Рубіо зруйнував "дух Анкориджа": чи справді Вашингтон змінює політику щодо Кремля. Інтерв’ю з Шамшуром

Останні заяви Дональда Трампа та його адміністрації свідчать про можливий перелом у підходах Вашингтона до війни та миру в Україні. Після тривалого періоду неоднозначних сигналів дедалі більше американських та європейських джерел повідомляють про готовність Білого дому перейти від декларацій до політики жорсткішого тиску на Кремль. Ба більше, держсекретар США Марко Рубіо фактично вбиває так званий "дух Анкориджа" заявивши, що "на Алясці не було досягнуто згоди про завершення війни в Україні, була зроблена лише пропозиція". У Кремлі ці слова викликали шок. Втім, головне питання полягає в реальних рішеннях. Чи погодиться Трамп справді перейти до економічного тиску на Росію та збільшити об’єми зброї та ППО для України?

Правда, паралельно Вашингтон все ж не відмовляється від переговорного треку з Москвою. Повідомлення про можливий візит американських спецпредставників до Росії свідчать, що дипломатичний канал залишається відкритим, а це створює ризик нових компромісів, які можуть не збігатися з українськими інтересами.

Водночас і сам Кремль демонструє зміну тактики. Москва дедалі частіше пропонує переговори вже за участю Європейського Союзу, фактично визнаючи зміну ролей у міжнародному переговорному процесі. На цьому тлі всередині ЄС також виникають суперечки щодо того, хто і на яких умовах має вести діалог із Росією.

Своїми думками щодо цього й інших питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився надзвичайний та повноважний посол України у США та Франції Олег Шамшур.

– Після саміту "Великої сімки", який уже кілька днів як завершився, європейські та американські ЗМІ рясніють повідомленнями, що Трамп змінив своє ставлення до перебігу війни в Україні. Чи можемо ми вже констатувати, що парадигма Трампа щодо війни в Україні та її завершення змінилася і він по-іншому бачить подальші дії?

– Те, про що ви сказали, безумовно, привертає увагу. Як на мене, зараз ми перебуваємо в зоні невизначеності. З одного боку, бачимо певні ознаки модифікації позиції Трампа щодо війни в Україні. По-перше, це поки що лише заяви. По-друге, в більшості своїй переважно йдеться про висловлювання або неназваних представників адміністрації Трампа, або посадовців не першого ешелону. Від самого Трампа я поки не чув заяв, які давали б підстави сказати: "Я змінив свою позицію, тепер однозначно підтримуватиму Україну, Росія – агресор, і ми будемо на неї тиснути". Тому я сказав би так: є певний інформаційний шум, який дозволяє сподіватися, що можливий певний дрейф у бік підтримки України. Треба дивитися, як ситуація розвиватиметься далі.

– Що може впливати на Трампа?

– Передусім те, що Україна, якщо скористатися його висловом, отримала певні "карти". Ситуація на фронті стабілізувалася. Це цілком може впливати на Трампа, адже він завжди не хоче виглядати невдахою. Один із його головних принципів – підтримувати тих, хто перемагає. Якщо зараз є ознаки того, що Україна почувається впевненіше, а позиції Росії, навпаки, послабилися, це може вплинути на його рішення. Отже, загальний висновок такий: є певні сигнали, але потрібні чіткі заяви або, що ще важливіше, конкретні дії. Те, що в Росії виникло певне занепокоєння, на мою думку, відповідає дійсності. Про це свідчать заяви російських посадовців. Вони не істеричні, але демонструють очевидне занепокоєння.

Зараз ідеться про те, щоб посадити Путіна за стіл переговорів. Усім зрозуміло, думаю, і Трампу також, що це стане можливим лише тоді, коли Путін буде достатньо послаблений і буде готовий до реальних переговорів, а не до їх імітації, як це було досі. Звичайно, переговори почнуться з питання припинення вогню. Але Росія прагнутиме зробити це на власних умовах. Я вже неодноразово закликав подумати про те, що буде після припинення вогню. Так, припинення бойових дій необхідне, але це лише пауза. Є два ключові питання. Перше – як зупинити Путіна. Друге – як використати цю паузу перед новим витком агресії. А те, що такий ризик існує, навряд чи викликає сумніви. Навіть серед європейців, які говорять про мирне врегулювання, далеко не всі вірять, що це остаточне вирішення проблеми. Можливо, хтось і вірить, але таких небагато. Інша справа, що всі намагатимуться зробити все можливе, щоб режим припинення вогню, якщо його буде досягнуто, тривав якомога довше. Саме тут нам потрібно бути дуже уважними, щоб це не призвело до послаблення підтримки України, насамперед у протистоянні російській агресії.

