Трамп проти Ірану: швидкий військовий успіх чи довга війна, на що впливає смерть Хаменеї та чому мовчить Путін. Інтерв’ю з Семиволосом
Вранці 28 лютого світ прокинувся в новій реальності. США разом із Ізраїлем розпочали масштабну військову операцію проти Ірану – з гучними назвами, заявами і ще гучнішими наслідками. Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньяху назвав мету просто: усунення "екзистенційної загрози" з боку режиму, який, за його словами, стояв за крок до ядерної зброї. Дональд Трамп додав ще різкіше: Іран мав отримати ядерний потенціал за лічені тижні, тому діяти потрібно було негайно.
Але за офіційною риторикою про безпеку стоїть складніша картина. У перші години ударів загинули ключові військові командири і верховний лідер Алі Хаменеї. Тому це не просто операція, а спроба змінити баланс сил у всьому Близькому Сході. Це не точкова акція проти ядерної програми, а початок масштабної геополітичної перебудови регіону. Тому головне питання тепер не лише в тому, що станеться з Іраном, а й у тому, як ця війна змінить світовий порядок.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.
– Дональд Трамп таки зважився на атаку щодо Ірану. Що ви скажете про початкову її стадію? Вона була доволі масованою. І що цікаво: майже повністю вдалося знищити керівний склад Ісламської Республіки, навіть Алі Хаменеї. На ваш погляд, це недооцінка іранським керівництвом рішучості Трампа? Бо ж існує стереотип: мовляв, Трамп завжди відступає.
– Почнімо з самої операції. Від самого початку ми спостерігали велику стратегічну невизначеність, яку демонстрували Сполучені Штати. З одного боку – переговори, з іншого – постійна концентрація сил. Американці зосереджували найпотужніше угруповання з часів війни в Перській затоці. Я вважав, що головна ставка США – дотиснути Іран на переговорах. Генеральна лінія, думаю, була саме така. Іранці вирішили, що концентрація військ – це шантаж, і виходили з того, що Дональд Трамп не почне повномасштабної війни, а використовуватиме силу лише як інструмент тиску на переговори. Вони прорахувалися. І, до речі, прорахувалися багато аналітиків.
Рішення про атаку було ухвалене не буквально напередодні, а приблизно за тиждень–півтора до її початку. Вони грали на стратегічній невизначеності та зіграли на ній, з урахуванням того, що іранці не готові були прийняти угоду, яка влаштовувала американців. Це дивний світ: начебто все прозоро, але ключове питання – коли й як саме почнеться атака. Це завжди невідомо.
І тут важливо: окрім заявлених цілей, про які говорив Трамп у своєму зверненні, чітко проглядається головна мета - зміна режиму. Це зафіксовано як одне з ключових завдань. Усе, що ми бачимо, спрямоване на руйнування керованості всередині Ірану, фрагментацію системи управління, щоб частини цього пазлу діяли самостійно, навіть із точки зору можливої зради.
І ця схема працює. Спочатку — ліквідація протиповітряної оборони Ірану. Далі – системне знищення ракетних установок, складів, ядерних об’єктів, центрів ухвалення рішень. І, як це називають, "вибіркові ліквідації" ключових фігур. Рахбар, Алі Хаменеї, був однією з головних цілей війни. Це загальна стратегічна задача, яку поставили перед собою американці разом із ізраїльтянами. І в цьому вони доволі успішні.
– Смерть Хаменеї – це визначальний момент в історії Ірану. Наскільки це може похитнути ситуацію всередині країни, з огляду на систему управління?
– Впливає і доволі сильно. Одна справа, коли ви маєте справу з лідером, якого знаєте тридцять років. Інша – коли приходить нова людина після драматичних подій. З’являються питання щодо якості рішень, легітимності, контролю. Щодо управління та керованості країни, то я думаю, що зараз Корпус вартових ісламської революції діє значною мірою самостійно. Радикальне політичне коло не завжди зважає на формальні рішення. Але все ж якісь управлінські сигнали проходять. Це не повний хаос.
