Україна - головний експортер геніїв для США та Росії

У цьому місяці Нобелівський комітет завершує прийом заявок на премії 2010 р. в галузі літератури, фізики, хімії, економіки, медицини і фізіології. Думається, саме час згадати гучні заяви чиновників про високий рівень вітчизняної науки, безцінних розробках наших вчених і про те, що на сьогоднішній день офіційно Україна не має жодної Нобелівської премії. " Нова "з'ясувала, що ж заважає нам наблизитися до заповітної нагороди і скільки премій пішло практично під носа наших співгромадян.

Генії-емігранти

За всю історію існування Нобелівської премії найпрестижнішу нагороду встигли отримати 822 людини з різних країн . Як правило, національність кожного щасливчика за підсумками нагородження фіксується в офіційному довіднику Nobel foundation directory в Стокгольмі. І, згідно строгим правилам, кожного лауреата відносять до тієї країни, громадянином якої він є на момент присудження премії. Саме з цієї причини наших співгромадян у списку немає. Адже всі світлі голови, яких за традицією ми вважаємо "своїми", були змушені покинути Україну. Так, шестеро геніїв, народжених, що вчилися або стартували в науковому світі нашої країни, принесли нагороди майже у всіх номінаціях (крім премії миру) Росії, США, Ізраїлю та Франції.

Інформація до роздумів

У країнах, які пишаються нобелівськими лауреатами, на фундаментальні дослідження виділяється не менше 20% коштів з державного бюджету. В Україні ця цифра складає всього 0,1%.

Наш перший земляк - знаменитий бактеріолог і імунолог Ілля Мечников - в 1908 р. добився визнання для Російської імперії, хоча народився на Харківщині, 40 років прожив в Україні і проводив свої знамениті дослідження з фізіології і медицині в Одессе.В галузі фізіології та медицини також відзначився винахідник першого антибіотика - Зельман Абрахам Ваксман. І хоча прізвище вченого з Україною мало асоціюється, місце його народження - містечко Прилуки, що на Чернігівщині. У 23-річному віці за наполяганням старших сестер Ваксман емігрував до США, де і знайшла його премія. На Галичині народився і виріс найбільший американський фахівець у галузі органічної та квантової хімії Роальд Гофман, який писав про батьківщину вже після еміграції в США і нагородження: "Україна - обітована країна мого серця".

З особливою теплотою про свою батьківщину відгукувався француз, що народився в українській родині на Рівненщині, лауреат Нобелівської премії з фізики Георгій Шарпак. Економіст Саймон Кузнець виїхав з Харкова до США в 20-річному віці, письменник Йосеф Агнон, що покинув рідне місто Бучач (Тернопільська область) і львівську газету, в якій працював, був нагороджений як громадянин Ізраїлю.

Як бачимо, перемог чимало, але чи маємо ми моральне право приписувати їх собі? І яка ймовірність того, що Нобелівська премія знайшла б своїх героїв, залишся вони тут, в Україні?

Інформаційна блокада

У кузні вітчизняних винахідників, докторів і академіків - Національної академії наук - розводять руками: про істинні причини кричущої несправедливості нікому невідомо, можна тільки здогадуватися і будувати гіпотези.

- Я знаю чимало українських фізиків, які цілком могли б претендувати на Нобелівську премію: нині покійні математик і фізик-теоретик, засновник наукових шкіл нелінійної механіки, статистичної фізики та квантової теорії поля Микола Боголюбов; Лев Шубников, під керівництвом якого вперше в СРСР був отриманий рідкий водень і рідкий гелій; Дмитро Волков, який розробив теорію суперсиметрії і супергравітації - перераховувати можна довго, - стверджує вчений секретар Відділення фізики і астрономії НАНУ Дмитро Таращенко.

Однак Нобелівський комітет присуджує премії за далеко не свіжі розробки. Поки результати багаторічної праці пройдуть випробування часом, поки буде доведена їх значущість для людства, сам розробник, не дочекавшись визнання, йде з життя, а посмертно, як відомо, Нобелівську премію не присуджували.

- Часто наші фізики ведуть розробки в тій же галузі, що і їх зарубіжні колеги, домагаються тих же результатів, але в підсумку премії отримують іноземці, а про наших навіть не згадують, - продовжує Таращенко. - Просто у Нобелівському комітеті особлива кухня і величезна конкуренція. Обділяють не тільки нас, а й росіян, хоча плеяда вчених там набагато більше, ніж у нас.

