Мир за наказом: як чергова "забаганка" Трампа може остаточно зруйнувати світовий порядок та боляче вдарити по Україні

Ідея "Ради миру" Дональда Трампа звучить як спроба відповісти на головну кризу сучасної політики – кризу довіри до міжнародних інституцій. Коли Організація Об’єднаних Націй роками демонструє безсилля перед війнами, санкції буксують, а резолюції стають деклараціями, у політиків виникає спокуса створити альтернативу. І саме тут з’являється формат, який подається як швидкий, ефективний і "позбавлений бюрократії". Але за гучною назвою "Рада миру" стоїть не лише дипломатична конструкція, а великий політичний бренд, створений під конкретну політичну біографію. Для Трампа це шанс повернути собі образ "головного світового миротворця", який він уже намагався будувати через Авраамові угоди та переговори з Північною Кореєю. Йому потрібна історія про людину, що здатна зібрати за одним столом ворогів і союзників, незалежно від того, чи справді ці війни завершаться.

Та в цій логіці є й інша сторона. Якщо міжнародне право замінюється "великими угодами", а принципи – торгом між сильними, то нові формати можуть стати не інструментом миру, а інструментом перерозподілу впливу. І саме тому дискусія про "Раду миру" – це не лише про Близький Схід чи Україну. Це питання про те, чи світ рухається до нових правил співіснування, чи просто до нової епохи політики великих угод, де долі держав вирішують за закритими дверима обмеженим колом учасників.

Для України "Рада миру" Дональда Трампа несе ризик остаточного розмивання Росії як агресора. Якщо за одним столом опиняться Володимир Зеленський і Володимир Путін, логіка угоди може витіснити міжнародне право: замість покарання агресора – "компроміс" та необхідність враховувати "інтереси усіх сторін", замість гарантій – "понятійні обіцянки".

Про те, що стоїть за створенням "Ради миру" Трампа і як це може вдарити по Україні та світу, – у матеріалі OBOZ.UA.

"Рада миру" як політичний бренд

Ідея створення "Ради миру", яку просуває Дональд Трамп, починалася з конкретного завдання – координації відновлення сектору Гази після війни між ХАМАС та Ізраїлем. Але дуже швидко ця конструкція перетворилася на глобальний політичний проєкт. Уже зараз він виглядає як інструмент для створення великого політичного наративу: Трамп – єдиний, хто може змусити всіх сісти за стіл. Та для президента США це не просто дипломатичний інструмент. Це частина його історичного образу. Він давно намагається сформувати репутацію політика-миротворця — людини, яка "зупиняє війни", навіть якщо ці війни тривають. У цьому сенсі "Рада миру" потрібна йому як символ особистого впливу.

"Директор світу"

За проєктом кожна країна отримує один голос. Але рішення набувають чинності лише після схвалення голови – знову ж таки Дональда Трампа.

За статутом він може:

• призначати та виключати членів,
• створювати нові структури,
• блокувати рішення більшості.

У традиційній системі ООН рішення ухвалюються повільно і колективно. У форматі Трампа все будується навколо однієї фігури. Це не нова дипломатія – це персоналізація світової політики. І саме тому така рада потрібна не для процедур, а для образу: що без Трампа великі угоди неможливі.

У підсумку система нагадує не дипломатичну організацію, а корпоративний холдинг із генеральним директором з правом вето. Для порівняння: у Раді Безпеки ООН право вето мають п’ять держав, а не одна особа. І навіть там цей механізм часто паралізує роботу органу. У новій схемі потенційний параліч може бути ще простішим: достатньо однієї незгоди голови.

Клуб великих угод: гроші, вплив і обхід дипломатії

Другий рівень – практичний. "Рада миру" дає можливість обійти класичну дипломатію і створити формат переговорів без правил. У системі міжнародного права всі рівні формально. У форматі Трампа важлива вага кожного гравця. Саме тому обговорюються внески у фонд відновлення Гази, саме тому запрошуються країни Перської затоки, Центральної Азії та політичні союзники на кшталт прем’єра Угорщини Віктора Орбана.

Такий формат дозволяє вести переговори одночасно з усіма ключовими гравцями: з Володимиром Путіним – про Україну і санкції, з Китаєм – про торгівлю і Тайвань, а з арабськими монархіями – про нафту та інвестиції. У класичній дипломатії ці питання розділені. У форматі Трампа – це один великий пакет. Трамп мислить як бізнесмен: одна угода – багато бонусів.