– Якщо говорити про заяви, які вже зробив Трамп, то він фактично анонсував активне повернення до питання завершення війни в Україні, після того як ситуація навколо Ірану більш-менш стабілізувалася. На ваш погляд, це плюс чи мінус для України?

– Усе залежить від того, на яких умовах він діятиме і що саме просуватиме. Якщо йтиметься про той план, який ми вже бачили, то він кращим не став. Це, по суті, план, вигідний насамперед Путіну, хоча сам Путін, очевидно, хотів би отримати ще більше. Якщо Трамп просуватиме саме такий підхід, то я не бачу доданої вартості від того, що він приділятиме українському питанню більше уваги. Інша річ, якщо він ухвалить рішення й надалі постачати або продавати Україні зброю. Такі заяви вже звучали, але потрібно побачити, наскільки це реально і чи є для цього політична воля.

Другий момент – припинити ерозію санкційного режиму та посилити тиск на Росію. Певні заяви дають підстави на це сподіватися. Але знову ж таки, необхідно, щоб за ними стояла послідовна політика, а не ситуація, коли сьогодні говорять одне, завтра інше, а післязавтра – третє. Потрібно, щоб це стало сталою лінією поведінки і, головне, трансформувалося в абсолютно конкретні дії. Саме це зараз є найважливішим.

Вважати, що кампанія навколо Ірану завершилася беззаперечною перемогою, може, мабуть, лише сам Трамп. І, як на мене, він саме так і думає. Його принцип дуже простий – ніколи не визнавати поразки й завжди заявляти про перемогу. Інше питання – як ситуація розвиватиметься далі. Якщо подивитися на коментарі більшості незалежних аналітиків, а не прихильників Трампа, то вони говорять, що нинішня угода є лише проміжною. Вона містить дуже багато ризиків, і безпекова ситуація в регіоні Перської затоки може стати навіть гіршою, ніж була раніше. Тобто нинішня відносна стабільність уже завтра може змінитися новою хвилею нестабільності. Є питання щодо Ормузької протоки, щодо того, як поводитиметься Іран після завершення режиму припинення вогню, а також щодо його ядерної програми. Крім того, є дуже суперечливі моменти, зокрема фонд відновлення Ірану та можливе розморожування його активів. Тобто ризиків справді багато. Тому не факт, що ця ситуація не відволікатиме Трампа від війни в Україні. Отже, з одного боку, не факт, що ситуація дозволить Трампу повністю переключитися на Україну. З іншого боку, важливо зрозуміти, що саме означатиме ця концентрація. Адже бажання реалізувати разом із Путіним великі геополітичні проєкти й використати Росію для зміни правил світової політики, як на мене, нікуди не зникло.

Крім того, дедалі більше уваги Трампа відбиратиме внутрішня політика. Попереду проміжні вибори. Ми пам'ятаємо його заяви про необхідність не допустити, щоб демократи отримали контроль над Палатою представників. Він розуміє, що це стане для нього серйозною проблемою, тому докладатиме всіх зусиль, щоб цього не сталося. Отже, окрім зовнішньої політики, його дедалі більше відволікатимуть внутрішньополітичні питання, а також економічна ситуація, інфляція й ціни на пальне.

– На ваш погляд, чи є шанси, що законопроєкт щодо поновлення підтримки України, який уже пройшов Палату представників і зараз перебуває в Сенаті, буде ухвалений, а згодом підписаний президентом США?

