Блог | Хто має бути в національному пантеоні героїв?

Історія з перепохованням у Франції праху імператора Наполеона Бонапарта – як відомо, після поразки під Ватерлоо знаменитого воєначальника і політика союзники відправили на острів Святої Єлени, де він невдовзі і помер – вважається одним із найкращих прикладів історичного примирення. Тим більше, що рішення про це перепоховання ухвалювалося не в часи Республіки і навіть не в період недовгої реставрації династії Бонапартів, а тоді, коли Францією керував останній з Бурбонів – король Луї-Філіп. Але наступне питання: а де ж знайшов свій останній притулок Наполеон? – пише Віталій Портников для видання "Збруч".

Великих французів, як правило, ховають у Пантеоні в центрі Парижа – кожному відвідувачеві французької столиці відома ця велична будівля. У Пантеоні ви можете підійти до могил Вольтера, Мірабо, Гюґо, Золя, Дюма та інших. Є тут і поховання відомих політиків – скажімо, Ґамбетти та Жореса. І військових. Тільки от могили Наполеона тут немає.

Поховання імператора відбулося в іншому пантеоні – пантеоні Будинку інвалідів. Тут ховають лише військових, хоча Бонапарт похований поруч із членами своєї сім’ї, серед яких і його юний син Наполеон ІІ, "Орля", який ніяким полководцем, звісно, стати просто не встиг. Але цим похованням поруч із маршалами й адміралами були підкреслені саме військові заслуги імператора – до його політичної спадщини, до його прав на престол можна було ставитися по-різному, але у світі дуже небагато людей, здатних ставити під сумнів воєнний геній Наполеона І. І саме на ставленні до Бонапарта-полководця французи й примирилися.

Цей французький урок може допомогти зрозуміти, як ставитися до української пам’яті. Тепер, на тлі війни, перед нашими очима виникає пантеон людей, які виступали за українську незалежність і готові були за неї боротися – або зі зброєю в руках, або з пером. При цьому треба зрозуміти, що в час свого реального життя, а не життя у нашій пам’яті, ці люди переважно представляли меншість українського народу. І ще менше людей були готові не просто їх підтримувати, а й діяти на їхню підтримку – хіба що у критичні моменти історії, моменти війн та повстань вони могли розраховувати на підтримку відносної більшості. Згадаймо, що навіть після проголошення незалежності України у 1991 році слово "націоналіст" продовжували використовувати якщо не як лайку, то принаймні як ознаку політичної марґінальності на більшій частині території відновленої держави. І так, для мене є очевидним, що це було і залишається проявом національної шизофренії – якщо держава є, її героями мають бути насамперед ті люди, які виступали за її створення тоді, коли це не було популярним у більшості їхніх співвітчизників. Ну, не уявляю я Ізраїль, в якому б не вшановували засновників і лідерів сіонізму Герцля чи Жаботинського (до речі, також похованих в Єрусалимі на Горі Герцля, аналозі Пантеону), а тих євреїв, які дбали про розвиток єврейської культури чи були науковцями, проте державністю не цікавилися.

Але такі люди теж мають повне право залишатися в нашій вдячній пам’яті – от вам і "інший пантеон". Є видатні письменники, які виживали в чужих імперіях і навіть служити чужим імперіям – але без їхнього слова українці навряд би залишалися українцями. Є великі співаки, що виступали на віденських чи московських сценах, але все одно залишалися прикладом українського національного генія. Є вчені, які розвивали науку в Україні або ставали прикладом української участі у розвитку світової науки – зрештою, про свою діаспору українці і досі знають не так багато. Релігійні діячі, які були ієрархами чужих Церков у часи відсутності Церкви української. Таких прикладів чимало, і мені скажуть, що серед цих постатей є люди з дуже неоднозначними репутаціями – це факт. Так, і серед політиків та військових з "першого" пантеону є люди з дуже неоднозначними репутаціями, люди, які припускалися таких фатальних помилок, що буквально зупиняли розвиток української нації. Але питання оцінки особистості – у загальному внеску і намірі, а не в помилці як такій. На жаль, в історії взагалі мало однозначних особистостей. Однозначні особистості дивляться на нас з ікон – та й те…

Ну, і ще важливий підхід: в пантеоні нашої пам’яті не може бути місця тим, хто свідомо працював для того, щоб України не було – хто був агентом знищення і використовував для цього посади або ж хист. Нехай зрадниками України й українського народу пишаються ті держави, з інтересами яких ці люди пов’язали свою долю – але не ми! Та це не означає, що ми можемо просто викреслити таких діячів з української історії і зробити вигляд, що їх там просто не було. Ні, повноцінна нація, нація без комплексів не забуває ані своїх героїв, ані своїх зрадників.

Я свідомо не називаю в цьому тексті жодного українського прізвища – бо будь-яка спроба прикладів замінить дискусію на істерику. А я хочу, щоб ми замислилися не про могили, а про нашу здатність до вдячної пам’яті – пам’яті про тих, хто мріяв і боровся за незалежну Україну, і пам’яті про тих, хто присвятив своє життя українському народові як такому тоді, коли це було не такою вже й популярною справою, а елементом вибору і навіть жертви, втратою "великого" світу імперій та їхньої перспективи. Звісно, неможливість поєднати у своєму виборі державу і націю була справжньою українською – хоча зовсім не тільки українською – трагедією. Але так вже склалася історія українських земель, яку неможливо переписати на догоду сучасним потребам.

Але на догоду сучасним потребам можна просто спробувати об’єднати в національній вдячності два такі різні пантеони.