Наприклад, історія з Ормузькою протокою. Корпус увів режим небезпеки для суден, фактично транзит танкерів був зупинений. Були навіть удари по танкерах. Але потім іранська влада видала наказ припинити блокаду – до відкриття біржових торгів. І різкого стрибка цін на нафту не сталося.
Тобто сигнали від ключових гравців все ще проходять у середину Ірану. Очевидно, що у цю ситуацію втрутився Китай, для якого стабільність постачань критично важлива. Більш за все, вони натиснули на частину іранської еліти. Це показує, що механізми управління ще працюють. Це не остаточний розпад системи.
– Тобто якась частина адекватності в управлінні все ж залишається?
– Можна й так сказати. Хоча в інших моментах ми бачимо абсолютно неадекватні заяви. Але ми не знаємо авторів. Можливо, це частина стратегії ескалації, психологічних операцій, щоб налякати США чи змусити їх до поступок. У таких конфліктах психологічні операції не менш важливі, ніж ракети.
– Президент Ірану Масуд Пезешкіан залишився одним із небагатьох керівників, які не постраждали. Це випадковість?
– Думаю, ні. З кимось же потрібно вести переговори. Він легітимний політик, обраний іранцями та більш-менш схильний до діалогу з Заходом.
– Про психологічні операції. Трамп зробив дві заяви: що іранський народ матиме свій момент і може вийти на вулиці, і що він звертається до КВІР та армії скласти зброю з гарантіями. Такий собі "венесуельський сценарій". Чи можливі народна революція й розкол еліт?
– Можливе і те, і інше. І все разом. І нічого з цього. Виступи можуть бути, але важливе інше – поєднання факторів. Коли частина політичних і військових еліт зрозуміє, що ситуація критична, що треба приймати радикальні рішення. І тоді може з’явитися наратив: мовляв, КВІР довів країну до катастрофи, і в інтересах нації треба змінювати курс. Це лише один сценарій. Реальність завжди складніша. Але логіка така.
– Тобто виходить, що Корпус вартових ісламської революції не піде на умови американців, а армія й інша частина суспільства можуть піти на певні компроміси?
– Скоріше за все так. Але і в самому КВІР, як ви розумієте, існують різні групи. Поки що це не дуже проявляється. Ми бачимо лише верхівку процесу.
– Хто може замінити Верховного лідера? Бо МЗС Ірану вже заявляє, що протягом одного-двох днів можуть відбутися вибори нового рахбара. Це має яке стратегічне значення за нинішньої ситуації?
– Яка різниця. Це все одно це не Алі Хаменеї. Такого авторитету й такого впливу не буде у нового лідера. Уся система була заточена під Хаменеї. Будь-який новий лідер буде слабшим. І, можливо, це навіть добре – з’явиться людина, з якою можна вести переговори безпосередньо. Це може виглядати для американців вигідніше. Я допускаю, що вони зараз не зацікавлені ліквідовувати когось із можливих наступників, окрім, можливо, найближчого кола.
– Тобто не будуть ліквідовувати, а спробують домовлятися й провести перехід влади?
– Так. Потрібен перехідний етап у будь-якому разі. Бо загроза дестабілізації, розвалу й хаосу реальна. Щоб цього уникнути, потрібен перехідний механізм. І ці фігури можуть стати ключем до нього.
– Тепер про удари по сусідах. Іран атакує країни, де є американські бази, але під ударами опиняються аеропорти, готелі, пляжі. МЗС Ірану каже: "Скрізь сидять американці". Чого Іран цим хоче?
Коли ми кажемо "Іран хоче", це вже спрощення. Я б сказав, що це радше частина Корпусу вартових ісламської революції хоче подальшої ескалації. Саме тому вибирають ось такі об’єкти, які медійно будуть найбільш болючими.
– Особливо по Еміратах іранці завдають ударів – понад двісті ракет. Чому саме вони так страждають?
– Емірати в іранській пропаганді подаються як найбільш прозахідна держава регіону, партнер Ізраїлю і США. Тому удари по них – це сигнал: "Ми караємо союзників Заходу". Це елемент політичної гри.
