицю, люди пропонували їм їжу та воду, радісно вітали солдатів, адже вірили, що вони прийшли закінчити п’ятирічну громадянську війну.

"Коїлося щось незбагненне. Між нашими надіями на визволення й суворими лицями партизанів, між наказом залишити місто "на три години" й розумінням, що три години піде тільки на проходження трьох кварталів, лежала неосяжна розумом прірва. Зосталося одне лише передчуття: розгортається щось жахливе, що зачепить усіх нас, і наші долі більше нам не підвладні", – пише Нґор у "Полях смерті".

В лютому 2022 року я не вірила, чи то радше, не хотіла вірити у початок Великої війни. Побіжно читала новини, вперто чіпляючись за заспокійливі й обнадійливі. Від думки про тривожну валізу мене кидало в холодний піт. Їжа досі була смачною, коньяку вдосталь, а коханий поряд.

Це не означає, що я чи інші українці, які до останнього плекали надію, винуваті у російській агресії. Як і Нґор не винен у камбоджійському геноциді. Але його книжка вкотре нагадує, що небажання зазирати у корінь проблеми, робить нас менш готовими до небезпеки. Можливо, якби ще 2014 року я не відсторонювалася від складних запитань, то зібрала б тривожну валізу заздалегідь.

Коли ми не хочемо розбиратися у передумовах війни, не відрізняємо факти від пропаганди, не розуміємо, як діє агресор, то залишаємо більше простору для маніпуляцій і нереалістичних очікувань.

Тому найважливіша звичка кожного громадянина і кожної громадянки – змушувати себе розбиратися зі складними темами, зазирати у корінь проблеми. Зовсім не для того, щоб стати істориком чи політичним експертом, а тому що знання – це форма захисту. Коли вони є, колесо історії крутиться, котиться вперед, але ми маємо змогу вплинути на його напрямок.

В епілозі до "Полів смерті" журналіст і письменник Роджер Ворнер, який допомагав Хейнґу Нґору писати книгу, зазначає, що камбоджієць був чесним і відвертим. Але багато земляків сприймали за моветон те, "що він дозволяв собі прямо висловлювати думку й проявляти гнів. Однак саме ця лють підштовхнула його переступити рамки камбоджійської культури й заговорити до всього світу".