– Щодо української резолюції, то й раніше були серйозні сумніви стосовно її перспектив у Сенаті. Водночас важливо розуміти, що це так звана concurrent resolution. Вона фактично не має сили закону. Більшість фахівців із конституційного права вважає, що така резолюція лише відображає позицію Палати представників і, якщо її підтримає Сенат, позицію Конгресу загалом. Тому не варто розраховувати, що її ухвалення автоматично зобов'яже адміністрацію Трампа надавати Україні допомогу чи навіть продавати зброю. Безумовно, це був би важливий політичний сигнал, який свідчив би про збереження двопартійної підтримки України. Але не можна сказати, що ця резолюція відображає позицію всієї Республіканської партії, адже її підтримали переважно демократи й лише частина республіканців. Якщо Сенат її ухвалить, це не стане рішенням, яке кардинально змінить правила гри.

– Напередодні помічник Путіна Юрій Ушаков заявив, що в Кремлі й досі чекають на візит Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера, який раніше анонсувався. Чи може відсутність цього візиту свідчити про те, що попередній формат взаємодії між РФ та США фактично завершився, особливо, після заяв Рубіо про відсутність домовленостей в Анкориджі?

– Думаю, що певні домовленості справді були, і ми їх побачили. Принципове питання полягає в іншому. Трамп починав із позиції, яку поділяли європейці та Україна: спочатку припинення вогню, а вже потім переговори щодо всіх інших питань. Але згодом він фактично перейшов до позиції Путіна, яка передбачає одночасне обговорення і припинення вогню, і всіх базових політичних питань. До речі, він ніде не заявляв, що відмовився від такого підходу. Саме тому я дуже обережно оцінюю розмови про зміну його позиції. Багато що залежатиме не лише від самого факту візиту Віткоффа й Кушнера, а й від того, з якими пропозиціями вони поїдуть і з чим повернуться. Якщо все залишиться так, як було раніше, це одна ситуація. Якщо ж вони привезуть інший меседж, тоді можна буде говорити, що ситуація справді починає змінюватися. Але поки що це також зона невизначеності. Чесно кажучи, зараз важко робити остаточні висновки. Передусім тому, що попри всі заяви й інформаційний шум головна увага Трампа все ще зосереджена на ситуації навколо Ірану.

– У Кремлі в один голос заявили, що готові до переговорів за участю Європи. Паралельно з цим Ушаков пішов далі, заявивши, що Росія більше не орієнтується на виконання домовленостей, досягнутих між Росією та Штатами в Анкориджі. Чому Кремль змінив тон щодо Європи?

– Ми бачимо, що все відбувається не так, як вони розраховували. Наскільки це правильна тактика у відносинах із Трампом, нехай оцінюють у Кремлі. Але питання, чому зараз знову заговорили про Європу, справді цікаве. По-перше, можна припустити, що в Москві бачать напруження у відносинах між Європою та США й хочуть ще більше посилити ці розбіжності. Водночас вони не можуть не розуміти, що позиції ЄС та Великої Британії значно ближчі до позиції України, ніж до позиції Росії. Проте Путін традиційно намагається грати на суперечностях і використовувати їх у власних інтересах. По-друге, він бачить характерну для частини європейських політиків схильність багато говорити й діяти менш рішуче та розраховує це використати. По-третє, була дискусія щодо ролі європейців у переговорному процесі. Як на мене, у Кремлі хотіли б бачити Європу в ролі посередника, який так само зацікавлений у завершенні війни, як і Трамп. Адже вже майже ніхто відкрито не говорить про можливість дозволити Путіну зберегти захоплені українські території. Це в Москві добре розуміють. Саме тому вони, ймовірно, розраховують маніпулювати європейцями, мінімізувати їхню підтримку України й представити їх лише як посередників. Частина європейських лідерів, особливо в ключових країнах, це добре розуміє. Ми вже чули відповідні заяви.

Залучаючи Європу до переговорів, Путін намагатиметься послабити санкційний тиск. Як і під час переговорів у Стамбулі, він може говорити: "Ми ж ведемо переговори. Чому ви одночасно посилюєте санкції?" Тобто намагатиметься використати переговорний процес як аргумент проти нових обмежень. На мою думку, усі ці фактори працюють одночасно. Головна мета Кремля – послабити підтримку України з боку Європи та спробувати зруйнувати санкційний режим.