– Під ударами нафтова інфраструктура Об'єднаних Арабських Еміратів і Саудівської Аравії – це спроба обвалити світові ринки?
– Так. Нафтова інфраструктура – це глобальний хаос. Чим гірше, тим краще з точки зору шантажу. Це стара тактика Ірану: і ядерна програма, і перекриття Ормузької протоки – інструменти тиску.
– Багато арабських країн вже засудили удари Ірану. ОАЕ та саудити навіть говорять про можливу відповідь. Чи можуть ці країни приєднатися до коаліції разом зі США та Ізраїлем?
– Сам факт заяв показує, що вони дрейфують у той бік. Але чи готові брати участь безпосередньо у війні – поки що питання. Хоча тенденція очевидна і з кожним іранським ударом, особливо по нафтовій індустрії, така можливість зростає.
– А три великі європейські держави – Велика Британія, Франція, Німеччина?
– Вони зробили заяви про право іранського народу на демократичний транзит. Це важливий сигнал. Атаки, які торкнуться їхніх баз, наприклад на Кіпрі, підштовхнуть їх до активнішої позиції. Такі кроки лише збільшують коаліцію проти Ірану.
– А щодо зростання тероризму у світі? Чи можуть події спровокувати хвилю атак?
– Я б не говорив про негайну загрозу. Можливі емоційні атаки, але мусульманський світ розколотий. Частина країн історично й політично протистоїть Ірану. Тому фактор, можливо, перебільшений.
– Сусідам Ірану вигідно, щоб Іран змінився?
– Їм вигідно, щоб Іран був слабким. Якщо Іран зміниться й стане сильнішим – це нова реальність, до якої вони не готові. Вони природні конкуренти. Це історичне суперництво, яке існувало і за шаха, і за Ісламської Республіки. Це постійний пошук балансу.
– Щодо Росії. Володимир Путін висловив співчуття, а Сергій Лавров зробив стриману заяву. Це все, чим вони могли допомогти Ірану? Нічого більшого чекати не варто – ні військово, ні дипломатично?
– Не можна сказати, що Росія не пробувала. Вони пробували, але не вийшло. З формальної точки зору договори були. Але практика показала інше. Теорія – це одне, а практика – зовсім інше.
– Особливо, коли на тому боці США
– Так. Коли починається реальна війна, це перевірка союзів. І от у цій перевірці багато що не спрацювало. І фактор Штатів один із них.
– А Китай? Наскільки він може втручатися й підтримувати Іран, аби спробувати затягнути конфлікт?
– Китай буде діяти, виходячи зі своїх стратегічних інтересів. Для нього ключове – не доля режиму в Ірані, а стабільність транспортування нафти. Основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб забезпечити безперебійний рух через Ормузьку протоку.
– Тобто неважливо, хто керує Іраном, головне – щоб Іран стабільно працював як треба?
– Так. Китай у будь-якому випадку збереже там свою присутність. Навіть якщо Іран стане максимально демократичним, китайський вплив не зникне.
– Як може розвиватися ситуація далі? Трамп говорить, що у США є різні варіанти щодо Ірану.
– Ніхто не планував "Іран за кілька днів". Від початку йшлося про кілька тижнів. Може розтягнутися до місяця, але навряд чи більше. Якщо кампанія затягнеться, Трамп матиме величезні політичні проблеми всередині США. Ніхто цього не хоче.
– Які плани у американців після завершення кампанії? Окрім зміни режиму, що далі?
– Йдеться про повне перезавантаження системи. Але питання – чи готові США вкладатися в це роками. У мене великі сумніви.
– А Іран можна змінити за рік-два?
– Залежить від того, що саме ви хочете змінити. Іранці – цивілізована нація з давньою історією державності. Не треба уявляти їх карикатурно. Вони добре знають, що таке інститути й процедури. Багато іранців давно живуть подвійним життям: одне – офіційне, інше – реальне. Це як було в СРСР. Формально – одне, фактично – інше. Релігія сама по собі не заважає демократії. Люди можуть залишатися віруючими й при цьому жити в демократичній державі.