"Моє особливе бажання полягає в тому, щоб на присудження премій не впливала національність кандидата, щоб премію отримували найдостойніші, незалежно від того, скандинави вони чи ні" - Із заповіту Альфреда Нобеля, складеного 27 листопада 1895 в Шведсько-норвезькому клубі в Парижі

Справді, станом на 2009 р. премію отримали тільки 19 громадян Росії і колишніх країн СРСР, тоді як у США число щасливчиків досягає 304 чоловік, у Великобританії - 114, у Німеччині - 100, а у Франції - 54.

- Думаю, справа в банальній корупції, - припускає вчений секретар відділення хімії НАНУ Оксана Дзюба. - До того ж, умови конкурсу передбачають досить значні матеріальні вкладення, які, самі розумієте, вітчизняній науці не по кишені. Дає про себе знати і інформаційна блокада. Починаючи з радянських часів і по сьогоднішній день українські наукові журнали, покликані інформувати про досягнення нашої науки, не переводилися і не поширювалися за кордоном, як наслідок - їх міжнародний рейтинг дуже низький. Світова громадськість та члени Нобелівського комітету просто не здогадуються про наших відкриттях! Звідси і відповідні висновки. А може, ми не дружимо з Нобелівською премією ще й тому, що довгий час українські хіміки працювали на оборонну тематику - результати їхніх праць засекречувалися державою.

Франко запізнився, Костенко ще висунутий

Менш складні відносини з Нобелівським комітетом у наших літераторів. За час існування СРСР Шведської королівської академії було надано мало не десяток рекомендацій на українців, і всі вони були прозаїками або поетами.

- Причину цієї закономірності, напевно, складно зрозуміти іноземцям, але для нашої країни це звичайна справа: переважна більшість вчених самих різних галузей науки (окрім хіба що Віктора Глушкова - автора першого комп'ютера, який жив у Києві) кілька десятиліть поспіль виїжджали працювати за кордон ( в основному, звичайно ж, до Москви). Письменники залишалися і працювали в своїй країні, тому й були так близькі до премії,-розповідає голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський.

Першим претендентом на премію в галузі літератури можна вважати Івана Франка. Його кандидатуру в 1915 р. Нобелівському комітету рекомендував розглянути австрійський доктор філософії Йозеф Застирець. В архівах Шведської академії він проходить за документами, проте стати лауреатом Франко не судилося - лист від Застирець прийшло надто пізно, коли список претендентів був уже затверджений.

Хто висуває

Імена кандидатів можуть бути розголошені лише через 50 років з моменту подачі. Право висувати претендентів на здобуття премії мають лауреати минулих років, члени Нобелівських комітетів, академіки, професори, наукові об'єднання та громадські організації.

Подати кандидатуру Уласа Самчука представники канадського російськомовного журналу "Современник" встигли, але для її затвердження не вистачало рекомендації нобелівського лауреата, що в Стокгольмі дуже віталося. Український славіст і тюрколог Омелян Пріцак подавав кандидатури поетів Павла Тичини та Миколи Бажана. Однак останній ввічливо відмовився від представилася можливості, направивши лист у Шведську Академію літератури, де назвав висунення несвоєчасним і засумнівався в можливості перемоги. Відмовився від премії та Іван Багряний. У 1985 р. нобелівський лауреат Генріх Белль висунув на здобуття премії Василя Стуса, однак поет-дисидент загинув у таборі для політв'язнів. Олеся Гончара та Володимира Винниченка лобіювала українська діаспора, Тодось Осьмачка, подейкують в літературних колах, висував свою кандидатуру сам, але позитивного результату це не дало.

- Не думаю, що ми повинні ображатися і вишукувати причини, чому хтось нас у чомусь не визнав. Чи не нагородили - значить, рівень творів, поданих на розгляд комітету, не відповідав смакам журі, не дотягнув до належного рівня, - пояснює свою позицію Володимир Яворівський. - Я, наприклад, не можу сказати, що серед письменників-сучасників є безліч людей, гідних цієї премії. Єдина, кого рекомендував би я, - наша геніальна, але до цих пір не коронована Ліна Костенко. Але щоб розкрутити її, потрібні гроші, дуже якісні переклади - адже серед нобелівських лауреатів немає жодного письменника, твори якого не були б переведені на провідні мови світу. Ліна Василівна не може цього робити - їй ніколи, вона працює. Але після виборів я збираюся зайнятися цим вопросом.Такім чином, наші надії на справедливу оцінку Нобелівського комітету і світове визнання української інтелектуальної еліти ще можуть виправдатися. Головне - не зациклюватися на невдачах.