– Щодо позиції європейців. Антоніу Кошта, голова Європейської ради, намагається налагодити дипломатичний канал зв'язку з Кремлем. Це не сподобалося Мерцу й Макрону, які заявили, що переговори, якщо вони й мають відбуватися, то за участю лише Лондона, Парижа та Берліна. Водночас Кошту підтримали низка інших країн, зокрема Австрія, які вважають, що переговори з Путіним потрібно починати вже зараз. Дональд Туск також заявив, що Польщу фактично усунули від активної участі в цьому процесі. Складається враження, що Європа поки що сама не визначилася, хто має говорити з Путіним, у якому форматі й на якій платформі.

– Те, що єдності поки що немає, очевидно. Більше того, що реальнішою стає перспектива переговорів, то помітнішими стають розбіжності між окремими країнами. У Європейському Союзі є держави, які хотіли б якнайшвидшого завершення війни майже за будь-яких умов. Вони підтримують Україну значною мірою тому, що в ЄС існує певний консенсус. Водночас є країни, які послідовно підтримують Україну й готові робити це надалі. Тому потрібно уважно стежити за еволюцією позиції кожної держави.

Друге питання – хто, де і як має вести переговори. Але, як на мене, ще важливіше питання – про що саме говоритимуть. Якщо йдеться про спільну роботу задля припинення війни на мінімально прийнятних для України умовах, без вимог щодо виведення українських військ із неокупованих територій, із одночасним посиленням оборонної та безпекової співпраці й розглядом України як складової нової європейської системи безпеки, це один підхід. Якщо ж Україну розглядатимуть лише як щит, який дозволяє Європі виграти час, це зовсім інша історія. Саме тому головне питання – не хто говоритиме, а про що. На мою думку, потрібні не окремі канали комунікації, а справді спільна позиція. Крім того, найбільші шанси на успіх мала б група країн, які мають найпотужніший оборонний потенціал, серйозні військові та промислові можливості й уже зробили значний внесок у підтримку України. Насамперед це Франція, Німеччина та Велика Британія. До них можуть долучитися Польща, Італія та інші держави. Але головне – щоб існував міцний кістяк і спільне бачення того, як і про що вести переговори.

Зараз же ми справді бачимо певну какофонію. Це очевидно. Але після заяв Кошти, а потім Франції та Німеччини складається враження, що дедалі більше формується розуміння: ключову роль мають відігравати саме ті держави, які вже найбільше інвестували в підтримку України й визначають європейську зовнішню та безпекову політику.

– Тобто можна говорити, що наразі спільного бачення з цього питання все ж немає?

– Наразі спільної позиції немає. Є п'ять принципів, які були висунуті під час Лондонської зустрічі. Це вже достатньо міцна основа для вироблення спільної позиції та координації дій між Україною, Європейським Союзом і Великою Британією. Але, знову ж таки, необхідно, щоб існувала спільна позиція всього блоку. А тут, як бачимо, з'явилося чимало спойлерів.

На що я вважаю важливим звернути увагу? Україна опинилася в ситуації, коли практично в усіх сусідніх країнах є політичні сили – а в деяких із них вони вже перебувають при владі, які, м'яко кажучи, якщо й не є проросійськими, то принаймні не займають позиції рішучої підтримки України. І це дуже небезпечно для нас. Це також впливає на вироблення єдиної позиції Європейського Союзу. Наприклад, з Угорщиною, наскільки я розумію, знову виникли проблеми щодо відкриття переговорних кластерів. І це серйозна проблема, яку неможливо розв'язати лише виборами – незалежно від того, хто переможе.

Таким чином, я бачу ситуацію як досить складну. Здавалося, що в Європейському Союзі була спільна позиція, ухвалювалися відповідні рішення, і все було більш-менш зрозуміло. Але для Трампа війна в Україні – це європейська війна, а не його проблема. І що більше це стає реальністю та потребує конкретних дій, то очевиднішими стають суттєві розбіжності в позиціях окремих європейських країн. Водночас відкладати вирішення цих проблем на місяці неможливо. Потрібна узгодженість уже зараз, щоб ефективно допомагати Україні та протистояти загрозі російської агресії.