Гроші також не остання причина, чому "Рада миру" подобається Трампу. Ідея внесків у фонд відновлення Гази – це не лише гуманітарна історія. Це спосіб: зібрати гроші з охочих, спрямувати їх куди тобі потрібно, у такий спосіб створивши мережу політичних клієнтів. Це цінніше за будь-яку резолюцію ООН. Це клуб, де країни купують доступ до американського президента.

Геополітичний тиск і внутрішня політика

Третя причина – стратегічна. Створюючи альтернативний формат, Трамп тисне одразу на кількох гравців. По-перше, на союзників у Європі. Німеччина, Франція, Велика Британія не хочуть руйнувати систему післявоєнних інституцій, але ризикують опинитися поза переговорами. Це змушує їх або приєднуватися до формату Трампа, або втрачати вплив.

По-друге, на великих конкурентів. У "Раді миру" Китай і Росія отримують не право вето, а лише місце за столом. Це спосіб змінити баланс сил, змусивши їх грати за американськими правилами.

По-третє, на внутрішню аудиторію США. Трампу потрібна зовнішньополітична перемога або хоча б її імітація. Навіть якщо війни не закінчаться, можна показати, що створено новий глобальний формат переговорів. У цьому сенсі "Рада миру" – це інструмент політики всередині США так само, як і назовні. І якщо цей проєкт навіть нічого не вирішить, він уже працює як політична конструкція. Бо у світі Трампа головне не інституції, а угоди. І кожна велика угода починається з того, хто сидить за столом.

Спроба альтернативи ООН

Критики вважають, що Дональд Трамп намагається створити паралельну систему міжнародного управління. Формально адміністрація США запевняє, що нова структура не є заміною Організації Об’єднаних Націй. Але риторика звучить інакше. У проєкті статуту згадуються "інститути, що зазнавали невдачі" – прозорий натяк на ООН, яку Трамп ще під час свого першого президентства регулярно звинувачував у корупції, бюрократії та безсиллі.

Ідея не виникла з повітря. Частково вона виросла з аналітики Tony Blair Institute for Global Change, який пропонував створити наглядову раду для тимчасової адміністрації Гази після війни. Це виглядало як технічне рішення для конкретного конфлікту. Але в процесі концепція розширилася – спершу на Україну, потім на інші гарячі точки, а згодом перетворилася на універсальний інструмент "гарантування миру в усьому світі".

Що це означає для України

Для України "Рада миру" Дональда Трампа – це не екзотична дипломатична конструкція, а потенційно небезпечний формат переговорів. Бо якщо за одним столом сидять Володимир Зеленський і Володимир Путін, то логіка такого столу – не міжнародне право, а торг і те, що агресора і жертву ставлять на один рівень.

У системі ООН Україна має сильну юридичну позицію – країна, що обороняється. У форматі "Ради миру" ця позиція може розмитися, бо рішення ухвалюються політично, а не через право. Там можуть говорити не про окупацію, а про "територіальний компроміс". Не про репарації та покарання агресора, а про "стабільність регіону".

Трамп мислить категоріями угоди. Якщо для нього глобальний пакет виглядатиме так: мир в Україні плюс домовленості з Росією про "трильйони чи Китай" – він може просувати саме такий формат. І тоді Україна стає частиною великої угоди між великими державами.

Для Києва тут три сценарії. Перший – ігнорувати формат. Це зберігає принципи, але ризикує залишити Україну поза потенційним політичним процесом. Другий – увійти, але жорстко тримати позицію. Це дозволяє бути за столом, але потребує підтримки союзників – Німеччини, Франції, Великої Британії – які самі скептично ставляться до формату. Третій – спробувати використати формат проти Росії. Наприклад, вимагати конкретних умов: виведення військ, гарантій безпеки, репарацій. Але це працює лише тоді, коли США готові тиснути на Москву, чого сьогодні явно не проглядається.

Криза авторитету: коли світ перестає слухати

Парадокс у тому, що до нинішньої ситуації значною мірою призвела криза Організації Об’єднаних Націй – роками вона демонструвала нездатність ухвалювати ефективні рішення там, де вони були життєво необхідні.

ООН виповнюється 80 років, але в Україні, Газі та Судані тривають війни. Ідеї, на яких будувалася система після 1945 року, лежать у руїнах, а світ усе частіше діє за принципом "правий той, у кого сила". Статутний порядок розірваний на шматки, а сама організація часто виглядає лише спостерігачем.

