Блог | Хутряні мрії

Назва / автор: Гедда Ґаблер

Театр: Театр на Подолі

Режисер: Давид Петросян

Першою прем'єрою сезону для Театру на Подолі стала масштабна постановка скандинавського класика. "Гедда Ґаблер" – прото-феміністична трагедія Ібсена, яка доводить, що патологічними соціопатами можуть бути не лише чоловіки. Для відтворення атмосфери та психології Скандинавії позаминулого сторіччя режисер Давид Петросян вижимає по максимуму з акторів та сценографії, і навіть залучає музику гурту Nirvana.

Всі ті мізерні умови, в яких я опинилася, роблять життя таким нікчемним, просто безглуздим.

Г. Ібсен

Фанати надпопулярного серіалу "Ти" – про привабливого книголюба-психопата –знають, що драматург-новатор Ібсен не був феміністом, а лише поширював суто чоловіче бачення "сильних жінок". Шанувальники Курта Кобейна переповідають легенду, що кількість опіатів у крові не дозволила б їх кумиру скористуватись зброєю для самогубства. А поціновувачі Давида Петросяна здогадуються, що якщо за хутряним диваном сховалось ростове опудало коня, – то це щось та символізує.

Ібсенівська "нова драма" характеризується розворотом від книжкового класицизму до реальності за вікном. Підхід норвезького драматурга нарешті вивів глядача з бібліотеки до замкової свердловини, через яку він міг спостерігати за сварками сусідів. Тонкі психологічні спостереження, вміння передавати характер персонажів через побутові репліки та складні, багатоходові комунікації героїв робили кожну п’єсу всесвітнім театральним хітом. "Гедда Ґаблер" була опублікована в грудні 1890 року, а менше ніж через два місяці, в останній день січня 1891 року відбулася перша постановка на сцені Мюнхенського театру. В лютому "нового Ібсена" побачили театрали Берліна та Копенгагену. А квітнева прем’єра в Лондоні – за спогадами виконавиці головної ролі Елізабет Робінс – викликала публічний скандал та осуд критиків.

Шалений попит сучасників норвежця на його п’єси легко пояснити. Історії Ібсена подібні павутинню: з розгалуженим, але систематизованим, наративом; та липкою здатністю приклеювати зал до героїв, співчувати та співпереживати персонажам. Тогочасні театрали, після багаторічної традиції барокових водевілів та фольклорних епосів, були – не тільки приємно – вражені, коли бачили на сцені героїв, що схожі на них.

Щоб і для сучасної публіки зберегти прозорість ниток історії, Давид Петросян відтворив її дослівно за Ібсеном. Але, звісно, мало роздати текст акторам та розставити стільці за порадами класика (яких в п’єсі достатньо). Треба розуміти, що сто тридцять років тому хотів сказати автор символізмом стільців та забутих на них капелюшків. А вже потім передати переосмисленими й зрозумілими для сьогодення рішеннями сенси, які закладав класик.

"Гедда Ґаблер" на Подолі зустрічає публіку помпезним хутряним диваном. Разом з портретом "Дівчинка та генерал" у жанрі соцреалізму та гігантською люстрою сцена нагадує житло російських багатіїв у Лондоні з фільмів Гая Річі. Пафосні, але безкорисні елементи декору – як-от ростова фігура коня – лише посилюють відчуття хутрового кітчу. Справжні Old Money в епоху, коли для декору орієнтувались не на поради інтер’єрного дизайнера, а на ціни в каталозі меблів. Все підібрано за принципом "чим дорожче – тим модніше". Щирі оплески постановниці Ольги Штейн за влучне попадання в дух першоджерела.

Як специфічні обмовки в діалогах Ібсена видають нам характер героя, так і костюми Ольги Штейн, створені з дизайнерами BAZHANE, працюють над розкриттям персонажів. Завдяки нарядам легко виявити пари-антиподи, між якими виникають конфлікти. Наприклад, прозорий чорний боді хижої Гедди – в якому вона схожа на павучиху – контрастує з білим платтям-метеликом травоїдної Теї Ельвстед. А просторі світлі наряди Йоргана Тесмана, що вивчає середньовічну культуру, відрізняються від чорного, приталеного костюма його опонента – Ейлерта Льовборґа, що розмірковує про культуру майбутнього. При цьому переважно монохромні костюми не заважають милуватись шкіряним задником.

Та ця художність виглядала б вишуканими інкрустованими милицями без сильного ансамблю акторів. І трупі театру на Подолі є чим підкріпити цю насолоду для очей. Подібно до струн на музичному інструменті, Петросян натягує в потрібну йому тональність кожного з акторів. При цьому не відбувається ривків, і актори залишаються здебільшого у звичних, комфортних їм образах.

