Літературний конкурс. Свято-Мар'їно

Давним-давно це було, в невеликій селі, що розкинулася біля озера, з лякаючою назвою - Хвацьке. Казали, що мешкає в озері тому чудовисько, діток малих викрадали, та рибалок яка лякала. Але робити - то нема чого, вода всім непотрібна, тому й ходили до озера баби полоскати білизну, рибалки за уловом, а дітки поплескати. Жили - були в деревеньке тієї двоє молодих - Мар'я, да Святослав. Повінчалися вони недавно, любили один одного міцно, так от лихо - дітей у них не було. Дивилась Марья на діток сусідських, пустують на вулиці, та раділа душа її світла щастя чужому щиро, з сумними легкою.

Сталося так, що хата, в якій жили молоді, акурат неподалік від озера була. Раз по весні, коли зійшов сніг з земельки - матінки, та крижини з озера, стали дітлахи кораблики дерев'яні майструвати, да пускати у воді холодною. Милувалася ними дівиця, да недовго - раптом завирувала вода біля берега, висунулися звідти лапи волохаті, страшні, тванню да рясою покриті, а потім і тіло самого водяного - господаря озерного. Зиркнув він очиськами своїми страшними по сторонам, та схопив мальчонку, що ближче до води був, а тому відбігти не встиг. Тільки майнув водяній хвостом своїм величезним і плюхнувся у вир, несучи з собою дитя. Мар'я ледь встигла на ганок вибігти, а на гладі водної лише круги одні йдуть. Дітлахи кричать від страху, а з далеких будинків народ біжить на підмогу. Та після бійки кулаками не махають, вдіяти вже нічого. Погорювали люди, та строго - настрого заборонили чадам своїм на озері грати і навіть близько підходити. Але хіба накажеш дитині, хіба можна що-то заборонити. Тягне, манить озеро.

Ось вже і весна пройшла, літо червоне настав. Забулися дітьми накази батьківські, хочеться в водицю прохолодну похлюпатися, да попустувати. Почали вони біля озера скакати, обливати один одного. Дивиться Марья з вікна на діточок, радіє, дивлячись на них, та на серці неспокійно. Пам'ятає вона, що було по весні, як з озера вилізло чудовисько, та як дитину потягло. Взяла вона рогач, яким на кухні в печі орудувала, да нечутно, до озера пішла. І тут, як у воду дивилася - завирувало вода, закипіла, здалися спершу лапи водяного, тіло його страшне на корч велику схоже, да голова потворна. Тільки потягнув він лапи чіпкі свої до дітей, які не забарилася Марья, да огріла його рогачем по пальцях його пазуристим, зеленим. Заревло чудовисько, та другий лапу тягне, не хоче видобуток упускати. Дітлахи ті заціпеніли, з місця зрушити від страху не можуть. А Мар'я і по другій лапі його б'є, та кричить, щоб той провалював. Завирувала вода в озері, потемніла. Змахнув водяній хвостище своїм, та в пучину пішов, злющий. Підбігли люди, та почали дякувати Мар'ю за порятунок діток, а Мальцов своїх Хворостін виховувати почали, щоб надалі слухалися батьківських наказів.

Святослав ж рибу ловив і не одного разу з чудовиськом тим стикався. Те мережі воно їм порве, то уду поламає, а то й човен розгойдає, щоб рибалок недосвідчених на дно потягнути. Повертався він з рибалки, та з уловом чималим додому. Видно, не до злодіянь було водяному в той день, ось і зловили рибалки багато риби. Бачить Святослав - на березі майже все село зібралася, і в центрі дружина його варто. Підбіг він, да почав розпитувати, що, мовляв, сталося. Розповіла йому дружина як що було. Як врятувала вона діточок, як побила вона чудовисько, та як воно в воду зле пішло. Задумався Святослав. Знав він, що розсердиться тепер водяний, не отримавши видобутку, що буде ще більше пакостити, так постарається помститися кривдниці своєї. Покарав тоді він дружині своїй не ходити на озеро. Але вона тільки косою махнула - що за господиня, що по воду не ходить, та одежину не пере? Як не прохав він її, Марья все одно не погоджувалася - НЕ хазяйське це справа сиднем вдома сидіти, та й засміють її. Тоді зітхнувши, упросив Святослав її міцно - міцно обережною бути і близько до води не підходити, а якщо і набирати воду, то дивитися краєм ока на дно. На тому й порішили.