Дедалі частіше звучать порівняння з Лігою Націй, яку розпустили після провалу в запобіганні Другій світовій війні. Критика лунає навіть із середини організації – від держав-членів і світових лідерів. Навіть папа Римський Лев XIV у першому інтерв’ю зазначив, що ООН втратила здатність об’єднувати людей. ООН усе частіше називають бюрократичним гігантом, погано пристосованим до світу, що змінюється швидше, ніж її регламенти. І це не лише питання іміджу – це питання довіри. Бо міжнародна організація існує доти, доки вірять у її здатність щось змінити.

Параліч Ради Безпеки і проблема старого світу

У центрі кризи – глухий кут у Раді Безпеки ООН. Саме цей орган має відповідати за міжнародний мир і безпеку, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року показало, що система блокується там, де потрібні рішення. Росія, поряд зі США, Китаєм, Великою Британією та Францією, має право вето. Коли один із постійних членів стає стороною війни, механізм перестає працювати. Принцип недоторканності кордонів порушено, а інструмент реагування паралізовано.

Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш прямо визнав: склад Ради Безпеки відображає світ 1945 року, а не XXI століття. Це створює проблему не лише ефективності, а й легітимності. Вже зараз лунають пропозиції розширити склад Радбезу, додавши постійні місця для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Але реформа потребує згоди 193 держав, а також політичної волі тих самих постійних членів, які навряд чи добровільно відмовляться від привілеїв. Тому світ живе з органом, який формально відповідає за мир, але часто не здатен навіть ухвалити резолюцію.

Оригінальна, але дуже небезпечна для світу ідея

"Якщо подивитися на фотографію, зроблену під час інавгурації цієї "Ради миру", то на передньому плані президент Дональд Трамп та члени його адміністрації. А от справді впливових світових лідерів там було небагато. Я не побачив, скажімо, лідерів Європи – представників Німеччини, Франції, Великої Британії. Не було й очільника Китайської Народної Республіки. Тому ще зарано говорити про великі перспективи цієї нової організації. Вона навряд зможе замінити ООН чи, скажімо, G20" – таку думку в ексклюзивному коментарі OBOZ.UA висловив народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.

"Я б назвав цей проєкт "Трамп та інші": участь беруть ті лідери, які хочуть підтримувати добрі особисті стосунки з Трампом. Не факт, що вони самі вірять у його ефективність. Ця "Рада миру" виглядає радше політичним клубом навколо однієї особи, ніж реальною міжнародною інституцією, здатною замінити ООН. У якомусь сенсі – бізнес-проєкт, адже Трамп мислить категоріями бізнесу та встановив мільярдну плату за членство у цій "Раді", – говорить Мережко.

Чому відмовилася Європа? На думку Олександра Мережка, її лідери серйозно ставляться до зовнішньої політики й проявляють здоровий консерватизм. Вони орієнтуються на інституції, що існують десятиліттями. Вони не впевнені в ефективності нової структури, тим паче настільки персоналізованої, тому вичікують. Це раціональна позиція: подивитися, перш ніж приєднуватися. Адже в очах Трампа це альтернатива ООН, а навіщо підривати легітимність уже наявної системи?

"Щодо потенційної участі України – це серйозне питання. Адже наскільки я розумію, були запрошені й Володимир Путін, і Олександр Лукашенко. Я не уявляю, щоб президент України сидів поруч із російським чи білоруським диктатором у "Раді миру". Агресор і жертва ставляться на один рівень – це вже показник мислення. Президент України відповів мудро: не сказав ні й не сказав так. Ми дивимося на ефективність, на результати. Ми пам’ятаємо про наявні міжнародні інституції, створені також і за активної участі США. Тому поки що – вичікувальна позиція. Але сам факт запрошення Путіна викликає багато запитань", – вважає Мережко.

Що стосується нинішнього стану ООН, то, на думку Олександра Мережка, організація не виконує свого головного завдання – підтримання міжнародного миру та безпеки.

"На сьогодні ООН терміново потребує серйозної реформи: право вето застаріле, склад Ради Безпеки несправедливий, там немає представників Африки чи Латинської Америки, а держава-агресор займає місце постійного члена. Це проблема легітимності. Але водночас ООН залишається майданчиком комунікації між великими державами. Це 193 країни – найбільш репрезентативна організація, частина світового порядку, заснованого на принципі заборони застосування сили. Тому замінити ООН новою структурою, навіть попри її недоліки, я не думаю, що можливо", – зазначив Олександр Мережко.