Артем Атаманюк в ролі аспіранта-медієвіста Тесмана, дослідника брабантських кустарних промислів, правдиво перевтілюється на близькозорого у всіх сенсах ботаніка. Він не бачить підступності власної дружини, яка для інших більш ніж очевидна. Акмал Гурезов органічно вписується в образ конкурента Тесмана на вченій ниві, "ангела з вадою" Ейлерта Льовборґа: талановитого, магнетичного, але нестримного в пристрастях. На своєму місці й В'ячеслав Довженко – в ролі асесора, ділка-юриста Бракка, – а тому звично випромінює ауру "хазяїна по життю".

З ненаграною ніжністю Фатіма Горбенко втілює образ наївнуватої та простодушної "правильної дівчинки" Теї Ельвстед. Яка зірвалася та втекла з хатнього кріпацтва – від нелюбого чоловіка та пасинків – за справжнім коханням, красенем та розумником Льовборґом. А Марія Рудьковська роллю досвідченої та прагматичної панни Юліани підтверджує реноме однієї з найхаризматичніших актрис у своєму амплуа.

Але особливо помітно, як вчергове Давид Петросян експлуатує талант Ольга Голдис, що виконала заголовну роль Гедди. Режисер максимально використовує не тільки її хореографічні здібності чи унікальну пластику, а й намагається підкреслити атлетичні особливості тіла. Лише її гнучкий чорний – мов у пантери – стан може конкурувати за візуальну увагу глядача з хутряним диваном. І буде важко забути ігри Голдис з револьвером під посмертний хіт Кобейна "You Know You’re Right".

Тепер театрали знають, що якщо на сцені пістолет, то він не тільки може вистрелити, а й опинитися між стегнами головної героїні... Єдина вольність, яку дозволив собі режисер з творінням класика. Та і за характером п’єси, і за атмосферою вистави провокативна сцена самозадоволення тут виправдана.

Певно, тут було б доречно писати підсумковий абзац, в якому б хвалити вдалість і мовність сценографії та костюмів, чистоту звучання акторського ансамблю й сміливість сучасного переосмислення режисером при повазі до першоджерела. Якщо препарувати кожну деталь окремо, то важко знайти у виставі явні недоліки. Та під час атмосферної двогодинної дії я часто відчував те саме, що спонукало Гедду на її пакостні вчинки – нудьгу. Далекою була не тільки інфантильно-деструктивна психологія головної героїні (це і спровокувало скандал на британській прем’єрі півтора століття тому), а чужою здавалася і по часу, і по культурі ця скандинавська драма.

Сценаристи серіалу "Ти" не даремно використали "прото-фемінізм" Ібсена для викриття головного героя, влюбливого психопата-інтелектуала. Сучасним прихильницям фемінізму сильні жінки Ібсена здаються пристосуванками до чоловічого світу. (Про це не знав серіальний маніяк-букініст, який виховувався на класичних книжках). Наприклад, та ж Гедда – дочка генерала, що звикла до розкоші – щоб безтурботно ніжитись на хутряному дивані виходить заміж за далекого від неї за авантюрним духом аспіранта з заможної сім’ї Тесмана. Її театральний жест з дарунком пістолета Льовборґу – "Лише зробіть це красиво!" – тільки підтверджує деструктивність мотивів: не допомогти чоловіку отримати вчену посаду, а зламати життя колишньому коханцю. Ну і фінал – про який пророкує хриплий баритон Кобейна – можна трактувати по-різному, та не як приклад жіночої сили.

Гедда Ґаблер яскрава та помітна, але безкорисна, як ростове опудало коня серед кімнати. Для оточуючих – символ колишньої могутності батька-генерала, з яким Гедда любила прогулюватись верхи. Для самої Гедди – візуалізація її прагнень; розбагатіти настільки, щоб знов тримати конюшню. Та і спогади навколишніх, як і прагнення головної героїні – лише мрії, марення, опудало... не більше.

Як часто це буває з класикою, при незмінності людських мотивів за століття соціальні парадигми значно дрейфують. Тому сучасному глядачеві заявлені для переживань теми можуть здатися дріб’язковими та не вартими витраченого на них пороху. Не дивно, що місцями давня історія сприймається з цікавістю лекції про брабантські кустарні промисли, які досліджував Тесман. Звісно, я не можу вказувати режисеру на вибір матеріалу. Але з огляду на застарілу соціальну парадигму та відповідно психологію персонажів, для мене – як для глядача – актуальність настільки масштабної постановки норвезької класики залишилась незрозумілою.

"Гедда Ґаблер" у Театрі на Подолі – вистава з вдалою візуальною складовою, сильним акторським складом та сміливими художніми рішеннями. Та при всій якості компонентів, переосмислення Ібсена може не зачепити саме через давнину першоджерела. Але завдяки цій же особливості вистава ідеально підійде для ескапізму, втечі від реальності. Попри елементи сучасного гранджу, постановка Давида Петросяна – машину часу. Вона дозволяє дві години пожити конфліктами та драмами, які турбували скандинавів півтора сторіччя тому і не були схожі на наші сьогоденні митарства.