Пройшов ще місяць. Пам'ятала Марья наказ чоловіка свого - по воду йде, та біля озера по сторонам дивиться, не хитається ль вода, не бачити чи на дні тіней темних. І ось раз побачила вона, як підкрадається до неї по дну водяної і готовий вже стрибнути, щоб схопити її. Відскочила вона вчасно від берега - тільки бризками її обдало, а ручище водяного повітря один обняли. Загарчав, захрипів господар озера, да став з води показуватися. Взяла Марья в руки коромисло, на якому відра несла і стала, готова бити чудовисько. Тут заговорив водяній з нею голосом хрипким, страшним, булькаючим. Слово скаже, жаба з рота вистрибне, букву мовить - пуголовок, а замовкне - чутно, як риба у череві його слизькому хлюпається.

- Хоробра ти, Марья - сказав водяний, - так красива. Іди до мене жити. Мені господиня потрібна така, щоб і мене не боялася і щоб господарство моє водне у порядку тримала. А я тебе королевою зроблю, багатствами усілякими обдарую, ні в чому не будеш потреби знати. Разом будемо ми озером правити, людей топити, та дітей чужих красти.

- Чи не до вподоби ти мені, - відповідала вона йому, та й затії мені твої ще більш не до вподоби. Жити я з тобою не можу - чоловік є у мене, законний, Богом даний. Та й ти припини балувати - справи лихі творити. Відпусти дітей да рибалок на волю, на землю тверду, до сонця ясного.

Хлюпнув плавниками - руками водяній в злості.

- Ні з дна мою повернення нікому. Хто туди потрапив, ніколи на землю вже не повернеться. Так здавна було є і буде! Та й я не хочу їх відпускати. Топити буду. А тебе, за те, що ти не прийняла мою пропозицію, перший в воду утащу! З цими словами він плюхнувся у воду і зник у глибині. Повернулася Марья додому вся НЕ своя. Святославу ввечері нічого не сказала, та й соромилася вона зізнатися, що сватався до неї водяний. Минули дні, місяці, пройшов рік, а про чудовисько і чутно не було, ніби й не було його. Знову стали дітлахи грати біля озера. Спершу з побоюванням, а потім і більш сміливо. Рибалки щодня приносили багатий улов, а дівиці ходили по воду без остраху. А чудовисько лише зачаїлося на дні і все чекало відповідного моменту. І ось, коли забула і Марья, озиратися по сторонах, коли прала, вискочив водяний, худий, та ще страшніший від того, і потягнув дівчину в воду. Заклекотіла вода, забулькала - то сміявся і радів лиходій у царстві своєму підводному.

Повернувся Святослав з риболовлі - а дружини ніде немає. Він уже й все село обійшов, та ніхто не бачив її. Тільки сусідка - бабуся сказала, що за водою Марья пішла вранці. Кинувся він до озера - і справді, бачить, лежить білизну на березі в путині дерев'яному, а сорочка його, що Мар'я полоскала, за очерети зачепилася. Зрозумів він тоді, що поцупив-таки Водяний дружину його. Став журитися, адже без судженої і життя йому була не мила. Але недовго він роздумував - взяв мітлу, та вила і пішов до озера. Став кричати - кликати водяного. Та той видно хитрий був - затаївся, тільки видно було очі його, що з самого дна мутного дивляться. Тоді показав Святослав мітлу да вила і сказав:

- Водяний! Марья господиня хороша, знатна, але без своєї мітли вона підмітати не стане, а без своїх вил не складе твою тину в купу - візьми, та передай їй їх.

Завирувала вода, виринув на світ водяній задоволений, як ніколи, взявся він за мітлу і за вила да пірнув з ними на дно, а Святослав, не відпускаючи, за ним слідом опустився. Побачив він відразу ж суджену свою. Не потонула, чи не захлинулася вона в царстві лиходія чарівному. Кинув він тоді їй мітлу, а сам за вила взявся, і почали вони чудовисько по всіх боків охажівать. Той тільки охає, да ахає, булькає від болю да злості. Били вони його били, поки не вигнали з озера зовсім в болота далекі, глухі, неходженими, де він людей губити не зможе.

З тих пір живуть вони в підводному замку і понині. Стежать, щоб не потонув хто в озері, щоб у рибалок улов завжди був, та щоб водиця була чиста. Діточок у них безліч - тих, що водяний поцупив, як своїх виховали. А озеро стали називати Свято - Мар'їно, на честь Святослава і Марьи, що прогнали зле чудовисько.